Баламандська заява

розміщено в: Документи Церкви | 0

Заява Змішаної міжнародної комісії з богословського
діалогу між Римо-Католицькою та помісними Православними
Церквами на VII пленарній сесії
(Баламанд, 17-24 червня 1993 р.)

Вступ

1. На пропозицію Православних Церков звичайний хід богословського діало­гу з Католицькою Церквою було перервано, щоб приділити негайну увагу питанню, яке зветься «уніатизмом».

2. Що стосується методу, званого «уніатизмом», то, як було проголошено у Фрайзінґу (червень 1990 p.), «ми відхиляємо уніатизм як спосіб віднайдення єдності, бо він суперечить спільному переданню наших Церков».

3. Щодо Східних Католицьких Церков, то, поза сумнівом, будучи час­тиною католицької спільноти, вони мають право існувати і діяти для задо­волення духовних потреб своїх вірних.

4. Документ, розроблений у червні 1991 р. координаційним комітетом у м. Аріччі й завершений у Баламанді (червень 1993 p.), описує шлях сучасного віднайдення повного сопричастя; при цьому «уніатизм» виключається як метод.

5. Цей документ складається з двох частин:

  • еклезіологічні принципи;
  • практичні вказівки.

Еклезіологічні принципи

6. Поділ між Церквами Сходу і Заходу не тільки не послабив постійного прагнення бажаної Христом єдності, але, зважаючи на свою протиставленість природі Церкви в багатьох напрямах, відкрив повне усвідомлення по­треби в єдності, щоб дотримуватись Божих Заповідей.

7. Протягом століть робились різні спроби відновлення єдності. Були на­магання досягти цієї мети різними шляхами, які, залежно від політичної, історичної, богословської й духовної ситуації тих епох, були й шляхами прими­рення. На жаль, жодному з цих зусиль не вдалося встановити повної єдності між Церквами Сходу і Заходу, а деколи вони навіть посилювали протиріччя.

8. За минулі чотири століття деякі Церкви й позацерковні інституції в різних частинах Сходу робили кроки, завдяки яким мало бути досягнуто об’єднання Церков Заходу і Сходу. Ці ініціативи привели до союзу певних спільнот із Римом і, як наслідок, спричинили розрив з їхніми матірними Церквами, чому послужили також нецерковні інтереси. Таким чином, по- перше, з’явились Східні Католицькі Церкви і, по-друге, створилась ситуація, яка стала джерелом конфліктів і страждань насамперед для православних віруючих, а пізніше і для католиків.

9. Якщо навіть наміри й істинність бажання дотримуватися заповіді Ісуса Христа «щоб усі були одно» при цих часткових об’єднаннях із Римом були явними, треба зазначити, що відновлення єдності між Східною і Західною Церквами не було досягнуто, і завдяки таким спробам цей поділ навіть по­глибився.

10. Такі обставини спричинили в дійсності напруження і протиріччя. У наступні після цих об’єднань десятиліття місіонерська діяльність поступово дедалі більше зводилась до спроби навернення інших християн, як окремих осіб, так і груп, і однією з найважливіших її цілей стало вважатися навер­нення їх до своєї Церкви. Для виправдання цього «навернення» Католицька Церква розвинула богословську візію, згідно з якою вважала себе єдино спасительною. У відповідь на це Православні Церкви також набули подібної візії, згідно з якою тільки в них можна було знайти спасіння. Щоб забез­печити спасіння «розділених братів», християн навіть іще раз хрестили і часом забували про свободу совісті й віровизнання особи, бо в тодішню епоху це майже не бралось до уваги.

11. 3 іншого боку, частина світської верхівки спонукала католиків Схід­ної Церкви повернутися до Церкви батьків. Щоб досягти цієї мети, вона при кожній зручній нагоді не пропускала можливості використовувати також неприйнятні методи.

12. Оскільки католики й православні на цьому шляху наново відкри­вають себе поєднаними в Таїні Церкви й знову вважаються Церквами-сестрами, ця форма описаної вище місіонерської діяльності, названа «уніатиз­мом», більше не може бути визнана ні як метод, ні як зразок єдності, якої шукають наші Церкви.

