Високопреосвященному Владиці
кардиналові Едварду Ідрісу Кассіді,
президентові Папської ради у
справах християнської єдності
00120 Citta del Vaticano
Христос посеред нас!
І є, і буде!
Високопреосвященний Владико!
Під час свого недавнього перебування в Києві я був радий одержати від Апостольського нунція примірник Баламандського документа «Уніатизм, засіб поєднання в минулому і пошук шляхів до повного сопричастя сьогодні». Вважаю за необхідне зробити деякі особисті зауваження.
Перш за все я хотів би відзначити величезну працю всіх, хто брав участь у підготовці цього документа. Ознайомившись із проектом заяви, виробленим Об’єднаним координаційним комітетом в Аріччі, я віддаю належне змінам, внесеним у Баламанді. Я усвідомлюю, що праця з обговорення історичного розвитку Східних Католицьких Церков провадилася у складних і несприятливих обставинах, і я радий бачити, що численні молитви достойних людей з обох сторін діалогу принесли добрі плоди. Побоювання наших вірних, духовенства і єпископів стосовно роботи Змішаної міжнародної комісії, хоча й цілком зрозумілі, зважаючи на сучасні міжконфесійні відносини, виявилися безпідставними.
Щодо першої частини документа, яка стосується еклезіологічних принципів, то я відзначив би деякі моменти, які є особливо вагомими. Підтвердження того, що поділ Церкви суперечить Христовій волі (п. 6), що попередні спроби унії з Римським престолом були викликані автентичним прагненням залишатися вірними Христовому наказові, щоб «усі були одно» (п. 9), що поділ є болючим як для православних, так і для католиків (п. 8), що принципи свободи совісті залишаються непорушними (п. 15), є запорукою прихильного сприйняття документа східними католиками. Особливо ми вітаємо запрошення східних католиків до участі у діалозі любові, рівно ж як і в діалозі богословському (п. 16).
Параграфи 13 і 14 видаються мені такими, що особливо чітко і ясно зводять богословський фундамент для відносин між Православною і Католицькою Церквами: євхаристійне розуміння Церкви, визнання одна одної «Церквами-сестрами» і наслідки цього визнання, як-от сповідання апостольської віри, участь у тих самих Таїнствах, особливо у відправленні однієї Євхаристії, апостольська спадкоємність єпископів і їх спільна відповідальність за збереження Божою Церквою вірності божественному планові. Тут, звичайно, йдеться і про Церкву, над якою я головую, адже Східну Католицьку Церкву також слід розглядати як «Церкву-сестру», у стосунку як до помісних Православних Церков (див.: Unitatis redintegratio, 14-15), так і Римської Церкви. Інакше можна було б твердити, що як тільки між Церквами буде досягнено повної єдності, вони перестануть бути «сестрами».
Крім сказаного вище, мені хотілося б зробити ще деякі додаткові зауваги. Параграф 15 стверджує, що «уніатизм» як форма «місіонерського апостолату» є неприйнятним методом і моделлю для єдності. Тут треба розрізняти метод і модель, оскільки під методом маються на увазі засоби об’єднання, тоді як «модель єдності» стосується вже кінцевого результату. Змінити історичні події й методи минулого неможливо, але сьогодні ми мусимо відкинути «уніатизм» як невідповідний засіб дотягнеться церковної єдності. Однак, все ще можливо змінити наслідки «уніатизму», тобто самі Східні Католицькі Церкви. Іншими словами, можна змінити модель. Для цього необхідні зусилля не лише східних католиків, які повинні віднайти власну богословську й духовну спадщину, до чого їх закликає Другий Ватиканський собор, а й Римського престолу, який повинен змінити канонічні відносини зі Східними Католицькими Церквами, щоби вони справді могли стати прийнятною еклезіологічною моделлю для православних. Якщо читати між рядками, можна прийти до висновку, що новий Кодекс Канонів Східних Католицьких Церков не є прийнятним для Баламанда зразком.
У мене виникли деякі труднощі з параграфами 10 та 11. Тут Баламандський документ опосередковано визнає існування, як його можна назвати, «антиуніатизму», зворотнього історичного процесу, що має на меті насильне «возз’єднання» східних католиків з Православною Церквою. Баламанд, як видається, пропонує покласти відповідальність за «антиуніатизм» на Католицьку Церкву, оскільки, як стверджується далі, православні розвинули своє власне богословське бачення винятковості спасіння як «реакцію» на розуміння Католицькою Церквою себе і своєї місії. Ще більше турбує також явне небажання чи неспроможність Православної Церкви визнати свою, хоча б часткову, причетність до окремих історичних випадків переслідувань Східних Католицьких Церков; натомість вона зручно складає всю відповідальність за використання «неприйнятних методів» на «деяких представників світської влади». Документи останніх років, що стосуються переслідувань Української Греко-Католицької Церкви в 1945-1946 pp., свідчать про щось більше, ніж пасивне прийняття подій православною стороною. У той час, коли я особисто простягнув свою руку у прощенні і продовжуватиму так чинити, мене глибоко засмучує нездатність православних до неупередженого осмислення своєї історії. Не зробивши цього, Православна Церква продовжуватиме вважати себе жертвою й опиратиметься процесові внутрішнього зцілення, який є для неї необхідний, щоб відповісти на заклик проповідувати Добру Новину Нашого Господа і справді діяти як рівний і щирий партнер в екуменічному діалозі на всіх рівнях. Я добре це усвідомлюю, адже моя Церква відродилася після років церковних та політичних переслідувань і переживає тепер важкий період одужання.
