Високопреосвященним і преосвященним владикам, всесвітлішим і всечеснішим отцям, преподобним ченцям і черницям, вірним Української Греко-Католицької Церкви, синам і дочкам Києво-Галицької митрополії і всієї Руси, усім українцям доброї волі мир у Господі і наше архиєпастирське благословення
Від початків християнізації України й від часів створення нашої старинної Київської митрополії наша Церква постійно старалася зберігати євхаристійну єдність як з християнським Заходом, тобто з Церквою Риму, яка, за словами святого Ігнатія Антіохійського, «предсідає в любові», так і з християнським Сходом, особливо з Церквою Царгороду, від якої святий князь Володимир і весь народ Руси-України прийняв «цінну перлину, православну віру», як це ми співаємо в тропарі на його честь.
Коли Отці Берестейського собору в 1596 р. відновили нашу єдність з Римом, якої Київська Церква ніколи формально не зривала, вони висловили надію, що «коли б Господь Бог волею і благодаттю своєю святою дозволив цього діждатись, щоб і решта нашої братії Східної Церкви грецької традиції приступила до єдності святої із Західною Церквою»[1]. У наступних століттях, особливо під натхненним проводом митрополита Йосифа Велямина (Рутського) й митрополита Петра (Могили), Києво-Галицька Церква, поділена не з власної волі, але внаслідок суперечки між Сходом і Заходом, старалась різними способами віднайти свою втрачену єдність.
Наші два великі попередники, митрополит Андрей (Шептицький) і патріарх Йосиф (Сліпий) Ісповідник, уважали працю над християнською єдністю однією з найвищих цілей і найважливіших завдань їхнього життя. Митрополит Андрей був провідним учасником екуменічного руху в першій половині цього століття; багато в чому він випередив наш час, оскільки сьогодні Церква прийняла багато його думок, принципів і метод. В довгих роках його архипастирського служіння, з його піддержкою й деколи особистою участю, відбулись не тільки неформальні зустрічі, а й численні конгреси, присвячені темі християнського єднання. Навіть на схилі віку, серед страхіття Другої світової війни, митрополит Андрей уважав за конечне надалі працювати на полі екуменізму.
Подібно патріарх Йосиф Ісповідник, незважаючи на виснаження тюрми і заслання, присвятив чимало уваги екуменічному покликанню нашої Церкви. Він постійно звертався по-братньому в своїх листах до архиєреїв Православних Церков; їх запрошував до себе до Риму і відвідував їх в часі своїх пастирських подорожей до української діаспори. Його натхненне послання «Про поєднання в Христі» знайшло позитивний відгук скрізь, і далі сьогодні читається з великою користю[2]. В часі перепохоронення його тлінних останків до крипти собору Святого Юрія-Побідоносця тут, у Львові, тисячі й тисячі православних і католиків, єпископи, духовенство й вірні разом приходили віддати йому останню честь. У свойому Завіщанні патріарх Йосиф нам поручає продовжувати ці старання в справі християнського поєднання словами: «…благаю вас усіх, а моє благання нехай буде моїм Заповітом: «…Друг друга обіймім! Промовмо – Браття!»[3] Ідіть слідами Сл. Б. Андрея, який ціле своє життя посвятив великій ідеї з’єдинення християн, ставши благовісником єдности Христової Церкви»[4].
З нашого боку, в межах можливостей і згідно положення нашої Церкви, ми старались продовжувати цю велику традицію і відповідальність. Відновлення релігійної свободи, вихід нашої Церкви з катакомб у Східній Європі й поворот її Первоієрарха на рідну землю відкривають нові перспективи для праці над християнським з’єдиненням. І далі, осягнення наших довгожданних національних прагнень – вільна, незалежна й демократична Українська держава – підсилило очікування українського народу до своїх Церков, щоб і вони, перемігши релігійні роздори, стали середником єдности. Це гаряче бажання і очікування віруючого українського Божого люду є певно «знаком часу» і вказує нам, до чого сам Господь нас кличе.
Щоб наші змагання до християнської єдности увінчалися успіхом, мусять у них взяти участь усі владики, духовенство, монашество й вірні, згідно з вказівками, які Церква нам дає. Нехай ніхто не лишається осторонь з будь- яких причин. Без винятку, всі ми покликані молитись «за добрий стан святих Божих Церков і за з’єднання всіх»[5]. Ми всі мусимо благати Господа «спинити роздори Церков»[6]. Церковна єдність є одним із «звершених дарів, які ізходять від Тебе, Отця світла»[7]. Це Він бажає, «щоб усі були одно» (.Йо., 17, 21) на образ Пресвятої Трійці.
Тут, на Україні, за останні десятиліття деякі особливі перепони стали на перешкоді такій праці для християнської єдности. Неканонічний «синод» 1946 р. і зловживання державних чинників для того, щоб нас відірвати від Католицької Церкви, створили в багатьох наших вірних гірке упередження до будь-якого церковного зближення. Намагання комуністичних урядів недавнього минулого використовувати світовий екуменічний рух для своїх анти-християнських цілей лише очорнило екуменічний рух в очах тих, хто знав про дійсне положення християн у Східній Європі. А комуністи, заборонивши вільний доплив інформації й християнської літератури, виключили християн Східної Європи від будь-якої участі в подіях, які розвивались на полі християнської єдності.
Та поруч із тим існують перепони вже сьогоднішнього дня. Для нас, греко-католиків, поділ православних в України на три паралельні ієрархії дуже ускладнив ситуацію, бо старання відноситись рівно до всіх віруючих України деколи сприймається, як піддержка одної, чи другої сторони. А крім цього, на жаль, в усіх Церквах київської традиції деякі духовні особи й вірні, керуючись нерозважною й короткозорою ревністю, провинились нехристиянською поведінкою супроти інших християн чи церковних громад. Та існує стільки спільних моральних і соціальних проблем після комуністичної доби, що лишень спільними силами зможемо дати християнську відповідь на питання нинішнього дня. У тому ж світовий досвід екуменічного діалогу міг би позитивно вплинути на міжконфесійні відносини між Церквами й релігійними громадами України, і тим на життя в Україні взагалі – тому треба нам його ширше пізнати.
Отже, в цьому Пастирському зверненні ми бажаємо подати короткий огляд широкої екуменічної діяльности Католицької Церкви в тих десятиліттях, коли наша Церква в Україні, не з власної вини, була ізольованою від Церкви поза її межами. Іноземна література останніми десятиліттями дуже збагатилась книгами й працями на ці теми, і ми надіємось, що принаймні найважніші документи перекладуться і будуть видані українською мовою, щоб ми могли їх читати і продискутувати вільно та з охотою.
З практичних причин, ми обмежимось в цьому Зверненні дискусією над старанням до єдности Католицької й Східної Православної Церков, оскільки в Україні це питання найбільше на часі. Та ми не хочемо, щоб винеслось враження, що Католицька Церква не цікавиться й іншими Церквами, і що наша помісна Церква лишається осторонь в цьому питанні.
У 1958 p., із вибором світлої пам’яті папи Івана XXIII, Римська Апостольська столиця й Вселенський патріархат Царгороду почали регулярно листуватись на рівні поздоровлень з різних святочних нагод. Це листування поступово почало поширюватись і поглиблюватись змістом. Треба нам нагадати, що папа Іван XXIII, будучи представником Апостольської столиці в Болгарії, вперше запізнав ближче християнський Схід. Та ставши пізніше апостольським делегатом в Істамбулі, папа Іван особисто заклав знайомство з патріархом Атенагором, і будучи вже на римському престолі, покладав великі надії на нього.
Коли натхнення Святого Духа спонукало папу Івана XXIII скликати Другий Ватиканський собор, він у той же час вирішив запросити й Православні Церкви до участи в соборі як глядачів. Отже, від самого початку собору в 1962 p., представники Православних Церков могли власними очима слідити за дією найбільшого зібрання єпископів світу в історії християнства. Можливо, для нашої Церкви це виглядало образливим протиріччям, оскільки глава нашої Церкви, мій попередник, тоді митрополит Йосиф (Сліпий), ще знаходився на засланні. Але паралельно папа Іван XXIII старався й про його звільнення, що наступило 11 лютого 1963 p., в часі другої сесії собору. Приїхавши до Риму, митрополит-каторжник скоро включився в працю собору. А при соборі діяв окремий секретаріат, який постійно інформував некатолицьких спостерігачів і координував різні зустрічі із провідними особами собору. Так що під час собору митрополит Йосиф не раз стрічався із поодинокими членами православних делегацій.