13. Справді, особливо з часу Всеправославних конференцій та Другого Ватиканського Собору, відкриття і переоцінка значення Церкви як сопричастя між православними і католиками радикально змінила перспективи, а разом з тим і підходи.

Обидві сторони визнають те, що Христос довірив своїй Церкві, а са­ме: сповідування апостольської віри, участь у тих самих таїнствах і насам­перед в одному священстві, яке відправляє жертву Христа, й апостольське наступництво єпископів – все це жодна з Церков не може вважати виключно своєю власністю. З цього видно, що будь-яке нове хрещення виключене.

14. З таких міркувань Католицька і Православні Церкви визнають одна одну як Церкви-сестри, співвідповідальні за збереження Божої Церкви у вірності Господнім намірам – насамперед щодо єдності. Згідно зі словами Папи Івана Павла II, екуменічні зусилля сестер-Церков Сходу і Заходу, ґрун­товані на діалозі й молитві, шукають досконалого і повного сопричастя, яке не є ні поглинанням, ані злиттям, а зустріччю у правді і в любові (див. Slavorum Apostoli, 27).

15. Оскільки свобода людини недоторканна, і її різнобічні зобов’язання дотримуватись вимог совісті залишаються непорушними, при спробах відно­вити єдність ідеться не про те, щоб прагнути навернення віруючих однієї Церкви до іншої для забезпечення їхнього спасіння. Мова йде про те, щоби спільними зусиллями здійснювати волю Христа для своїх віруючих і Божі наміри в Його Церкві шляхом спільного пошуку повного взаємопорозуміння в межах Церков, стосовно сутності віри та її прихованого змісту. Це зусилля продовжується в сучасному богословському діалозі. Цей документ є необхід­ним етапом цього діалогу.

16. Східні Католицькі Церкви, які хотіли відновити повне сопричастя з Римським Престолом і які все ще хочуть цього, мають права й обов’язки, пов’язані з цим сопричастям. Принципи, що визначають їхні відносини з Православними Церквами, – це ті, що були підтверджені Другим Ватиканським Собором і застосовані Папами, котрі уточнили їхні практичні наслідки в різних оприлюднених документах. Отже, ці Церкви повинні бути залучені до діалогу любові при взаємоповазі і при відновленій взаємодовірі як на місцевому рівні, так і у світовому масштабі. Вони повинні вступити в бого­словський діалог зі всіма його практичними наслідками.

17. У такій атмосфері наведених міркувань і нижчеподаних практичних вказівок, за умови, що вони будуть сприйняті і правильно визначені, змо­жемо прийти до справедливого і кінцевого розв’язання труднощів, перед якими стоять Православні та Католицькі Східні Церкви.

18. Щодо цього Папа Павло VI у своїй промові в м. Фанарі в липні 1967 р. підтвердив: «…завданням Глав Церков та їхньої єрархії є вести Церкви в напрямі повного відновлення сопричастя. Вони повинні це робити, визна­чаючи і шануючи при цьому одне одного як пастирі частини стада, дові­реного їм Христом, звертати увагу на єдність і зростання Божого народу й уникати всього, що могло би призвести до розколу чи викликати сум’яття в їхніх рядах» (Tomos Agapis, п. 172). У цьому ж дусі Папа Іван Павло II і Все­ленський Патріарх Димитрій І разом уточнили: «Ми відкидаємо всі форми прозелітизму і будь-яку позицію, яка буде або могла бути сприйнята як брак взаємовизнання» (7 грудня 1987 p.).

Практичні вказівки

19. Взаємна повага між Церквами, котрі перебувають у важких обставинах, відчутно зростатиме настільки, наскільки вони будуть керуватися-цими прак­тичними вказівками.

20. Ці настанови не розв’яжуть проблем, що нас турбують, поки з обох сторін не буде віднайдено волі до прощення, ґрунтованої на Євангелії, і поки безупинними зусиллями оновлення не буде віднайдено постійного бажання повного сопричастя, яке існувало більш як тисячу років між нашими Цер­квами. Власне, тому треба починати з дедалі більшою інтенсивністю й напо­легливістю діалог любові, бо тільки він спроможний подолати брак взаєм­ного порозуміння і є необхідною умовою для поглиблення богословського діалогу, який дасть можливість досягти повного сопричастя.