Практичні пропозиції, представлені у другій частині документа, вимагатимуть значних зусиль як з боку православних, так і з боку східних католиків. Після років відчуження, взаємної недовіри і навіть активної дезінформації як з політичних, так і, на жаль, з церковних джерел, перешкоди нормальним взаєминам здавалися непереборними. Побачене мною нещодавно в Києві, у неділю 18 червня 1993 p., підкреслює всю складність цього завдання.
Тоді саме планувалися урочистості з нагоди встановлення хреста на місці, де мала бути збудована церква київської греко-католицької громади. До цього часу наші вірні в Києві відправляли богослуження просто неба. Всі питання були полагоджені у відповідності до закону. Ми мали дозвіл відповідних посадових осіб, завчасно повідомили різноманітні канонічні й неканонічні православні громади про наш намір відправити Божественну Літургію у віддаленій церкві Св. Кирила і навіть запросили їх взяти участь у деяких заходах. Церква Св. Кирила не належить жодній громаді, а перебуває у віданні Музею Св. Софії. Але коли ми прибули на місце, усі ворота, що вели на територію церкви, були замкнені, а група православних вірних, співаючи Акафіст Божій Матері, заблокували всі входи. Працівниця адміністрації Музею, яка прибула вранці, щоб відкрити для нас комплекс, була утримувана всередині церкви деякими членами групи, які самовільно окупували будівлю. Численні представники нашої громади й духовенства відзначали, що демонстранти насправді не мали чіткого уявлення, проти кого вони протестують. Вони щиро вірили, що нібито захищають православний храм від єретиків, які «не вшановують Матері Божої» і винні в «геноциді православних у Західній Україні». Дехто з них справді молився за наше навернення до єдиної і правдивої Православної Церкви. У той же час представників Церкви, відповідальних за всі ці пристрасті, перекручення і за сам протест, ніхто не бачив. Саме перед ними стоїть найважче завдання – визнати невідповідність свого вчення і в дусі св. Франциска Асизького «принести любов там, де є ненависть». Це ж завдання очікує і тих з-поміж українського греко-католицького духовенства, хто немудро звинувачує православ’я в цілому за гріхи окремих осіб, котрих, як правильно зазначає Баламандський документ, «мусить бути полишеним на Боже милосердя» (п. 23).
У параграфі 20 йдеться про необхідність для всіх сторін віднайдення «волі до прощення, ґрунтованої на Євангелії». Я хотів би прокоментувати це, виходячи з власного досвіду. Коли у 1987 р. я простягнув руку Московському патріархатові у взаємному прощенні, ризикуючи наразитися на нерозуміння з боку власного духовенства і вірних (адже тоді моя Церква все ще перебувала в підпіллі), мій жест залишився без відповіді. Тепер я усвідомлюю, чому так сталося. Коли ви прощаєте комусь, хто сам не просить прощення, ви насправді ображаєте його, звинувачуючи у чомусь, за що він не відчуває ані провини, ані відповідальності. Тому самого лише прощення не досить. Усі сторони мусять благати Господа «дати мені побачити мої власні гріхи і не судити мого брата» (Молитва св. Єфрєма Сирина), а тоді прагнути прощення і прохати вибачення за все зло, свідомо чи несвідомо скоєне.