Другий Ватиканський собор не обмежився відновленням контактів з іншими християнами. Він включив тему екуменізму в свою програму. Нове ставлення Католицької Церкви до інших християн знаходимо в багатьох документах собору. Тому всі владики, духовенство і вірні повинні пильно вивчати ці документи, а в особливий спосіб «Декрет про екуменізм», над яким ми хотіли б зараз зосередитись.
«Декрет про екуменізм» прийнято соборовими Отцями 21 листопада 1964 р. У ньому знаходимо принципи Католицької Церкви для екуменічної дії. Для наших цілей ми звернемо особливу увагу на частину декрету під назвою «Особливе положення Східної Церкви». В цій частині ми вперше зустрічаємо вислів, який став основною аксіомою між католиками й православними: «Серед східних християн були й є намагання зберегти в спільноті віри і любові ті братні зв’язки, що повинні бути між місцевими Церквами, як між сестрами»[8].
Папа Павло VI розвинув цю тему, коли в 1967 р. він писав до патріарха Атенагора: «Через хрещення «ми одні в Христі Ісусі» (Гл. 3, 28). Бо через апостольське наслідництво ми поєднані ще ближче священством і Євхаристією. Співучащаючи в дарах Божих для Його Церкви, ми приведені до спільности з Отцем, через Сина в Святому Дусі. Ставши синами в Сині і ділі (7 Йо. 3, 1-2), ми стали в таїнственний, але дійсний спосіб братами між собою. У кожній помісній Церкві ця тайна божественної любови здійснюється, і, певно, на її підставі уложено традиційний й справді гарний вислів «Церкви- сестри», з якою помісні Церкви залюбки звертались одна до другої…»
«Століттями ми жили тим життям «Церков-сестер» і спільно відбували Вселенські собори, які сторожили спадок віри від усякого занечищення. І тепер, після довгого часу роздору і взаємного нерозуміння, Господь дає нам знову віднайти одні других як «Церков-сестер», помимо всіх перепон, які свого часу піднялись поміж нами»[9].
Та 5 червня 1991 р. у соборі Святого Миколая в Б’ялистоку (Польща) папа Іван Павло II сказав таке: «Сьогодні ми бачимо ясніше й краще розуміємо дійсність, що наші Церкви є Церкви-сестри. Цей вислів «Церкви-сестри» не є тільки чемністю, але він становить основне поняття еклезіології»ю.
У такий спосіб ми пізнаємо основну правду, яка характеризує відношення між католиками та православними: Католицька Церква і Православна Церква є Церкви-сестри.
Декрет Другого Ватиканського собору «Про екуменізм» продовжує: «…Східні Церкви мають від початку скарб, що з нього Церква Заходу зачерпнула чимало в літургічних справах, в духовнім переданні, в правничім порядку»[10].
У цьому уривку, як і в багатьох інших, Другий Ватиканський собор признає, що Східні Церкви дали й надалі дають свій вклад у життя християнського Заходу. З цієї причини ми, українці греко-католики, які належимо до християнського Сходу, мусимо докласти зусиль, щоб належно оцінити нашу автентичну церковну спадщину і не припускати, що те, що приходить зі Сходу, має меншу вартість від того, що приходить із Заходу. Собор продовжує саме на цій точці: «Нехай усі знають, що для вірного зберігання повноти християнського передання і для звершення поєднання східних і західних християн дуже важливою річчю є пізнати, поважати, зберігати й плекати надзвичайно багату літургічну й духову спадщину християнського Сходу»[11].
У цій праці «найвищої важливості» Другий Ватиканський собор говорить про наші Східні Католицькі Церкви: «До Східних Церков, об’єднаних з Римським Апостольським престолом, належить особливе завдання спричинятись до з’єдинення всіх християн, особливо східних, на засадах декрету цього священного собору «Про екуменізм», перш усього молитвами, зразковим життям, релігійною вірністю давнім східним традиціям, взаємним і кращим пізнанням, співпрацею і братнім доцінюванням справ і осіб»[12].
Ще перед завершенням Другого Ватиканського собору папа Павло VI у січні 1964 р. відбув паломництво до Єрусалиму, де він привітався поцілунком миру з царгородським патріархом Атенагором. Це було вперше за більш ніж п’ять століть, що правлячий римський архиєрей зустрівся зі вселенським патріархом. Два архиєреї молилися разом, і папа подарував патріархові чашу на знак переконання, що одного дня наші дві Церкви зможуть знову ділитися одною Святою Євхаристією. Звертаючись до папи, патріарх Атенагор сказав: «Хай ця наша зустріч стане першим світанком світлого і святого дня, в якому майбутні християнські покоління будуть приймати причастя святого Господнього Тіла і Крові з тої самої чаші, в любові, мирі й єдності, й прославлять та звеличать одного Господа і Спаса усіх»[13].
Після цієї зустрічі в Єрусалимі відносини між Католицькою і Православною Церквами стали поглиблюватись. У 1965 р. папа Павло VI і патріарх Атенагор разом зі Святішим Синодом Царгороду видали Спільну Декларацію, в якій вони зняли взаємну екскомуніку-анафему між Римською Церквою і Царгородською Церквою, і зобов’язали свої Церкви до відновленого шукання «повної спільності віри, братньої згоди і таїнственного життя, яке існувало між ними впродовж першого тисячоліття Церкви»[14].
Цим актом Церкви-сестри розпочали шлях шукання повної єдності. У багатьох країнах місцеві спільні комісії на різних рівнях почали сходитись для богословської дискусії. На міжнародному рівні, одначе, обі сторони признали, що відчуження між Церквами було таким, що потрібний був час підготовки, так званий «діалог любови», заки можна було приступити до формального богословського діалогу на найвищому рівні.
Папа Павло VI відвідав вселенського патріарха в Царгороді 1967 р. і, коли увійшов в собор Святої Софії, він спонтанно впав навколішки і почав молитися. Це була перша публічна християнська молитва в цьому храмі від 1453 p.! Патріарх Атенагор відвідав папу Павла VI в Римі в жовтні того самого року. В часі цього візиту, як рівно ж з нагоди пізніших відвідин, єдиному вселенському патріархові було дозволено приймати вітання на папському троні. Наш патріарх Йосиф Ісповідник був між тими кардиналами, які вітали патріарха Атенагора в часі приїзду до Риму в 1967 р.
Ми горді від згадки, що в тому часі патріарх Йосиф Ісповідник дав важливий вклад у богословське замирення Сходу й Заходу. Століттями Римська Церква вагалася визнати вчення святого Григорія Палами про теозис, чи обожнення, як говорять Отці Церкви. Через це вагання святого Григорія знято навіть з літургійного календаря і Служебників греко-католиків.
Незабаром після Другого Ватиканського собору Римська Апостольська столиця виготовила нове видання Анфологіону грецькою мовою в чотирьох томах[15]. Знову піднялась справа святого Григорія Палами – деякі греко-католики бажали відновити його поминання в другу неділю Великого Посту. Конгрегація Східних Церков віддала справу Конґреґації доктрини віри, префект якої кардинал Франц Шепер звернувся листом до патріарха Йосифа за порадою, оскільки в тому часі блаженніший Йосиф був одиноким греко- католицьким кардиналом і, крім цього, був відомим спеціалістом догматичного богослов’я[16].
Патріарх Йосиф написав наукову працю у відповідь кардиналу Шеперові, підтримуючи почитання святого Григорія Палами і цитуючи як греко-католицький Петербурзький синод, скликаний митрополитом Андреєм в 1917 p., так і визначних православних богословів[17]. Це переконало Конґреґацію доктрини віри розв’язати справу позитивно, і тепер служба святому Григорію Паламі є в офіційній літургійній книзі, виданій авторитетом Римської Апостольської столиці[18].
