Заява Змішаної міжнародної комісії з богословського
діалогу між Римо-Католицькою та помісними Православними
Церквами на VII пленарній сесії
(Баламанд, 17-24 червня 1993 р.)
Вступ
1. На пропозицію Православних Церков звичайний хід богословського діалогу з Католицькою Церквою було перервано, щоб приділити негайну увагу питанню, яке зветься «уніатизмом».
2. Що стосується методу, званого «уніатизмом», то, як було проголошено у Фрайзінґу (червень 1990 p.), «ми відхиляємо уніатизм як спосіб віднайдення єдності, бо він суперечить спільному переданню наших Церков».
3. Щодо Східних Католицьких Церков, то, поза сумнівом, будучи частиною католицької спільноти, вони мають право існувати і діяти для задоволення духовних потреб своїх вірних.
4. Документ, розроблений у червні 1991 р. координаційним комітетом у м. Аріччі й завершений у Баламанді (червень 1993 p.), описує шлях сучасного віднайдення повного сопричастя; при цьому «уніатизм» виключається як метод.
5. Цей документ складається з двох частин:
- еклезіологічні принципи;
- практичні вказівки.
Еклезіологічні принципи
6. Поділ між Церквами Сходу і Заходу не тільки не послабив постійного прагнення бажаної Христом єдності, але, зважаючи на свою протиставленість природі Церкви в багатьох напрямах, відкрив повне усвідомлення потреби в єдності, щоб дотримуватись Божих Заповідей.
7. Протягом століть робились різні спроби відновлення єдності. Були намагання досягти цієї мети різними шляхами, які, залежно від політичної, історичної, богословської й духовної ситуації тих епох, були й шляхами примирення. На жаль, жодному з цих зусиль не вдалося встановити повної єдності між Церквами Сходу і Заходу, а деколи вони навіть посилювали протиріччя.
8. За минулі чотири століття деякі Церкви й позацерковні інституції в різних частинах Сходу робили кроки, завдяки яким мало бути досягнуто об’єднання Церков Заходу і Сходу. Ці ініціативи привели до союзу певних спільнот із Римом і, як наслідок, спричинили розрив з їхніми матірними Церквами, чому послужили також нецерковні інтереси. Таким чином, по- перше, з’явились Східні Католицькі Церкви і, по-друге, створилась ситуація, яка стала джерелом конфліктів і страждань насамперед для православних віруючих, а пізніше і для католиків.
9. Якщо навіть наміри й істинність бажання дотримуватися заповіді Ісуса Христа «щоб усі були одно» при цих часткових об’єднаннях із Римом були явними, треба зазначити, що відновлення єдності між Східною і Західною Церквами не було досягнуто, і завдяки таким спробам цей поділ навіть поглибився.
10. Такі обставини спричинили в дійсності напруження і протиріччя. У наступні після цих об’єднань десятиліття місіонерська діяльність поступово дедалі більше зводилась до спроби навернення інших християн, як окремих осіб, так і груп, і однією з найважливіших її цілей стало вважатися навернення їх до своєї Церкви. Для виправдання цього «навернення» Католицька Церква розвинула богословську візію, згідно з якою вважала себе єдино спасительною. У відповідь на це Православні Церкви також набули подібної візії, згідно з якою тільки в них можна було знайти спасіння. Щоб забезпечити спасіння «розділених братів», християн навіть іще раз хрестили і часом забували про свободу совісті й віровизнання особи, бо в тодішню епоху це майже не бралось до уваги.
11. 3 іншого боку, частина світської верхівки спонукала католиків Східної Церкви повернутися до Церкви батьків. Щоб досягти цієї мети, вона при кожній зручній нагоді не пропускала можливості використовувати також неприйнятні методи.
12. Оскільки католики й православні на цьому шляху наново відкривають себе поєднаними в Таїні Церкви й знову вважаються Церквами-сестрами, ця форма описаної вище місіонерської діяльності, названа «уніатизмом», більше не може бути визнана ні як метод, ні як зразок єдності, якої шукають наші Церкви.