21. Як перший крок треба покінчити з усім, що провокує розділення, зневагу і ненависть між Церквами. Ієрархи Католицької Церкви допома­гатимуть Східним Католицьким Церквам та їхнім спільнотам готувати повне сопричастя між Католицькою і Православними Церквами. Ієрархи Право­славних Церков будуть діяти подібно щодо своїх вірних. Так, одночасно милосердям і справедливістю як до католиків, так і до православних, можна виправити надзвичайно складну ситуацію, яка виникла в Центральній та Східній Європі.

22. Пастирська діяльність Католицької Церкви, як Латинської, так і Східних, не повинна більше бути спрямованою на навернення вірних однієї Церкви до іншої, а це значить, що вона більше не націлена на прозелітизм серед православних. Її метою є задоволення духовних потреб своїх вірних, і вона не повинна бажати розширення за рахунок Православних Церков. У такій перспективі, де немає місця для недовіри і підозр, потрібно, щоб наші Церкви інформували одна одну про різні пастирські проекти, й так виникне та розвинеться співпраця серед єпископів і всіх відповідальних осіб наших Церков.

23. Історія відносин між Православними та Східними Католицькими Церквами позначена переслідуваннями та стражданнями. Якими б не були ці страждання і чим би не були спричинені, вони не виправдовують жодного тріумфалізму; жодна Церква не має права прославляти себе або вишукувати аргументи для звинувачення чи зневаження іншої. Один Бог знає Своїх прав­дивих свідків. Яким би не було минуле, воно мусить бути полишеним на Боже милосердя, і всі зусилля Церков треба скеровувати на те, щоб сучас­ність і майбутнє більше відповідали волі Христа щодо Своїх учнів.

24. Необхідно також – і це з обох сторін, – щоб єпископи і всі відпо­відальні за душпастирську працю особи при цьому скрупульозно враховували релігійну свободу вірних. Вони ж, у свою чергу, повинні мати змогу вільно висловлювати свої думки, будучи обізнаними та самоорганізованими для цієї мети. Релігійна свобода вимагає, щоб віруючі, особливо в конфліктних си­туаціях, могли висловлювати свої погляди і вирішувати без тиску ззовні, до якої спільноти – Православної чи Католицької Церкви – належати. Релігійна свобода зазнає насилля, якщо під виглядом фінансової підтримки будуть пе­ретягувати вірних з однієї Церкви до іншої, коли, наприклад, їм обіцятимуть освіту й матеріальні переваги, яких бракує їхній власній Церкві. У зв’язку з цим необхідно, щоб соціальна допомога, а також будь-яка філантропічна діяльність були організовані за спільною згодою, аби уникнути виникнення нових підозр.

25. Більше того, пошанування християнської свободи – одного з найцін­ніших дарів, даних нам Христом, – не може бути приводом для вироблення пастирських намірів, що охоплюватимуть вірних інших Церков, без попе­реднього обговорення з керівниками цих Церков. Будь-який тиск чи щось подібне повинно бути виключене; тільки віровизнання, мотивоване справж­німи спонуками віри, має бути одним із керівних принципів душпастирських турбот ієрархів щодо їхньої відповідальності в обох Церквах, і воно має бути метою їхніх спільних нарад (див.: Гл. 5, 13).

26. Ось чому слід шукати і вести відкритий діалог насамперед між тими, хто несе відповідальність за Церкви. Керівники кожної зі спільнот повинні створити місцеві змішані комісії або додавати дієвості тим, які вже існують, щоб знаходити розв’язки конкретних проблем і втілювати їх в атмосфері правди і любові, справедливості й миру. Якщо на місцевому рівні не досяга­ється узгоджень, то питання треба передавати у змішані комісії вищого рівня.

27. Недовіри легше буде позбутися, якщо обидві сторони засудять на­сильство там, де воно проявляється однією спільнотою проти іншої сестри- Церкви. Потрібно уникати будь-якого насилля чи тиску, щоб поважалася свобода визнання віри, як того просить Його Святість Папа Іван Павло II у своєму посланні від 31 травня 1991 р. Поглиблюючи відданість своїх вірних власній Церкві та її традиціям, керівництво спільнот має завдання вчити їх уникати не лише насильства, яким би воно не було: фізичним, словесним чи моральним, а й усього, що може породити ненависть до інших християн та віровизнань, бо це повністю заперечує справу спасіння, яка є примиренням у Христі.