14 грудня 1975 р. недавно обраний вселенський патріарх Димитрій І[19] повідомив папу Павла VI, що Православна Церква готова розпочати богословський діалог з Католицькою Церквою, з метою дійти до повної євхристійної єдності між Церквами-сестрами[20]. Халкедонський митрополит Мелітон вручив цього патріаршого листа папі Павлові VI в часі Торжественної Літургії у Сикстинській каплиці в Римі. У відповідь Святіший Отець спонтанно впав на коліна і поцілував ноги православного митрополита. Зворушений цим небувалим жестом папської покори перед Східною Церквою, митрополит Мелітон заявив: «Тільки Святець так себе упокорив би»[21]. Та в Царгороді вселенський патріарх Димитрій заявив, що православні християни «бачать цей великий акт Його Святості, як такий, що годиться з традицією Святителів і Отців неподіленої Церкви, які будували високе смиренністю[22]. Цим виразним знаком наш улюблений брат, всешановний римський папа Павло VI, перевищив себе і показав Церкві й світові, чим єпископ, і понад усе перший єпископ християнства, може бути, а саме силою для примирення і об’єднання Церкви й світу»[23]. У такій атмосфері церковного зближення в 1976 р. патріарх Йосиф, уболіваючи над українським церковним поділом, видав пастирське послання «Про поєднання в Христі», про яке ми вже згадували. Блаженніший визнав, що праця над з’єдиненням є важкою, але він нас заохотив словами Святого Письма: «Випростуйте ваші охлялі руки та зомлілі коліна і зробіть вашим ногам стежки прості, щоб кульгаве не збочило, а радше видужало» (Єв. 12, 12-13). Блаженніший зазначив, що серед українського народу найчисленнішими Церквами є Православна Церква й Католицька Церква, і він підтвердив, що «немає між нами суттєвої догматичної різниці, як це виказують теологічні студії, і свідчить історія»[24]. Патріарх пригадав нам, що «великі кроки зближення й порозуміння в новіших часах були вже зроблені за Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького»[25]. І блаженніший заохотив нас продовжувати це діло. Конкретно патріарх Йосиф запропонував розпочати з усіма українськими християнськими спільнотами спільний переклад Святого Письма з оригінальних мов, і запитує, чи православні й греко-католики не могли б «почати від узгіднення перекладів Святої Літургії і наших Богослужб, щоб молитися «одними устами і одним серцем»»[26].
У 1979 р. новообраний папа Іван Павло II звернувся публічним листом до патріарха Йосифа, проголошуючи наближення річниці тисячоліття хрещення Руси-України, яке мало стати торжеством для цілої Церкви в 1988 р. Як ми вже натякали, деякі українці розчарувалися в екуменічному русі, оскільки певні світські політичні сили старались використовувати цей рух з антихристиянськими цілями, і часто нашу помісну Церкву переочено, якщо не гірше. Відповідаючи на ці побоювання, Святіший Отець підтвердив, що: «Екуменічні змагання наших днів, то значить схильність до взаємного зближення і спілкування – найбільше між Церквами західного і східного світу – не можуть ані поминути, ані зменшувати значення і користі поодиноких спроб віднови єдності Церкви, що сталось в минулих століттях, і які мали щасливий, хоч тільки частинно, вислід. Як документ цієї правди є Ваша Церква між іншими католицькими східними Церквами… Без сумніву, що правдивий екуменічний дух – згідно із новішим цього слова значенням – повинен проявлятися і показувати себе вірогідним в особливому призначенні для вашої Церкви…»[27]
У 1979 р. папа Іван Павло II відбув подорож до Царгороду, щоб скласти візит вселенському патріархові Димитрію І з нагоди празника святого Андрея Первозваного[28]. У сам день празника Святіший Отець був присутній на православній Божественній Літургії святого Івана Золотоустого, яку відслужив вселенський патріарх у патріаршому соборі Святого Великомученика Юрія; обидва архиєреї обмінялися поцілунком миру перед Ісповіддю віри. Це було великим жестом зі сторони папи, бо було абсолютно нечуваним, щоб папа римський був присутнім на Євхаристійній Службі якоїсь Церкви не в повній єдності з Католицькою Церквою. Перед Відпустом, наприкінці богослуження, папа Іван Павло II в своїй проповіді вимовив такі слова: «…Видається мені, фактично, що питання, яке ми мусимо собі поставити, не є стільки чи ми можемо відновити повну єдність, але радше чи ми ще маємо право лишатися поділеними. Ми мусимо це питання собі поставити в саме ім’я нашої вірності до волі Христа для Його Церкви…»[29]
Папа Іван Павло II і вселенський патріарх видали спільну декларацію, в якій зазначають: «Шукаючи лишень слави Божої через сповнення Його волі, ми знову заявляємо нашу тверду постанову чинити усе можливе, щоб приблизити день, коли повна єдність відновиться між Католицькою Церквою й Православною Церквою, і коли ми нарешті зможемо співслужити Божественну Євхаристію»[30].
На такому підґрунті «Діалогу любові» поставлено основи для розпочинання «Діалогу правди», тобто богословського діалогу. Питання стояло – від чого розпочинати. Учасники богословського діалогу мудро вирішили, з благословенням обох Церков, «розпочати із того, що є спільного між нами, й пізніше, на основі розвиненого, поступово приділити увагу всім точкам, які є між нами спірними»[31].
Другий Ватиканський собор учить: «Усім теж відомо, з якою любов’ю східні християни довершують літургійні богослуженння; передусім євхаристійну відправу, джерело життя Церкви і завдаток майбутньої слави, відправу, що нею злучені з єпископом вірні мають доступ до Бога Отця за посередництвом Сина, воплоченого Слова, який страждав і був прославлений, у зісланні Святого Духа, й осягають зв’язок з Пресвятою Трійцею, стаючи «учасниками Божої природи»[32]. Тому через звершування Господньої Євхаристії в цих окремих Церквах будується й росте Божа Церква[33], а через співслужіння виявляється їхня єдність»[34].
І далі: «З огляду ж на те, що ці Церкви, хоч відлучені, мають правдиві Святі Тайни, а передусім, через апостольське наслідство, мають Священство й Євхаристію, і через це вони з нами злучені дуже тісно. Тому, у відповідних обставинах та з одобренням церковної влади, деяка спільна участь у церковних відправах не лише можлива, а навіть вказана»[35].
Отже, природно, Змішана міжнародна комісія з богословського діалогу звернула у першу чергу увагу Церкви на тему Євхаристії. Опрацювавши цю тему в підкомісіях і обмінявшись численними проектами, православні й католицькі делегації зустрілись на пленарних сесіях у Патмосі та на Родос[36], а потім у Мюнхені[37].
Після закінчення мюнхенської пленарної сесії Змішана міжнародна комісія з богословського діалогу видала першу спільну заяву під назвою «Тайна Церкви і Євхаристії у світлі Тайни Пресвятої Трійці»[38]. Треба нам усім, особливо духовенству, уважно прочитати цей документ і призадуматись над ним. У ньому знаходиться багате поучення про Пресвяту Євхаристію, в якій проявляється Троїчне Таїнство Церкви. Заява вітає узгодження між православними й католицькими богословами в питанні призивання Святого Духа в часі Божественної Літургії («епіклеза»), що свого часу було точкою незгоди між Сходом і Заходом.
У річницю тисяча і століття праці апостолів слов’ян, святих Кирила і Методія, папа Іван Павло II видав 1985 р. пастирське поучення, енцикліку. Наводячи тісні зв’язки, які святі брати зберігали як з Римом, так і з Цар- городом, Святіший Отець поучує нас ось так: «Кирило і Методій є свого роду мостом між східною і західною традиціями, які сходяться разом в одній великій традиції Вселенської Церкви. Для нас вони є подвижниками і покровителями екуменічних старань Церков-сестер Сходу і Заходу, для віднайдення в молитві й діалозі видимої єдности в довершенному й повному спілкуванні, «єдності», яка, як я говорив з нагоди мого візиту в місті Барі, «є ні злиттям, ні спаянням»»[39]. Ці слова Святішого Отця виявились особливо вагомими в діалозі, і їх часто цитується.
Другий Ватиканський собор поучував, що «у літургійнім культі східні християни прегарними піснями величають Приснодіву Марію, що її Вселенський Ефеський собор урочисто проголосив Пресвятою Богородицею, щоб і справді визнати Христа, Сина Божого, за Сина Чоловічого, у дійсному і властивому значенні, згідно зі Священним Писанням»[40].
Коли, отже, папа Іван Павло II проголосив 1987 р. Марійським роком, який став пізніше таким впливовим для нашої Церкви в Україні, він видав енцикліку Мати Ізбавителя, в якій часто говориться про східні традиції почитання Пресвятої Богородиці. Святіший Отець пише: «Бажаю підкреслити, як глибоко Католицька Церква, Православна Церква і старинні Церкви Сходу[41] чуються поєднані любов’ю і прославленням Богородиці»[42].