13. Справді, особливо з часу Всеправославних конференцій та Другого Ватиканського Собору, відкриття і переоцінка значення Церкви як сопричастя між православними і католиками радикально змінила перспективи, а разом з тим і підходи.
Обидві сторони визнають те, що Христос довірив своїй Церкві, а саме: сповідування апостольської віри, участь у тих самих таїнствах і насамперед в одному священстві, яке відправляє жертву Христа, й апостольське наступництво єпископів – все це жодна з Церков не може вважати виключно своєю власністю. З цього видно, що будь-яке нове хрещення виключене.
14. З таких міркувань Католицька і Православні Церкви визнають одна одну як Церкви-сестри, співвідповідальні за збереження Божої Церкви у вірності Господнім намірам – насамперед щодо єдності. Згідно зі словами Папи Івана Павла II, екуменічні зусилля сестер-Церков Сходу і Заходу, ґрунтовані на діалозі й молитві, шукають досконалого і повного сопричастя, яке не є ні поглинанням, ані злиттям, а зустріччю у правді і в любові (див. Slavorum Apostoli, 27).
15. Оскільки свобода людини недоторканна, і її різнобічні зобов’язання дотримуватись вимог совісті залишаються непорушними, при спробах відновити єдність ідеться не про те, щоб прагнути навернення віруючих однієї Церкви до іншої для забезпечення їхнього спасіння. Мова йде про те, щоби спільними зусиллями здійснювати волю Христа для своїх віруючих і Божі наміри в Його Церкві шляхом спільного пошуку повного взаємопорозуміння в межах Церков, стосовно сутності віри та її прихованого змісту. Це зусилля продовжується в сучасному богословському діалозі. Цей документ є необхідним етапом цього діалогу.
16. Східні Католицькі Церкви, які хотіли відновити повне сопричастя з Римським Престолом і які все ще хочуть цього, мають права й обов’язки, пов’язані з цим сопричастям. Принципи, що визначають їхні відносини з Православними Церквами, – це ті, що були підтверджені Другим Ватиканським Собором і застосовані Папами, котрі уточнили їхні практичні наслідки в різних оприлюднених документах. Отже, ці Церкви повинні бути залучені до діалогу любові при взаємоповазі і при відновленій взаємодовірі як на місцевому рівні, так і у світовому масштабі. Вони повинні вступити в богословський діалог зі всіма його практичними наслідками.
17. У такій атмосфері наведених міркувань і нижчеподаних практичних вказівок, за умови, що вони будуть сприйняті і правильно визначені, зможемо прийти до справедливого і кінцевого розв’язання труднощів, перед якими стоять Православні та Католицькі Східні Церкви.
18. Щодо цього Папа Павло VI у своїй промові в м. Фанарі в липні 1967 р. підтвердив: «…завданням Глав Церков та їхньої єрархії є вести Церкви в напрямі повного відновлення сопричастя. Вони повинні це робити, визначаючи і шануючи при цьому одне одного як пастирі частини стада, довіреного їм Христом, звертати увагу на єдність і зростання Божого народу й уникати всього, що могло би призвести до розколу чи викликати сум’яття в їхніх рядах» (Tomos Agapis, п. 172). У цьому ж дусі Папа Іван Павло II і Вселенський Патріарх Димитрій І разом уточнили: «Ми відкидаємо всі форми прозелітизму і будь-яку позицію, яка буде або могла бути сприйнята як брак взаємовизнання» (7 грудня 1987 p.).
Практичні вказівки
19. Взаємна повага між Церквами, котрі перебувають у важких обставинах, відчутно зростатиме настільки, наскільки вони будуть керуватися-цими практичними вказівками.
20. Ці настанови не розв’яжуть проблем, що нас турбують, поки з обох сторін не буде віднайдено волі до прощення, ґрунтованої на Євангелії, і поки безупинними зусиллями оновлення не буде віднайдено постійного бажання повного сопричастя, яке існувало більш як тисячу років між нашими Церквами. Власне, тому треба починати з дедалі більшою інтенсивністю й наполегливістю діалог любові, бо тільки він спроможний подолати брак взаємного порозуміння і є необхідною умовою для поглиблення богословського діалогу, який дасть можливість досягти повного сопричастя.