28. Віра в сакраментальну дійсність потребує вшанування всіх літургій­них відправ іншої Церкви. Застосування сили для захоплення місць, де про­водяться богослуження, суперечить цьому переконанню. Навпаки, це переко­нання вимагає, щоб за певних обставин полегшити виконання обряду іншій Церкві, надаючи при цьому, за домовленістю, свою власну святиню в роз­порядження іншої, що дасть можливість почергово в різний час відправляти в тому самому приміщенні. Мало того, євангельська етика вимагає відкидати пояснення чи висловлювання, які могли б затримати стан конфлікту й за­шкодити діалогові. Бо хіба ж не нас умовляє святий Павло приймати інших так, як прийняв Христос нас, на славу Божу (Рм. 15, 7)?

29. Єпископи і священики мають обов’язок перед Богом визнавати авто­ритет, якого надав Святий Дух єпископам і священикам іншої Церкви, а тому уникати втручання в духовне життя віруючих цієї Церкви. Оскільки для добра вірних потрібна співпраця, то треба, щоб відповідальні особи поро­зумілися між собою, закладаючи при цьому чіткі основи для взаємодопо­моги, що будуть відомі всім, і діючи потім із щирістю та ясністю, з визнан­ням таїнственного правопорядку іншої Церкви.

У зв’язку з цим для уникнення будь-якого непорозуміння і для розвитку довіри між обома Церквами необхідно, щоб католицькі та православні єпис­копи однієї місцевості радилися перед започаткуванням пасторських като­лицьких проектів, які тягнули б за собою створення нових структур у ре­гіоні, що традиційно перебуває під юрисдикцією Православної Церкви, – щоб уникнути паралельної пастирської діяльності, яка швидко могла б спри­чинити конкуренцію і навіть конфлікти.

30. Щоб підготувати майбутнє відносин двох Церков, відмовляючись від застарілої еклезіології повернення до Католицької Церкви, що тісно по­в’язана з проблемою, про яку йдеться в цьому документі, слід приділяти особливу увагу підготовці майбутніх священиків і всіх осіб, хто так чи інак­ше буде залучений до апостольської діяльності там, де інша Церква тради­ційно має свої коріння. їхня освіта має бути об’єктивною і позитивною щодо іншої Церкви. Насамперед, усі повинні бути обізнані з апостольським наступ­ництвом іншої Церкви і з автентичністю її сакраментального життя. Також треба давати всім правдиве й цілісне знання історії, орієнтуючись на істо­ріографію двох Церков, що узгоджується або навіть є спільною. Це сприяти­ме усуненню пересудів і уникненню використання історії для полеміки. Таке представлення дасть змогу усвідомити, що від поділу є взаємна шкода, яка залишає глибокі рани по обидві сторони.

31. Слід пам’ятати застереження апостола Павла до Коринтян (І Кр, 6,1-7), який радив християнам розв’язувати суперечки між ними в братній роз­мові і таким чином уникати того, щоб світській верхівці було доручено прак­тичне вирішення проблем, які стоять між Церквами або місцевими спіль­нотами. Значною мірою це стосується володіння або повернення у власність церковного майна. Це не тільки повинно ґрунтуватися на минулій ситуації або тих чи інших загальних юридичних принципах, а й враховувати всю складність пастирської ситуації та місцеві обставини.

32. У цьому дусі буде можливо спільними зусиллями розпочати нову євангелізацію нашого секуляризованого світу. Стараймося також подавати об’єктивні новини засобам масової інформації, і зокрема в релігійній пресі, щоб таким чином уникати тенденційної чи неточної інформації.

33. Необхідно, щоб Церкви взаємно висловили свою повагу та визнання щодо всіх – знаних і незнаних – єпископів, священиків і вірних, православних і католиків (чи то східних, чи то латинських) і взагалі без різниці щодо всіх християн, які виявили свою віру і засвідчили свою вірність Церкві, особливо щодо тих, які були переслідувані. їхнє страждання кличе нас до єдності й до того, щоб ми у свою чергу спільно засвідчили і дали відповідь на молитву Христа: «Щоб усі були одно, щоб світ увірував» (Йо. 17, 21).