Святіший Отець поручив надії Церкви на успіх богословського діалогу молитвам Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії, пишучи так: «Таке багатство хваління, підбудоване різними формами великої традиції Церкви, могло б приспішити день, коли Церква зможе знову дихати вповні своїми «обома легенями», Сходом і Заходом. Як я вже часто говорив, це більш ніж коли-небудь потрібне сьогодні»[43].
Проголошуючи Марійський рік, Святіший Отець з радістю заповів наближення святкувань Тисячоліття хрещення Київської Руси. їх Святість писали: «Ми бажаємо в особливий спосіб у цьому році з’єднатись в молитві з усіма, хто святкує Тисячоліття цього хрещення, православними і католиками, повторюючи і підтверджуючи разом з собором ті почування радості і утіхи у зв’язку з тим, що «східні християни… з палкими почуваннями і з побожним умом рівно почитають Богородицю, Приснодіву»»[44]. Хоч ми надалі засвідчуємо болячі наслідки поділу, який наступив кількома десятиліттями пізніше (1054), ми можемо сказати, що в присутності Матері Христа ми чуємось справжніми братами і сестрами, співучасниками месіанського люду, якого покликано бути одною Родиною Божою на землі»[45].
Наступні пленарні сесії Змішаної міжнародної комісії з богословського діалогу між Католицькою і Православними Церквами відбулись на острові Криті[46] й у місті Барі (при гробі святого Миколая Чудотворця)[47]. Вислідом ії праці стала поява другої узгодженої заяви під назвою «Віра, Святі Тайни і Єдність Церкви», опублікованої в 1987 р.[48]
Ця заява розглядає літургійні аспекти віри, нагадуючи нам нашу спільну традицію: «Власне літургійне вираження віри наших Церков, яке правилось свідченням Отців і Вселенських соборів, надалі лишається певною вказівкою віри для віруючих»[49].
Тут сильно підкреслюється також роль Святого Духа у Святих Тайнах Церкви. Як навчає святий Василій Великий, «немає жодного дару в Церкві, якого не можна приписати Духові»[50].
Заява нам нагадує, що «спільність можлива тільки між Церквами, які мають віру, священство й спільні Святі Тайни. Власне завдяки взаємному признанню, що віра, передана в кожній помісній Церкві, є одна й та сама (як священство та Святі Тайни), вони пізнають одна одну як автентичні Церкви Божі, і кожного віруючого вітають, як брата й сестру у вірі»[51].
Заява підкреслює близький зв’язок між трьома Святими Тайнами: хрещення, миропомазання і Святої Євхаристії, які в ранній Церкві уділялись разом в одному літургійному богослуженні. На Сході ця практика продовжується до наших часів, «що підкреслює в такий спосіб єдність дії Святого Духа і повне введення дитини в таїнственне життя Церкви»[52]. Обі Церкви вважають хрещення зануренням нормативним, при тому дозволяється розходження від цієї норми в певних обставинах для вдоволення душпастирських потреб. Ритуал Св. Тайн, требна книга Римо-Католицької Церкви після реформи Другого Ватиканського собору, підкреслює важливе значення хрещення зануренням.
Останній параграф Барської заяви заслуговує на повне цитування: «В кінці згадується, що Царгородський собор, спільно відбутий двома Церквами в 878-880 pp., встановив, що кожний Престіл збереже старовинні звичаї своєї традиції: щоб Церква Риму зберегла свої звичаї, Церква Царгороду свої звичаї, як й Престоли Сходу так само»[53].
Ця заява позначена також багатством богословської думки, і ми заохочуємо все духовенство, науковців, монашество і вірних читати її та замислюватись над нею.
Щоб показати також на ділах, а не тільки на словах, його велику особисту любов і пошану до наших східніх літургічних традицій, Святіший Отець в часі Марійського року зорганізував ряд торжественних богослужень, починаючи з Великої Вечірні в празник Різдва Пресвятої Богородиці в старинному греко-католицькому монастирі Св. Ніла в Ґроттаферрата, де патріарх Йосиф Ісповідник вперше перебував у 1963 p., коли прибув до Риму після довгих років ув’язнення.
У грудні 1987 р. вселенський царгородський патріарх Димитрій І відвідав папу Івана Павла II у Римі. Ці два архиєреї 5 грудня спільно предсідали на Вечірні в славній римській базиліці Пресвятої Богородиці (Santa Maria Mag- giore). Патріарх Димитрій у своїй проповіді сказав: «…з усього християнського світу наші дві Церкви-сестри зберегли незгашеним полум’я набожносте до всіма почитаємої особи, Пресвятої Богородиці»[54].
Папа Іван Павло відповів, що «якщо в ході століть деякі розбіжності – часами дуже серйозні – між християнами Сходу і Заходу ослабили свідчення єдиної Христової Церкви, сьогодні покаяння і бажання єдності сповняють їхні серця. Нині ми маємо новий доказ, що Бог нас помилує й чує молитви тих, які постійно заступаються за єдність усіх християн в Його Церкві. Католицька Церква й Православна Церква одержали благодать у тому, що ще раз пізнали одна одну, як Церкви-сестри, і що прямують до повної спільносте»[55].
Наступного дня, 6 грудня 1987 p., папа Іван Павло II відслужив Папську Службу Божу в базиліці Святого Петра за участю вселенського патріарха Димитрія І. Згідно з офіційною хронікою, «вселенський патріарх Димитрій І… не тільки був присутнім, але взяв участь в Літургії Слова різними значними способами»[56].
Обидва архиєреї проповідували. Папа Іван Павло II говорив про найтяжче питання між православними і католиками та про потребу спільного пошуку розв’язки: «У ході перших століть нашої історії кожний з нас йшов своїм шляхом, водночас зберігаючи спільність віри й життя Святих Тайн помимо труднощів, які могли постати між нами. У тому часі признавалось, що Римський престол має не тільки першенство гонору, але також дійсний обов’язок «предсідати в любові», за словами святого Ігнатія Антіохійсько- го[57], і плекати збереження спільности між усіма Церквами. Я свідомий того, що з різних причин і проти волі всіх зацікавлених те, що мало бути служінням, деколи проявило себе в далеко іншому світлі. Але, як ви знаєте, з бажання дійсно слухатись волі Христа я пізнаю, що як єпископа Риму, мене покликано виконувати цей уряд. Отже, споглядаючи на цю совершенну єдність, яку ми бажаємо відновити, я усильно молю Святого Духа, щоб зіслав на нас Своє світло, просвічуючи всіх душпастирів і богословів наших Церков, щоб ми могли шукати – разом, розуміється – форм, згідно з якими цей уряд міг би сповняти служіння любові, визнане усіма зацікавленими»[58].
Після проповіді папа і патріарх разом виголосили Символ віри Нікей- ського собору грецькою мовою, без контроверсійного «і Сина» («Filioque»)[59]. Наступного дня папа Іван Павло II і патріарх Димитрій І підписали й видали спільну заяву, в якій наголосили: «…ми відкидаємо всякого роду прозелітизм, кожне наставлення, яке було б чи могло б сприйматись, як брак пошани»[60].
На початку Року тисячоліття хрещення України-Руси Святіший Отець звернувся до українців греко-католиків окремим словом, в якому пригадав нам про нашу особливу відповідальність працювати над християнською єдністю: «[Східні Католицькі Церкви] з особливою ясністю можуть бачити нові екуменічні перспективи, що їх під час собору підказав Дух Святий цілій Церкві. Церкви ці, отже, покликаються, більш ніж будь-коли, здійснити в цьому дусі свою роль у розбудові видимої єдності Церкви, бо лиш «один Господь, одна віра і одне Хрещення»» (Еф. 4, 5)[61].
Також у своєму Апостольському листі Euntes in Mundum, який є закликом до усіх вірних Вселенської Церкви включитись в святкування Тисячоліття хрещення Київської Руси, папа Іван Павло II нагадує нам: «характерна автономія в дисципліні, якою втішаються Східні Церкви, не походить з привілеїв, наданих Римською Церквою, але з самого закону, яким ці Церкви втішаються з часів апостолів»[62].