21. Як перший крок треба покінчити з усім, що провокує розділення, зневагу і ненависть між Церквами. Ієрархи Католицької Церкви допомагатимуть Східним Католицьким Церквам та їхнім спільнотам готувати повне сопричастя між Католицькою і Православними Церквами. Ієрархи Православних Церков будуть діяти подібно щодо своїх вірних. Так, одночасно милосердям і справедливістю як до католиків, так і до православних, можна виправити надзвичайно складну ситуацію, яка виникла в Центральній та Східній Європі.
22. Пастирська діяльність Католицької Церкви, як Латинської, так і Східних, не повинна більше бути спрямованою на навернення вірних однієї Церкви до іншої, а це значить, що вона більше не націлена на прозелітизм серед православних. Її метою є задоволення духовних потреб своїх вірних, і вона не повинна бажати розширення за рахунок Православних Церков. У такій перспективі, де немає місця для недовіри і підозр, потрібно, щоб наші Церкви інформували одна одну про різні пастирські проекти, й так виникне та розвинеться співпраця серед єпископів і всіх відповідальних осіб наших Церков.
23. Історія відносин між Православними та Східними Католицькими Церквами позначена переслідуваннями та стражданнями. Якими б не були ці страждання і чим би не були спричинені, вони не виправдовують жодного тріумфалізму; жодна Церква не має права прославляти себе або вишукувати аргументи для звинувачення чи зневаження іншої. Один Бог знає Своїх правдивих свідків. Яким би не було минуле, воно мусить бути полишеним на Боже милосердя, і всі зусилля Церков треба скеровувати на те, щоб сучасність і майбутнє більше відповідали волі Христа щодо Своїх учнів.
24. Необхідно також – і це з обох сторін, – щоб єпископи і всі відповідальні за душпастирську працю особи при цьому скрупульозно враховували релігійну свободу вірних. Вони ж, у свою чергу, повинні мати змогу вільно висловлювати свої думки, будучи обізнаними та самоорганізованими для цієї мети. Релігійна свобода вимагає, щоб віруючі, особливо в конфліктних ситуаціях, могли висловлювати свої погляди і вирішувати без тиску ззовні, до якої спільноти – Православної чи Католицької Церкви – належати. Релігійна свобода зазнає насилля, якщо під виглядом фінансової підтримки будуть перетягувати вірних з однієї Церкви до іншої, коли, наприклад, їм обіцятимуть освіту й матеріальні переваги, яких бракує їхній власній Церкві. У зв’язку з цим необхідно, щоб соціальна допомога, а також будь-яка філантропічна діяльність були організовані за спільною згодою, аби уникнути виникнення нових підозр.
25. Більше того, пошанування християнської свободи – одного з найцінніших дарів, даних нам Христом, – не може бути приводом для вироблення пастирських намірів, що охоплюватимуть вірних інших Церков, без попереднього обговорення з керівниками цих Церков. Будь-який тиск чи щось подібне повинно бути виключене; тільки віровизнання, мотивоване справжніми спонуками віри, має бути одним із керівних принципів душпастирських турбот ієрархів щодо їхньої відповідальності в обох Церквах, і воно має бути метою їхніх спільних нарад (див.: Гл. 5, 13).
26. Ось чому слід шукати і вести відкритий діалог насамперед між тими, хто несе відповідальність за Церкви. Керівники кожної зі спільнот повинні створити місцеві змішані комісії або додавати дієвості тим, які вже існують, щоб знаходити розв’язки конкретних проблем і втілювати їх в атмосфері правди і любові, справедливості й миру. Якщо на місцевому рівні не досягається узгоджень, то питання треба передавати у змішані комісії вищого рівня.