Параграф 21 Баламандського документа заохочує східні католицькі та православні громади «готувати повне сопричастя між Католицькою і Православними Церквами». На щастя, Українська Греко-Католицька Церква має у своїй недавній історії виразні просвітлені джерела, на яких вона може будувати цю єдність. Слуга Божий митрополит Андрей (Шептицький, 1865-1944) ніколи не вважав своїм завданням навернення православних до східного католицтва, а скоріше закликав усіх залишитися відкритими для «можливостей, над якими ще ніхто не замислювався» (з його вступу до збірки екуменічних документів і писань «Про досягнення порозуміння», виданої в 1943 p.). Справді, чимало з Баламандських практичних пропозицій щодо [налагодження] відносин між православними й католиками знаходимо у його екуменічних працях. П’ятдесяті роковини його смерті, що надходять, стануть доброю нагодою не лише для українців, але й для всіх Церков Сходу й Заходу належно оцінити мудрість та далекоглядність цієї видатної і праведної людини. Мій попередник, Ісповідник віри Йосиф (Сліпий), незважаючи на страждання, що їх зазнав він особисто і його Церква, також ніколи не забував про найвищу мету християнської єдності. Екуменізм був предметом обговорення під час неодноразових відвідин, які складав Блаженнішому блаженної пам’яті Никодим, митрополит ленінградський. Варто окремо згадати пастирське послання кардинала Иосифа «Про єдність во Христі», де він порівнює церковні поділи в Україні з «царством, розділеним у собі самому» з Євангелія (Мт. 12, 26), яке нездатне протистояти безжалісному наступові комуністичного атеїзму. Сьогодні ця роз’єднаність позбавляє нас решток довіри, якою ми користувалися, проповідуючи Христову благовість людям поза Церквою. Ми добре розуміємо, що навіть ієрархічно розділені, ми залишаємося частинами єдиного Христового Тіла і що у міжконфесійній ворожнечі немає переможців, є лише переможені. Програють усі, бо програє Єдина, Свята Соборна Апостольська Церква.
З цим розумінням я, як духовний глава Української Греко-Католицької Церкви, разом з моїми братами-єпископами, духовенством і вірними, зроблю все, що в наших силах, для втілення у життя практичних рекомендацій Баламандського документа. Передбачається таке: зробити кроки, щоб «покінчити з усім, що провокує розділення, зневагу і ненависть між Церквами» (п. 21), не домагатися переходу вірних з однієї Церкви до іншої (п. 22), не спекулювати кров’ю мучеників і сповідників задля звинувачень проти братів-християн (п. 23), неухильно дотримуватися принципів свободи совісті і волевиявлення (п. 24), застосувати ці принципи у пастирських проектах (п. 25), прагнути спільно вирішувати конкретні проблеми шляхом діалогу або, коли це можливо, через змішані комісії (п. 26), уникати і засуджувати фізичну та словесну жорстокість (п. 27), поважати літургійні відправи наших Церков-сестер (п. 28), не втручатися в їхнє духовне життя (п. 29), приділяти особливу увагу екуменічному вихованню майбутніх священиків, вказуючи, зокрема, на «апостольську спадкоємність іншої Церкви й автентичність її таїнственного життя», прагнути краще зрозуміти православне бачення історії (п. 30), змагати до вирішення суперечностей шляхом братнього діалогу (п. 31), твердо дотримуватись нашого рішення уникати тенденційного використання мас-медіа (п. 32), визнавати і віддавати належну пошану всім, хто зазнав переслідувань, незалежно від їхнього віросповідання (п. 33).
Я був би радий вважати за остаточне рішення православних дотримуватися цих самих практичних принципів в Україні. Але я також розумію, що сучасна роз’єднаність православної спільноти не сприяє їх дотриманню. Я запевняю Вас, Високопреосвященний Владико, що Українська Греко-Католицька Церква не використовуватиме внутрішню боротьбу в українському православ’ї для своєї користі. Навпаки, я висловлюю всім свою щиру надію, що Православна Церква знайде внутрішню силу прийняти в церковному житті те, що вже стало реальністю в житті політичному. Київській Церкві потрібно надати самостійність, адже саме вона є Матір’ю Руських Церков. Від позитивного вирішення цього питання залежить церковна стабільність, необхідна для застосування на практиці принципів, окреслених у Баламанді.
Водночас ми докладемо всіх зусиль для ознайомлення нашого духовенства та вірних з розвитком екуменічного руху аж до сьогодні, включаючи й Баламандський документ. Ще до кінця року я сподіваюся видати пастирське послання, яке докладно висвітлило б принципи, на яких єпископам, духовенству і вірним Української Греко-Католицької Церкви слід будувати відносини з нашими православними братами. Як відомо Високопреосвященному Владиці, постала ініціатива богословського діалогу між зацікавленими членами нашої Церкви і Вселенського патріархату, так звана Студійна група Київської Церкви. Знаю, що перед Баламандом Вам були надіслані їх спільні міркування щодо проекту з Аріччя, які, я сподіваюся, виявилися корисними. Я також дозволяю собі, Високопреосвященний Владико, надіслати копії цього листа усім членам Змішаної міжнародної комісії, як і главам усіх сестринських Східних Католицьких Церков. Мені хотілося б, щоби цей лист був прийнятий ними як обнадійливий і позитивний наслідок спільних зусиль. Нехай Господь благословить Вас, Високопреосвященний Владико, на продовження праці задля єдності християн і нехай він відкриє наші серця для «можливостей, над якими ще ніхто не замислювався».
У Господі Христі,
+ Мирослав Іван кардинал (Любачівський),
Верховний Архиєпископ Львова для українців
Рим, 3 серпня 1993 р.
З англійської переклав Роман СКАКУН
Ковчег ІІ, Львів 2000, ст. 457-461
Залишити відповідь