У тому ж нашому ювілейному році у Фінляндії, в місті Валаамо, відбулась наступна пленарна сесія Змішаної міжнародної комісії з богословського діалогу між Католицькою і Православною Церквами[63]. Спільна комісія видала третю узгоджену заяву «Тайна Священства в таїнственній структурі Церкви, в особливому відношенні до важливости Апостольського наслідництва для освячування і єдности Божого люду»[64]. У цій заяві обговорюється в особливий спосіб служіння єпископів, священиків і дияконів у Церкві, про природу свячення, як Святої Тайни, про єдність єпископів у єпископській колегії, про різні ролі Євхаристії, про природу апостольського наслідництва, про створення патріархатів та інших форм місцевих приматів, і про вселенські собори. Ця заява вимагає уважного і докладного читання.
У липні того ж Тисячолітнього року Святіший Отець сам був гостем чудових українських греко-католицьких святкувань у Римі. У часі Божественної Літургії, яку ми разом співслужили в базиліці Святого Петра з майже усіма архиєреями нашої Церкви у діаспорі, папа Іван Павло II сказав: «Святий Дух, що з такою силою промовляв під час Другого Ватиканського собору, й далі дає почути Свій голос через знаки часів, спонукує всіх нас з новим піднесенням пройти шляхами екуменічного діалогу і палко бажати, щоб наблизився день поцілунку миру між Католицькою і Православною Церквами»[65].
Ці римські святкування стали для нашої підпільної Церкви в Україні певним поштовхом для більш відкритої діяльности. А потім історичні й політичні події в Східній Європі, які позначились т. зв. гласністю й перебудовою і завершились розвалом Совєтського Союзу, мали величезні наслідки для життя Церков, як ми самі знаємо. І ці політичні та церковні зміни вплинули на вже розпочатий богословський діалог.
Після Другої світової війни переможці-комуністи придушили Греко- Католицькі Церкви в Совєтському Союзі, Румунії, Чехословаччині й Польщі. Немало осіб помилково вірили, що комуністам вдалось викорінити наші Церкви. Коли вони раптом знову появились, цього не сподівались ті, які вважали, що Греко-Католицькі Церкви в Східній Європі вже на смітнику історії. На жаль, деякі православні церковні кола в Східній Європі підняли гучні протести, при цьому кидаючи різні обвинувачення, які базувались не на дійсних фактах, а на переконанню, що наші Греко-Католицькі Церкви не мають взагалі права на існування. Внаслідок піднятої істерії несподівано постала перепона до дальшого богословського діалогу.
Наступна пленарна сесія богословського діалогу відбулась у Фрайзініу (Німеччина) в червні 1990 р.[66] Передбачено було тему «Соборність і авторитет у Церкві» у світлі вже узгодженої праці над таїнственною природою Церкви. Але православна делегація наполягала на припиненні богословської дискусії і вимагала натомість дискусії з питання «уніатизму», тобто щодо Східних Католицьких Церков.
Після тяжких розмов підготовлено спільний документ, який відомий під назвою «Фрайзініська заява»6*, але також узгоджено, що тема вимагає глибшої дискусії та що потрібно далеко ширшої заяви. З цією метою в червні 1991 р. відбулись засідання підкомісії в італійському місті Аріччя, і перший чорновик поширено й продискутовано в різних церковних колах.
У міжчасі, наша Київська Греко-Католицька Церква почала свої екуменічні ініціативи. Вже в часі святкувань Тисячоліття ми нав’язали перші контакти із представниками Вселенського Царгородського патріархату. У 1990 р. царгородський патріарх Димитрій І відвідав Сполучені Штати Америки, і нас запрошено на молебень з нагоди його візиту в українському православному соборі Покрова Пресвятої Богородиці в Алентавн (Пенсильванія). Події в Україні розвивались дуже швидко в тому часі, і ми не могли особисто прибути до Америки, щоб зустрітись з патріархом. Та з цієї нагоди на руки владики Всеволода, єпископа Української Православної Церкви Америки й Канади Царгородського патріархату, ми передали листа, в якому написано: «Українські католицькі ієрархи України та діаспори щойно відбули історичну зустріч з Святішим Отцем папою Іваном Павлом II та постановили плекати щирі взаємини з Православною Церквою, передусім з архиєпископом Царгороду, Нового Риму… Як було за часів нашого великого князя Володимира, коли Церква Києва була одна і неподілена, Українська Греко-Католицька Церква бажає перебувати в повній спільності зі Вселенською Церквою і в братній любові з Церквою Нового Риму, щоб сповнились слова Христа «щоб усі були одно»» (Йо. 17, 21)[67].
З цієї історичної нагоди владика Василь (Лостен) зі Стемфорду і владика Роберт-Михаїл (Москаль) з Парми, разом з численним духовенством і вірними, від імені нашої Церкви привітали царгородського патріарха Димитрія. їх Святість у своєму слові в соборному храмі заявив, що він по-батьківськи в Христі вітає греко-католицьких представників, і наголосив на потребі діалогу в любові.
Пізніше в Каліфорнії деякі провідні члени нашого духовенства й богослови також мали нагоду зустрітись з вселенським патріархом і залишились з глибокими враженнями. Так що зі смутком ми прийняли вістку, що патріарх Димитрій спочив в Господі пізніше того ж року. Але наш смуток перетворився в радість, коли Царгородський Святіший Синод обрав митрополита Варфоломея вселенським патріархом. Новий патріарх відомий як динамічний і високоосвічений архиєрей, що має особисте знайомство з папою Іваном Павлом II.
У травні 1992 р. у Львові наша Києво-Галицька і всієї Руси Греко-Католицька Церква відбула свій перший повний синод від часів останнього переслідування. На знак нашої постанови шукати повної єдности з Православною Церквою, Ми запросили нашого любого приятеля і брата, скопельського владику Всеволода. З благословенням вселенського патріарха владика Всеволод прибув до катедрального собору Святого Юрія і заговорив до нашого синоду владик[68] про пошуки повної єдности і про потребу зцілення для нашої Київської Церкви. Владика Всеволод нагадав нам про листа митрополита Андрея (Шептицького) до української православної єрархії понад 50 років тому і заохочував нас будувати на тих важливих основах, поставлених екуменічними стараннями великого митрополита. На знак надії, що ми досягнемо цієї повної євхаристійної єдності, владика Всеволод подарував нам чудову чашу для Святоюрського собору.
Усі архиєреї нашого синоду встали і довгими оплесками та гучним «іс полла еті, Деспота!» щиро привітали владику Всеволода. Наш синод постановив надіслати листа до вселенського патріарха, підтверджуючи нашу незламну постанову держатись цих напрямних.
З тієї нагоди наш синод також дав благословення стемфордському владиці Василеві (Лостену) і кільком нашим кваліфікованим богословам розпочати неформальні дискусії із деякими зацікавленими архиєреями й богословами, приналежними до Царгородського патріархату. Перша така зустріч відбулася в серпні 1992 р. в Оксфорді, в Домі Святих Григорія і Макрини, де учасники були гостями діоклійського владики Каллістоса, який є сам відомим богословом і професором східних православних наук в Оксфордському університеті. На цій зустрічі її учасники обрали собі назву Студійна група Київської Церкви. Виголошені доповіді вже вийшли друком англійською мовою[69], й надіємось, що в скорому часі появляться також українською мовою. Студійна група Київської Церкви далі стрічається кілька разів на рік і успішно вкладається в наші загальні молитовні змагання дійти до повної єдности, що є нашою ціллю. Ми просимо цілу нашу Церкву супроводжати цю працю нашими молитвами.
Ця перша неформальна зустріч між членами нашої Церкви й Царгородського патріархату була тим значнішою, що пленарна сесія Міжнародного богословського діалогу, запланована на червень 1992 p., не відбулась через відмову православної делегації взяти в ній участь. Ця сесія відбулась тільки роком пізніше[70], в Баламанді (Ліван) і видала Узгоджену заяву про Східні Католицькі Церкви під назвою «Уніатизм, засіб поєднання в минулому і пошук шляхів до повного сопричастя»13. Ця Баламандська заява, як її називають, має особливе значення для нашої Греко-Католицької Церкви Києво-Галицької і всієї Руси, і тому бажаємо подати основні пункти цієї заяви всім до відома.
Безперечно, Баламандська заява, як і кожний документ, має свої недосконалості і не завжди віддзеркалює усі точки зору, чи передає повну історичну правду. Але вважаємо більш конструктивним підкреслити те, що в ній позитивне, бо віримо, що саме цього вимагають від нашої Церкви «знаки часу». У цій заяві обидві сторони вперше годяться, що. «будучи частиною католицької спільноти, [Східні Католицькі Церкви] мають право існувати й діяти для задоволення духовних потреб своїх вірних»[71].