27. Недовіри легше буде позбутися, якщо обидві сторони засудять насильство там, де воно проявляється однією спільнотою проти іншої сестри- Церкви. Потрібно уникати будь-якого насилля чи тиску, щоб поважалася свобода визнання віри, як того просить Його Святість Папа Іван Павло II у своєму посланні від 31 травня 1991 р. Поглиблюючи відданість своїх вірних власній Церкві та її традиціям, керівництво спільнот має завдання вчити їх уникати не лише насильства, яким би воно не було: фізичним, словесним чи моральним, а й усього, що може породити ненависть до інших християн та віровизнань, бо це повністю заперечує справу спасіння, яка є примиренням у Христі.
28. Віра в сакраментальну дійсність потребує вшанування всіх літургійних відправ іншої Церкви. Застосування сили для захоплення місць, де проводяться богослуження, суперечить цьому переконанню. Навпаки, це переконання вимагає, щоб за певних обставин полегшити виконання обряду іншій Церкві, надаючи при цьому, за домовленістю, свою власну святиню в розпорядження іншої, що дасть можливість почергово в різний час відправляти в тому самому приміщенні. Мало того, євангельська етика вимагає відкидати пояснення чи висловлювання, які могли б затримати стан конфлікту й зашкодити діалогові. Бо хіба ж не нас умовляє святий Павло приймати інших так, як прийняв Христос нас, на славу Божу (Рм. 15, 7)?
29. Єпископи і священики мають обов’язок перед Богом визнавати авторитет, якого надав Святий Дух єпископам і священикам іншої Церкви, а тому уникати втручання в духовне життя віруючих цієї Церкви. Оскільки для добра вірних потрібна співпраця, то треба, щоб відповідальні особи порозумілися між собою, закладаючи при цьому чіткі основи для взаємодопомоги, що будуть відомі всім, і діючи потім із щирістю та ясністю, з визнанням таїнственного правопорядку іншої Церкви.
У зв’язку з цим для уникнення будь-якого непорозуміння і для розвитку довіри між обома Церквами необхідно, щоб католицькі та православні єпископи однієї місцевості радилися перед започаткуванням пасторських католицьких проектів, які тягнули б за собою створення нових структур у регіоні, що традиційно перебуває під юрисдикцією Православної Церкви, – щоб уникнути паралельної пастирської діяльності, яка швидко могла б спричинити конкуренцію і навіть конфлікти.
30. Щоб підготувати майбутнє відносин двох Церков, відмовляючись від застарілої еклезіології повернення до Католицької Церкви, що тісно пов’язана з проблемою, про яку йдеться в цьому документі, слід приділяти особливу увагу підготовці майбутніх священиків і всіх осіб, хто так чи інакше буде залучений до апостольської діяльності там, де інша Церква традиційно має свої коріння. їхня освіта має бути об’єктивною і позитивною щодо іншої Церкви. Насамперед, усі повинні бути обізнані з апостольським наступництвом іншої Церкви і з автентичністю її сакраментального життя. Також треба давати всім правдиве й цілісне знання історії, орієнтуючись на історіографію двох Церков, що узгоджується або навіть є спільною. Це сприятиме усуненню пересудів і уникненню використання історії для полеміки. Таке представлення дасть змогу усвідомити, що від поділу є взаємна шкода, яка залишає глибокі рани по обидві сторони.
31. Слід пам’ятати застереження апостола Павла до Коринтян (І Кр, 6,1-7), який радив християнам розв’язувати суперечки між ними в братній розмові і таким чином уникати того, щоб світській верхівці було доручено практичне вирішення проблем, які стоять між Церквами або місцевими спільнотами. Значною мірою це стосується володіння або повернення у власність церковного майна. Це не тільки повинно ґрунтуватися на минулій ситуації або тих чи інших загальних юридичних принципах, а й враховувати всю складність пастирської ситуації та місцеві обставини.
32. У цьому дусі буде можливо спільними зусиллями розпочати нову євангелізацію нашого секуляризованого світу. Стараймося також подавати об’єктивні новини засобам масової інформації, і зокрема в релігійній пресі, щоб таким чином уникати тенденційної чи неточної інформації.
