Фрайзинська заява (Мюнхен, 6-15 червня 1990 р.)

розміщено в: Документи Церкви | 0

Заява Змішаної міжнародної комісії з богословського діалогу між Римо-Католицькою та помісними Православними Церквами на VI пленарній сесії у Фрайзінґу (Мюнхен, 6-15 червня 1990 р.)

1. Пленарне засідання Змішаної комісії під співголовуванням Грецького Православного Архиєпископа Австралії Високопреосвященного Стиліана та Го­лови Папської Ради у справах християнської єдності Його Світлості Висо­копреосвященства монсеньйора Едварда Ідріс Кассіді проходило з 6 по 15 червня 1990 р. у Фрайзінгу в приміщенні Кардинал-Допфнер-Гауз, яке було люб’язно надане Високопреосвященним Архиєпископом Мюнхенським і Фрайзінґським кардиналом Фрідріхом Веттером.

2. У 1990 р. Змішана міжнародна комісія з богословського діалогу між Римо-Католицькою і помісними Православними Церквами відзначила де­сятиріччя систематичної та плідної роботи в дусі братерського взаєморозу­міння та співпраці.

3. Ще два роки тому Комісія вирішила, що настав час розпочати ви­вченню богословських і канонічних наслідків таємничої структури Церкви, і передусім розглянути питання про взаємозв’язок авторитету і соборності в Церкві. Разом з тим, слід вивчати богословські та практичні питання, що стоять перед Православними Церквами внаслідок існування Католицьких Церков східного обряду. Ця пропозиція була висунута на четвертій пленарній сес.і в Барі (1987 р.) і почала здійснюватися на Валаамській сесії (1988 р.) шляхом заснування підкомісії для вивчення цього питання з наступним по­данням результатів її дослідження в Комісію. Підкомісія працювала у Відні упродовж 26-30 січня 1990 р.

4. Ніхто не міг передбачити при заснуванні цієї підкомісії тих подій, що стануться у Східній Європі, і виникнення тієї релігійної свободи, яку вони викликали. Повернення релігійної свободи на великій території як для право­славних, так і для римо-католиків, котрі протягом десятиліть зазнали стіль­кох гонінь, становить предмет глибокої подяки Богові і ще раз свідчить про те, що Він є Господом історії.

5. Проблема виникнення та існування Католицьких Церков візантій­ського обряду завжди хвилювала Римо-Католицьку і Православні Церкви ще давно перед початком їх діалогу і постійно була темою дискусій від початку діалогу. Спільно знайдене рішення цієї проблеми покаже ступінь міцності богословських засад діалогу.

На основі проведених у дусі братерства та щирості дискусій Змішана комісія з діалогу висловила такі міркування:

а)        Оскільки в деяких регіонах існує напруженість між Католицькими Церквами візантійського обряду і Православною Церквою, проблема унії стає актуальною й повинна мати пріоритет перед іншими питаннями, що розглядаються в діалозі.
б)        Термін «уніатизм» означає у даному випадку прагнення досягти єд­ності Церкви шляхом відокремлення православних громад або віруючих без урахування того, що еклезіологічно Православна Церква є Церквою-сестрою, яка сама містить благодать і спасіння. Тому, згідно з документом Ві­денської підкомісії, ми відхиляємо уніатизм як спосіб віднайдення єдності, бо він суперечить спільному Переданню наших Церков.
в)        Уніатизм як метод там, де він застосовував’я, не сприяв тіснішому зближенню Церков. Навпаки, він викликав нові розділення. Становище, що склалося таким чином, було джерелом сутичок і страждань, які закарбу­валися в історичній пам’яті обох Церков. Крім того, й еклезіологічні мотиве спонукають шукати інших шляхів.
г)        Тепер, коли наші Церкви зустрічаються на засадах еклезіологічного братерського спілкування, повернення до уніатизму може лише знищити важливі досягнення діалогу.
7. Проте, крім цілей богословського та історичного зближення, слід вжити практичних заходів для того, щоб вчасно уникнути наслідків небез­печного напруження, що існує в багатьох православних регіонах. Треба вра­хувати таке:
а)        Релігійна свобода осіб і громад становить не тільки право, яке слід цілком поважати, але для християн, котрі живуть божественним життям, е також даром Духа для створення Тіла Христового до повного його зростання (Еф. 4, 16). Ця свобода у кінцевому підсумку виключає будь-яке насильство, пряме чи непряме, фізичне чи моральне. Дари Духа, які подаються завжди для загального добра (1 Кр. 12, 7), при братерській співпраці пастирів врешті- решт мають загоїти рани минулого і привести віруючих до глибокого та тривкого примирення, що дозволить їм разом промовляти в усякій істині молитву, яку заповідав Господь своїм учням.
б)        Отже, необхідно, щоб відповідальні духовні владики намагалися вирі­шувати конкретні випадки незгод у дусі братерського діалогу, беручи, зви­чайно, до уваги бажання місцевих громад.
в)        Слід виключити як спотворення пастирської діяльності будь-яке праг­нення залучити віруючих однієї Церкви до іншої – що звичайно зветься прозелітизмом. Крім того, це є негативним свідченням для тих, хто критично ставиться до використання Церквами їхньої нової свободи і хто готовив помітити і використати кожен випадок суперництва.
Це означає також, що пастир однієї громади не повинен втручатись у справи громади, ввіреної іншому пастиреві, а має радитися з ним та іншими пастирями, щоб усі громади прямували до єдиної мети загального свідчення світові, в якому вони живуть.
г)        Коли ми доходимо двосторонньої згоди, яка схвалюється обома цер­ковними владами, її необхідно дотримуватися.

8. Ми віримо, що діалог, який є найправильнішим засобом досягнення єдності, є також найкращим способом вирішення всіх проблем, і зокрема проблеми уніатизму. Тому ми – за продовження його: цього разу наша увага зосереджується на вивченні цього особливого питання.

9. Ми вважаємо, що для кращого вивчення проблеми уніатизму була б корисною присутність представників тих Православних Церков, які не брали участі в цій сесії.

10. Йдучи шляхом, відкритим Віденською нарадою у вивченні цього пи­тання, можна буде подолати перешкоду в нашому рухові до єдності.

Ковчег ІІ, Львів 2000, ст. 447-449

Залишити відповідь