Баламандська заява передовсім позначує еклезіологічні принципи, тобто ті богословські основи, на яких базуються відносини між католиками і православними. Обидві сторони визнають, що «поділ між Церквами Сходу і Заходу… [суперечить] природі Церкви»[72]. Отже, підтверджується потреба єдности.
Баламандська заява розглядає фальшиву богословську базу прозелітизму і його розвиток у минулому: «Місіонерська діяльність поступово дедалі більше зводилась до спроби навернення інших християн, як окремих осіб, так і груп, і однією з найважливіших її цілей стало вважатися навернення їх до своєї Церкви. Для виправдання цього «навернення» Католицька Церква розвинула богословську візію, згідно з якою вважала себе єдино спасительною. У відповідь на це Православні Церкви також набули подібної візії, згідно з якою тільки в них можна було знайти спасіння. Щоб забезпечити спасіння «розділених братів», християн навіть іще раз хрестили і часом забували про свободу совісті й віросповідання особи, бо в тодішню епоху це майже не бралось до уваги»[73].
Але Баламандська заява також визнає, скільки було заподіяно греко- католикам: «З іншого боку, частина світської верхівки спонукала католиків Східної Церкви повернутися до Церкви батьків. Щоб досягти цієї мети, вона при кожній зручній нагоді не пропускала можливості використовувати також неприйнятні методи»[74].
Далі Баламандська заява представляє сучасне спільне розуміння католиків і православних, що змушує обидві сторони покинути засоби минулого: «Оскільки католики й православні на цьому шляху наново відкривають себе поєднаними в Таїні Церкви й знову вважаються Церквами-сестрами, ця форма описаної вище місіонерської діяльності, названа «уніатизмом», більше не може бути визнана ні як метод, ні як зразок єдності, якої шукають наші Церкви».
«Справді, особливо з часу Всеправославних конференцій та Другого Ватиканського Собору, відкриття і переоцінка значення Церкви як сопричастя між православними і католиками радикально змінила перспективи, а разом з тим і підходи.
Обидві сторони визнають те, що Христос довірив своїй Церкві, а саме: сповідування апостольської віри, участь у тих самих таїнствах і насамперед в одному священстві, яке відправляє жертву Христа, й апостольське наступництво єпископів – все це жодна з Церков не може вважати виключно своєю власністю».
«З таких міркувань Католицька і Православні Церкви визнають одна одну як Церкви-сестри, співвідповідальні за збереження Божої Церкви у вірності Господнім намірам – насамперед щодо єдності. Згідно зі словами Папи Івана Павла II, екуменічні зусилля сестер-Церков Сходу і Заходу, ґрунтовані на діалозі й молитві, шукають досконалого і повного сопричастя, яке не є ні поглинанням, ні злиттям, а зустріччю у правді і в любові (Slavorum Apostoli, ч. 27)».
«Оскільки свобода людини недоторканна, і її різнобічні зобов’язання дотримуватись вимог совісті залишаються непорушними, при спробах відновити єдність ідеться не про те, щоб прагнути навернення віруючих однієї Церкви до іншої для забезпечення їхнього спасіння. Мова йде про те, щоби спільними зусиллями здійснювати волю Христа для своїх віруючих і Божі наміри в Його Церкві шляхом спільного пошуку повного взаємопорозуміння в межах Церков, стосовно сутності віри та її прихованого змісту. Це зусилля продовжується в сучасному богословському діалозі. Цей документ є необхідним етапом цього діалогу»[75].
Баламандська заява продовжує, подаючи певні перспективи для особливої праці Східних Католицьких Церков у спільних зусиллях для осягнення повної єдности: «Східні Католицькі Церкви, які хотіли відновити повне сопричастя з Римським Престолом і які все ще хочуть цього, мають права й обов’язки, пов’язані з цим сопричастям. Принципи, що визначають їхні відносини з Православними Церквами, – це ті, що були підтверджені Другим Ватиканським Собором і застосовані Папами, котрі уточнили їхні практичні наслідки в різних оприлюднених документах. Отже, ці Церкви повинні бути залучені до діалогу любові при взаємоповазі і при відновленій взаємодовірі як на місцевому рівні, так і у світовому масштабі. Вони повинні вступити в богословський діалог зі всіма його практичними наслідками»[76].
Цей заклик до нашої Церкви (і до інших Східних Католицьких Церков) приєднатись до діалогу любови й до богословського діалогу, покладає на нас благословенне завдання, яке ми вітаємо, свідомі нашої важкої відповідальносте. У минулому ми деколи нарікали, тому що нам видавалось, що в екуменічних діалогах «говорилось про нас, але без нас», і що понад нашою головою вирішували нашу долю. Ми вже більше не можемо так нарікати, бо наша присутність є бажаною, нас вітають на всіх рівнях. І ми мусимо стояти на висоті для сповнення цього великого покликання.
Практичні поради в Баламандській заяві розпочинаються пригадкою, що ми мусимо завжди мати бажання прощати, бажання вибачити і сильною волею перебувати в любові. Саме до цього закликав нас Слуга Божий митрополит Андрей у словах і писаннях. Це взаємне прощення й любов «є необхідною умовою для поглиблення богословського діалогу, який дасть можливість досягти повного сопричастя»[77].
Християнська любов, бажаємо усім пригадати, – це не якась емоція. Християнська любов є дією нашої волі, на основі нашого приймання Божої заповіді любови. Ми постановляємо любити, при цьому звертаючись в молитві до Господа, який дав себе з любови до нас, і просити його, щоб Він наповнив наші серця любов’ю один до одного. Господь, напевне, щедро вислухає цю молитву, але особливо, коли підноситимемо наші моління за посередництвом Пресвятої Богородиці й Приснодіви Марії, і всіх святих, пам’ятаючи, що мури розподілу між Церквами не сягають аж до неба.
«Як перший крок треба покінчити з усім, що провокує розділення, зневагу і ненависть між Церквами»[78]. У зв’язку з цим, Ми просимо всіх уважно стримуватись від будь-якої поведінки, яка вказувала б на брак пошани, і тим розбуджувала б незгоду, а то й ненависть. У всьому повинна існувати пошана і терпимість між християнами.
«Пастирська діяльність Католицької Церкви, як Латинської, так і Східних, не повинна більше бути спрямованою на навернення вірних однієї Церкви до іншої, а це значить, що вона більше не націлена на прозелітизм серед православних. Її метою є задоволення духовних потреб своїх вірних, і вона не повинна бажати розширення за рахунок Православних Церков»[79].
Згідно з цим пунктом, ми пригадуємо усім, яким довірене добро і спасіння душ, що не є нашою ціллю притягувати православних вірних до Греко- Католицької Церкви, а радше працювати для віднайдення повної єдности і зцілення наших Церков. Баламандська заява припускає, що Православна Церква має таке саме наставлення до вірних Католицької Церкви, і ми від неї маємо право цього очікувати. Тим часом у наших стараннях співжити в мирі й злагоді ми радо запрошуємо наших православних братів і сестер молитись разом з нами, при цьому уникаючи будь-яких натяків на прозелітизм.
«Історія відносин між Православними та Східними Католицькими Церквами позначена переслідуваннями та стражданнями. Якими б не були ці страждання і чим би не були спричинені, вони не виправдовують жодного тріумфалізму; жодна Церква не має права прославляти себе або вишукувати аргументи для звинувачення чи зневаження іншої. Один Бог знає Своїх правдивих свідків. Яким би не було минуле, воно мусить бути полишеним на Боже милосердя, і всі зусилля Церков треба скеровувати на те, щоб сучасність і майбутнє більше відповідали волі Христа щодо Своїх учнів»[80].
Церква справедливо славиться жертовністю своїх блаженних мучеників й ісповідників. Ми самі стараємось зібрати якнайбільше даних про мучеників й ісповідників недавнього переслідування, з надією на їх формальне прославлення як святих для Церкви. У цьому процесі треба нам пам’ятати, що мученики й ісповідники є завжди Божими дарами для цілої Церкви і свідками Христі перед усіма людьми. Цим свідченням не можна користуватись для зневаги наших християнських братів. Ми шануємо усіх, хто в часи переслідування засвідчили свою вірність Христові, незалежно від національносте чи віроісповідання, радіючи ними і славлячи Бога за них з благодаренням.