33. Необхідно, щоб Церкви взаємно висловили свою повагу та визнання щодо всіх – знаних і незнаних – єпископів, священиків і вірних, православних і католиків (чи то східних, чи то латинських) і взагалі без різниці щодо всіх християн, які виявили свою віру і засвідчили свою вірність Церкві, особливо щодо тих, які були переслідувані. їхнє страждання кличе нас до єдності й до того, щоб ми у свою чергу спільно засвідчили і дали відповідь на молитву Христа: «Щоб усі були одно, щоб світ увірував» (Йо. 17, 21).
34. Змішана міжнародна комісія з богословського діалогу між Католицькою і Православною Церквами, пленарне засідання якої відбулося в Баламанді, настійливо пропонує, щоб ці практичні рекомендації були впроваджені в життя нашими Церквами, включно зі Східними Католицькими Церквами, котрі покликані до участі в цьому діалогові, який повинен продовжуватися в ясній атмосфері, необхідній для його прогресу в напрямку відтворення повного сопричастя.
35. Виключаючи на майбутнє всякий прозелітизм і будь-яке бажання католиків поширюватися за рахунок Православних Церков, комісія сподівається, що усунено перешкоду, яка призвела до припинення деякими автокефальними Церквами участі в богословському діалогові, і що Православні Церкви зможуть у повному складі продовжувати богословську працю, яка була так щасливо розпочата.
Офіційними учасниками конференції в Баламанді були:
З католицького боку
- Кардинал Едвард Кассіді, голова Ради з питань християнської єдності (Ватикан)
- Кардинал Роджер Етчегерай, голова Ради з питань справедливості і миру (Ватикан)
- Кардинал Фрідріх Веттер, Архиєпископ Мюнхена – Фрайзінґа (Німеччина)
- Архиєпископ Ніколаус Фосколос, Афіни (Греція)
- Архиєпископ Маграсі Маріано, Барі (Італія)
- Архиєпископ Мирослав (Марусин), секретар Конгрегації Східних Церков (Ватикан)
- Архиєпископ Йоан Робу, Бухарест (Румунія)
- Єпископ Альфонс Носсол, Ополє (Польща)
- Єпископ П’єр Дюпре, секретар Комісії з питань християнської єдності (Ватикан)
- Архиєпископ Франко Перко, Белград (Сербія)
- Архиєпископ Бутрос Гемауль, Кипрійські Мароніти (Кипр)
- о. Ян Корбон, Бейрут (Ліван)
- Прелат Фредерік Макмануа, Вашингтон (США)
- о. Димитрій Салахас, Афіни (Греція)
- о.-професор Ернст Суттнер, Відень (Австрія)
- о. Германн Фогт, Тюбінген (Німеччина)о. Еммануїл Ланне, Шеветон (Бельгія)
- о. Жан Марія Гіллард, Оттава (Канада)
- о. Андре де Галіс, Лівен (Бельгія)
- о. Франс Боуенс, Єрусалим (Ізраїль)
- о. Джон Лонг, Рим (Італія)
- о. Патрік ван де Аальс, Аімечені (Нідерланди)
- о. Ліліу Пандреа Клюй (Румунія)
- Професор Вітторіо Пері (Ватикан)
З православного боку
- Вселенський Патріархат – Архиєпископ Стиліан (Австралія)
- Александрійський Патріархат – Митрополит Діонізій (Греція)
- Професор Константин Пателос (Греція)
- Антіохійський Патріархат – Митрополит Георгій (Ліван)
- Архимандрит Йоан Язигі (Ліван)
- Московський Патріархат – ігумен Нестор Жилаєв (Росія)
- Румунська Православна Церква – Митрополит Антоній
- Протопресвітер Димитрій Раду
- Кипрська Церква – Митрополит Хризантій
- Професор Макарій Папахрістофоро
- Польська Автокефальна Церква – єромонах Варсануфрій Дорошкевич
- Албанська Церква – професор Теодорос Папавіл
- Фінляндська Автокефальна Церква – Єпископ Амвросій
- Виконавчий секретар – Митрополит Спиридон (Італія)
Відсутніми були представники Єрусалимського Патріархату, Грецької, Сербської, Грузинської, Болгарської та Чеської Православних Церков.
Ковчег ІІ, Львів 2000, ст. 449-456
Залишити відповідь