34. Змішана міжнародна комісія з богословського діалогу між Католиць­кою і Православною Церквами, пленарне засідання якої відбулося в Баламанді, настійливо пропонує, щоб ці практичні рекомендації були впроваджені в життя нашими Церквами, включно зі Східними Католицькими Церквами, котрі покликані до участі в цьому діалогові, який повинен продовжуватися в ясній атмосфері, необхідній для його прогресу в напрямку відтворення повно­го сопричастя.

35. Виключаючи на майбутнє всякий прозелітизм і будь-яке бажання католиків поширюватися за рахунок Православних Церков, комісія спо­дівається, що усунено перешкоду, яка призвела до припинення деякими авто­кефальними Церквами участі в богословському діалогові, і що Православні Церкви зможуть у повному складі продовжувати богословську працю, яка була так щасливо розпочата.

Офіційними учасниками конференції в Баламанді були:

З католицького боку

  1. Кардинал Едвард Кассіді, голова Ради з питань християнської єдності (Ватикан)
  2. Кардинал Роджер Етчегерай, голова Ради з питань справедливості і миру (Ватикан)
  3. Кардинал Фрідріх Веттер, Архиєпископ Мюнхена – Фрайзінґа (Німеччина)
  4. Архиєпископ Ніколаус Фосколос, Афіни (Греція)
  5. Архиєпископ Маграсі Маріано, Барі (Італія)
  6. Архиєпископ Мирослав (Марусин), секретар Конгрегації Східних Церков (Ватикан)
  7. Архиєпископ Йоан Робу, Бухарест (Румунія)
  8. Єпископ Альфонс Носсол, Ополє (Польща)
  9. Єпископ П’єр Дюпре, секретар Комісії з питань християнської єдності (Ватикан)
  10. Архиєпископ Франко Перко, Белград (Сербія)
  11. Архиєпископ Бутрос Гемауль, Кипрійські Мароніти (Кипр)
  12. о. Ян Корбон, Бейрут (Ліван)
  13. Прелат Фредерік Макмануа, Вашингтон (США)
  14. о. Димитрій Салахас, Афіни (Греція)
  15. о.-професор Ернст Суттнер, Відень (Австрія)
  16. о. Германн Фогт, Тюбінген (Німеччина)о. Еммануїл Ланне, Шеветон (Бельгія)
  17. о. Жан Марія Гіллард, Оттава (Канада)
  18. о. Андре де Галіс, Лівен (Бельгія)
  19. о. Франс Боуенс, Єрусалим (Ізраїль)
  20. о. Джон Лонг, Рим (Італія)
  21. о. Патрік ван де Аальс, Аімечені (Нідерланди)
  22. о. Ліліу Пандреа Клюй (Румунія)
  23. Професор Вітторіо Пері (Ватикан)

З православного боку

  1. Вселенський Патріархат – Архиєпископ Стиліан (Австралія)
  2. Александрійський Патріархат – Митрополит Діонізій (Греція)
  3. Професор Константин Пателос (Греція)
  4. Антіохійський Патріархат – Митрополит Георгій (Ліван)
  5. Архимандрит Йоан Язигі (Ліван)
  6. Московський Патріархат – ігумен Нестор Жилаєв (Росія)
  7. Румунська Православна Церква – Митрополит Антоній
  8. Протопресвітер Димитрій Раду
  9. Кипрська Церква – Митрополит Хризантій
  10. Професор Макарій Папахрістофоро
  11. Польська Автокефальна Церква – єромонах Варсануфрій Дорошкевич
  12. Албанська Церква – професор Теодорос Папавіл
  13. Фінляндська Автокефальна Церква – Єпископ Амвросій
  14. Виконавчий секретар – Митрополит Спиридон (Італія)

Відсутніми були представники Єрусалимського Патріархату, Грецької, Сербської, Грузинської, Болгарської та Чеської Православних Церков.

Ковчег ІІ, Львів 2000, ст. 449-456

Залишити відповідь