Баламандська заява підкреслює, що треба шанувати сумління кожної одиниці, яка має право свобідно, без якогось силування рішати, до якого віроісповідування бажає належати, і зазначає: «Релігійна свобода зазнає насилля, якщо під виглядом фінансової підтримки будуть перетягувати вірних з однієї Церкви до іншої, коли, наприклад, їм обіцятимуть освіту й матеріальні переваги, яких бракує їхній власній Церкві. У зв’язку з цим необхідно, щоб соціальна допомога, а також будь-яка філантропічна діяльність були організовані за спільною згодою, аби уникнути виникнення нових підозр»[81].
На основі цих принципів започатковано низку заходів, особливо організацією «Церква в потребі», яка вже стільки допомагає нашій Церкві, і щедрість якої Бог, певно, винагородить. Наша Церква в Україні є далеко не багатою, але старатимемось ділитись тим, що маємо, з потребуючими. У зв’язку з цим ми запрошуємо інші християнські Церкви, які діють на території України, здержатись в харитативній діяльності від будь-якої дискримінації, що могло б видаватись як зловживання соціальною допомогою з ціллю прозелітизму, чи змушували б осіб міняти свою релігійну чи національну ідентичність.
Баламандська заява заохочує до відкритого діалогу зі створенням спільних комісій на різних рівнях, з особливою участю тих, які займають відповідальні місця в Церквах. Ми уже включились у деякі такі ініціативи і радо поглибимо й поширимо нашу участь у діалозі. Щодо конкретних проблем (які останніми часами значно зменшились, хоча й залишаються деякі труднощі) ми просимо лишень, щоб спільні рішення впроваджувались у життя в дусі правди, любови, справедливости й миру.
Насилля не має жодного місця у відношеннях між християнами, а особливо між Церквами. Це відноситься й до державного насильства, інституційного насильства, фізичного й усного насильств. Без застереження ми закликаємо як наших вірних, так і всіх християн уникати не тільки насильства (чи то тілесного, чи то усного характеру), але й усього, що могло б витворювати презирство супроти других християн і стати анти-свідченням, цілковито противним ділу спасення, а значить, і примиренню в Христі[82].
«Віра в сакраментальну дійсність потребує вшанування всіх літургійних відправ іншої Церкви…; це переконання вимагає, щоб за певних обставин полегшити виконання обряду іншій Церкві, надаючи при цьому, за домовленістю, свою власну святиню в розпорядження іншої, що дасть можливість почергово в різний час відправляти в тому самому приміщенні…»[83].
У діаспорі наша Церква мала позитивний досвід такого спільного користування храмами, що могло тривати й кілька років. У нас таке спільне користування може допомогти витворити відповідний настрій для екуменічної праці. У Західній Україні, де така практика завелась між нашою Церквою і автокефальними Церквами, вона часто виходить для кращого добра вірних усіх Церков. Оскільки серед підписаних під Баламандською заявою були представники Московського патріархату, ми осмілимось у майбутньому приступити до київського митрополита, коли виникне потреба приміщень для духовного обслуговування наших вірних, розкинених у Східній Україні. Очевидно, кожна така ініціатива, щоб бути успішною, мусить бути обопільною, тому її треба запроваджувати добровільно і свобідно, без сили чи натиску.
«Насамперед, усі повинні бути обізнані з апостольським наступництвом іншої Церкви і з автентичністю її сакраментального життя»[84]. Раз і назавжди, хай буде усім ясно, що Католицька Церква недвозначно визнає усі Святі Тайни канонічної Православної Церкви, без жодного застереження[85]. Строго заборонено «перехрещувати» когось, хто одержав Святе хрещення в Православній Церкві. Так само відносно Святого миропомазання, Тайни священства і подружжя[86], уділених в Православній Церкві – не можна їх повторювати в будь-який спосіб. Ми не можемо діяти в спосіб, який вказував би на сумнів щодо важности православних Святих Тайн, бо це противилося б ясному поученню Католицької Церкви в цій справі[87]. Коли в когось є сумніви, з огляду на підозріння співпраці з попереднім атеїстичним режимом, ми висловлюємо тут наше довір’я до проводу Православної Церкви, що вона сама розуміє серйозність апостольського наслідництва і зуміє вжити відповідних кроків, коли б такі були потрібні. Щодо інших Святих Тайн, яких можна приймати й більше разів у житті – Покаяння, Пресвята Євхаристія і Єлеопомазання недужих, – ми не можемо й ці Святі Тайни ставити під сумнів. Самозрозуміло, Баламандська заява припускає подібну пошану зі сторони православних до таїнственного життя нашої Церкви.
Баламандська заява розглядає пекучу проблему оспорених церковних посілостей, особливо храмових споруд[88]. Ми завжди готові розмовляти з нашими православними братами в цій справі, свідомі наших паралельних намагань утвердити історії наших Церков і вдоволити душпастирські потреби наших вірних, де б вони не знаходились. Водночас ми не вагаємось відкрито ствердити, що у світі заіснували обставини, особливо в Румунії, які вимагають нагальної розв’язки в ім’я справедливости.
Сили атеїзму, секуляризму і безрелігійности побільшили незгоди між Церквами, що принесло велику шкоду Святому Євангелію. Ми молимось і віримо, що рух до християнської єдности, спільне намагання відновлення повної спільности між католиками й православними і пошуки повного зцілення від поділів у нашій рідній Київській Церкві стане глибоко переконливим свідченням сили Євангелія Господа нашого Ісуса Христа й невідпорним засобом єсангелізації поміж нашим українським народом, який прагне за Ісусом Христом після стількох років накиненої посухи. У такий спосіб ми всі, православні й католики, дамо спільне свідчення у відповідь на молитву нашого Господа «щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані; щоб світ повірив, що ти мене послав» (Йо. 17, 21).
Ми дякуємо Вам усім, возлюблені брати і сестри нашого Спасителя, за Вашу увагу в цьому довгому представленню нашої праці для єдности Святої Церкви; ми надіємося, що на цю тему заговоримо ще при інших нагодах. І ми надіємось, що український Божий люд візьметься до цієї великої справи второпно й відважно, до чого нас заохочує ціла Христова Церква на всіх рівнях, до того часу, коли з Божою благодаттю і за молитвами Пресвятої Богородиці і всіх святих зітруться усі наші поділи, і одна Свята, Соборна і Апостольська Церква стане справді для світу знаком єдности, миру і любови.
Благословення Господнє на Вас!
Дано у Львові при архикатедральному
храмі Св. Юрія в празник Благовіщення
Пресвятої Діви Марії 25 березня / 7 квітня 1994 р. Б.
[1] Артикули Берестейської унії, №31.
[2] Благовісник Патріарха Києво-Галицького і Всієї Руси XII (1-4) 29-32. Послання видано в празник Вознесіння 1976 р.
[3] Воскресна Утреня, Стихири Пасхи.
[4] «Завіщання Блаженнішого Патріярха Йосифа» II Благовісник Патріярха Києво- Галицького і Всієї Руси XVI-XX (1-4) 265-282. Цитата на с. 277.
[5] Божественна Літургія Св. Івана Золотоустого, Велика Єктенія, третє прошення.
[6] Божественна Літургія Св. Василія Великого, анафора.
[7] Послання Якова 1, 17; а також: Божественна Літургія Св. Івана Золотоустого, заамвонна молитва.
[8] Unitatis redintegratio, № 14.виділення наше
[9] 3 листа Anno Ineu ente, 25 липня 1967 p.; вручено патріархові Атенагору в Царгороді особисто папою Павлом VI.
[10] Unitatis redintegratio, № 14.
[11] Unitatis redintegratio, № 15.
[12] Orientalium Ecclesiarum, № 24. Новий Кодекс Канонів Східних Католицьких Церков повторює ці слова в кан. 903. Оригінал видано латинською мовою в: Acta Apostolicae Sedis LXXXII (11) (18 жовтня 1990 p.) 1239. Промульговано папою Іваном Павлом II 18 жовтня 1990 p., чинне від 1 жовтня 1991 р. Наведений канон знаходиться під титулом XVIII: «Екуменізм або плекання єдности між християнами».
[13] Грецький оригінал і офіційний французький переклад див. у: Томос Агапіс, Vatican- Phanar (1958-1970), Rome-Istanbul 1971, № 48, с. 108-111. Звернення патріарха Атенагорадо папи Павла VI від 5 січня 1964 р. (Оливна гора, Єрусалим). Цитата знаходиться на с. 110 (грецький текст) та с. 111 (французькою мовою).
[14] Повний текст Спільної декларації (французькою і грецькою мовами) опубл. у: Томос Агапіс 127 (7 грудня 1965) 278-283. Док. № 128 французькою, латинською і грецькою мовами – це Ambulante in dilectione, яким Римська Апостольська столиця зняла екскомуніки; док. № 129 – Томос патріарха Атенагора і Царгородського Синоду, яким Вселенський патріархат зі свого боку зняв екскомуніку.
[15] Анфологіон подібний до церковно-слов’янського Великого Зборника, але містить більше матеріалу.
[16] Лист кардинала Шепера до блаженнішого Йосифа від 30 березня 1971 р. щберігається в Патріаршому архіві при Українському Католицькому Університеті в Римі, ч. 40:92.
[17] Лист і матеріали, пов’язані з діяльністю кардинала Шепера (датовані 6 квітня 1971 p.), знаходяться в Патріаршому архіві у Римі, ч. 40:90-91.
[18] Анфологіон, т. 2, Рим 1974, с. 1607-1616.
[19] Царгородський патріарх Атенагор заснув у Господі 7 липня 1972 р. Дня 16 липня 1972 р. митрополит Імбросу і Тенедосу, Димитрій, обраний новим патріархом.
[20] Більшість документів, пов’язаних з екуменічною діяльністю Римської Церкви, видаються Інформаційною службою (Service d’Information) секретаріату (від 1988 р. – «Папської ради») для сприяння єдності християн. Ця Рада, яка координує екуменічні заходи у Ватикані, повстала на основах згаданого секретаріату для некатолицьких спостерігачів у часі Другого Ватиканського собору. Текст листа патріарха Димитрія наведено в: Service d’Information 31 (1976) 2-3.
[21] Так подає в своїй статті о. П’єр Дюпре: L’Osservatore Romano (16 грудня 1975).
[22] Порівняй з Тропарем на честь св. Івана Золотоустого: «Уст твоїх благодать… висоту смиреномудрія нам показала».
[23] Service d’Information 31 (1976) 9.
[24] Благовісник Патріарха Києво-галицького і Всієї Руси ХІІ (1-4)29-32. Цитований уривок міститься на с. 30.
[25] Там же. Цитований уривок міститься на с. 30-31.
[26] Там же. Цитований уривок міститься на с. 31.
[27] Лист Святішого Отця папи Івана Павла П до кардинала Йосифа (Сліпого) від 19 березня 1979 р. // Благовісник Патріярха Києо-Галицького і Всієї Руси (XIII-XV) 13.
[28] Святий Андрей е покровителем нашої Київської Церкви, як рівно ж і Царгородської Церкви, яка його шанує, як свого Апостола – засновника на основі передання, що святий Андрей встановив перше єпископство на території Візантії.
[29] Acta Apostolicae Sedis 16 (1979) 1603.
[30] Там же, 1604.
[31] Service d’Information 49 (1982); Мюнхенська Заява, с. 115-120; Вступ, с. 115.
[32] 2 Петр, 1, 4 (Святий Атанасій Великий та інші східні Отці підкреслюють важливість цього вислову).
[33] Див.: св. Іван Золотоустий, In Ioannem Homilia XLVI // Patrologia Graeca, 59, 260-262.
[34] Unitatis Redintegratio, № 15.
[35] Там же.
[36] 28 травня – 4 червня 1980 р.
[37] 30 червня – 6 липня 1982 р.
[38] Service d’Information АЧ (1982) 115-120.
[39] Іван Павло П, Енцикліка Slavorum Apostoli, 2 червня 1985 р. Цитату взято зі слова Святішого Отця в базиліці Св. Миколая, 26 лютого 1984 p., No. 2: Insegnamenti VII (1) (1984) 532.
[40] Unitatis Redintegratio, № 15.
[41] Цим висловом «старинні Церкви Сходу» позначуються ті Церкви, які не прийняли Халкедонського собору (451 p.). До них зачислюють Вірменську Церкву, Коптійську Церкву, Сирійську Церкву, Етіопську Церкву і Церкву Індії.
[42] Папа Іван Павло II, пастирський лист – енцикліка Redemptoris Mater, № 31.
[43] Папа Іван Павло II, пастирський лист – енцикліка Redemptoris Mater, § 34.
[44] Другий Ватиканськкий собор, Догматична Конституція про Церкву «Lumen Gentium», № 69.
[45] Redemptoris Mater, № 50.
[46] 30 травня – 8 червня 1984 р.
[47] Ця пленарна сесія збиралася двічі: протягом 28 травня – 7 червня 1986 р. та 9-16 червня 1987 р.
[48] Service d’Information 64 (1987) 86-91.
[49] Барська заява, § 14.
[50] Patrologia Graeca, 30, 289.
[51] Барська заява, $21.
[52] Там же, § 48.
[53] Там же, § 53.
[54] Патріарх Димитрій І, Проповідь в базиліці Santa Maria Maggiore, 5 грудня 1987 p. Оригінальний грецький текст з італійським перекладом поміщено в: Liturgie dell’Oriente Cristiano a Roma nell’Anno Mariano 1978-88. Testi e Studi, Cittii del Vaticano 1990, c. 174-178.
[55] Папа Іван Павло II, Проповідь в базиліці Santa Maria Maggiore, 5 грудня 1987, італійський оригінал у: Liturgie dell’Oriente Cristiano…, с. 179-180.
[56] Service d’lnformation 66 (1988) 21.
[57] Св. Ігнатій Антіохійський, Послання до Римлян, Вступ.
[58] Папа Іван Павло II, Проповідь в базиліці Святого Петра, 6 грудня 1987; італійський текст у: Liturgie dell’Oriente Cristiano…, с. 235-239.
[59] Liturgie dell’Oriente Cristiano…, c. 199-200.
[60] Спільна заява папи Івана Павла II і патріарха Димитрія І від 7 грудня 1987 р. опубл. у: Service d’lnformation 66 (1988) 29-30.
[61] Папа Іван Павло II, Magnum Baptismi Donum, ч. 6, § 3, Рим, 14 лютого 1988 р.
[62] Папа Іван Павло II, Euntes in Mundum, ч. IV, § 10.
[63] 19-27 червня 1988 р.
[64] Service d’Information 68 (1988) 194-199.
[65] Український текст опубл. у: L’Osservatore Romano (11 липня 1988); італійський оригінал наведено в: Liturgie dell’Oriente Cristiano…, с. 580-585; цитата (ч. 8а) на с. 584.
[66] 6-15 червня 1990 р.
[67] Лист Мирослава Івана кардинала (Любачівського) до владики Всеволода (Українська Православна Церква в Америці і Канаді) від 12 липня 1990 р.
[68] Повний текст промови владики Всеволода знаходиться в: Logos 34 (1-2) (1993) 305-313.
[69] Logos 34 (1-2) (1993) 8-199.
[70] 17-24 червня 1993 р.
[71] Баламандська заява, § 3.
[72] Там же, § 6.
[73] Там же, § 10.
[74] Баламандська заява, §11.
[75] Там же, § 12-15. Підкреслення наше.
[76] Баламандська заява, § 16.
[77] Там же, § 20.
[78] Там же, § 21.
[79] Баламандська заява, § 22.
[80] Там же, § 23.
[81] Там же, § 24.
[82] Баламандська заява, § 27.
[83] Там же, § 28.
[84] Там же, § 30.
[85] Другий Ватиканський собор, Orientalium Ecclesiarum, № 25; Кодекс Канонів Східних Католицьких Церков, канон 897 і 899.
[86] Канонічне право відносно подружжя дещо різниться між Православною і Католицькою Церквами. Це не відноситься до важности самої Тайни, а радше до розуміння вимог, необхідних для уділення цієї Тайни Церквою.
[87] Деякі сумніви могли б виникнути у випадках Святих Тайн, уділених духовенством, яке перебуває не в повній єдності з Православною Церквою. Практика Католицької Церкви полягає у визнанні Святих Тайн усіх помісних Церков, що перебувають у сопри- часті зі вселенським царгородським патріархом. Відносно Святих Тайн, уділених духовенством, яке перебуває не в повній єдності з Православною Церквою, треба звертатися до нашої патріаршої курії для розгляду конкретних випадків.
[88] Баламандська заява, § 31.
Ковчег ІІ, Львів 2000, ст. 461-484
Залишити відповідь