Повчання 1

Авва Доротей “Повчання та Послання”

ПРО ВІДРЕЧЕННЯ ВІД СВІТУ

На початку, коли Бог сотворив людину (Бут. 2, 20), Він помістив її в раю, як каже Божественне і Святе Писання, прикрасив її всякою чеснотою і дав їй заповідь не їсти з дерева, яке було посеред раю. І так вона пробувала там у райській насолоді: у молитві, спогляданні, у всякій славі й честі, маючи здорові почуття й перебуваючи в тому природному (стані), в якому була сотворена. Бог бо сотворив людину за Своїм образом, тобто безсмертною, самовладною і прикрашеною всякою чеснотою. Проте коли людина порушила заповідь, з’ївши плід дерева, з якого Бог заповідав їй не споживати, тоді її було вигнано з раю (Бут. 3), вона відпала від природного стану і впала в неприродний, і перебувала вже в грісі, у славолюбстві, в любові до насолод цього віку та в інших пристрастях, і була ними опанована, і вони заволоділи нею, бо сама стала рабом їхнім через переступ. Тоді мало-помалу почало зростати зло, і запанувала смерть. Ніде не стало Богопошани, а повсюди було незнання Бога. Лише декотрі, як сказали отці наші, спонукувані природним законом, знали Бога, якими були Авраам та інші патріархи, і Ной, і Яків, – коротко кажучи, досить небагато хто і вельми рідко хто знав Бога.

Бо тоді ворог вилив усю свою злобу; й оскільки запанував гріх, то почалося ідолослужіння, багатобожжя, чародійство, вбивство та інше диявольське зло. І тоді-то благий Бог, змилосердившись над Своїм створінням, дав через Мойсея написаний закон, у якому одне заборонив, а інше повелів, немовби кажучи: «Це робіть, а цього не чиніть». Він дав заповідь і найперше мовив: «Господь Бог наш, Господь єдиний» (Втор. 6,4), щоб завдяки цьому відвернути їхній ум віл багатобожжя. І знову каже: «І любитимеш Господа Бога твого … всією душею твоєю і всією силою твоєю» (Втор. 6, 5). І всюди звіщає, що єдиний Бог і єдиний Господь і що немає іншого. Бо, сказавши: «Любитимеш Господа Бога твого», Він показав, що єдиний є Бог і єдиний Господь. І знову в Декалозі, кажучи: «Господеві Богові твоєму поклонятимешся, і тому Єдиному служитимеш, і до Нього пристанеш, й іменем Його будеш клястися» (Втор. 6, 13), – Він потім додає: «Нехай не буде в тебе інших богів… ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що знизу на землі» (Вих. 20, 3-4), бо люди служили всім сотворінням.

Отож, благий Бог дав закон у поміч для відвернення від зла, для його виправлення – однак воно не виправилося. Послав пророків, але й вони успіху не мали, бо зло перемагало, як каже Ісайя: «Ні струп, ані виразка, ані рана незагоєна: немає ані пластиру, щоб прикласти, ні олії, ні перев’язки» (Іс. 1, 6), немовби сказав: «Зло не частинне, не на одному місці, але по всьому тілі, охопило всю душу, оволоділо всіма її силами, «немає пластиря, щоб прикласти», тобто все стало підвладне гріхові, усім він володіє». І Єремія також мовить: «Лікували ми Вавилон,та він не зцілився» (Єр. 51, 9), тобто ми явили ім’я Твоє, звістили заповіді Твої, благодіяння й обітниці, прорекли Вавилонові нашестя ворогів, але він не зцілився, тобто не покаявся, не убоявся, не відвернувся від злих діл своїх. Так і в іншому місці каже: «Вони покарання не прийняли» (Єр. 2, 30), тобто напоумлення чи повчання. І в псалмі сказано: «Усякою стравою бридилася душа їх, і наблизились вони до воріт смерті» (Пс. 106, 18). Тоді, врешті, преблагий і чоловіколюбний Бог послав Єдинородного Сина Свого, бо один лише Бог міг зцілити таку хворобу, і це було відомо пророкам. Тому і пророк Давид ясно каже: «Ти, що сидиш на херувимах, явися, підійми силу Твою і прийди, щоб спасти нас» (Пс. 79, 2, 3) і: «Господи, прихили небеса і зійди» (Пс. 143, 5) тощо. Та й інші пророки різним способом багато чого сказали: одні, молячись, щоб Він зійшов, інші, звіщаючи, що Він неодмінно зійде.

Отож, прийшов Господь наш, ставши задля нас людиною, щоб, як каже св. Григорій, подібним вигоїти подібне: душею – душу, плоттю – плоть, бо Він у всьому, крім гріха, став людиною. Він Прийняв саму природу нашу, початок нашого єства і став Новим Адамом; за образом Бога, що сотворив першого Адама, обновив природний стан і почуття зробив знову здоровими, якими вони були напочатку. Він, ставши людиною, відновив її упалу, звільнив її, що була поневолена гріхом і насильно ним опанована. Бо насильно й жорстоко володів ворог людиною, так що ті, які не хотіли грішити, проти волі грішили, як каже Апостол від нашого імені: «Не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу» (Рим. 7, 19).

Отож Бог, ставши задля нас людиною, звільнив нас від катування ворожого. Бо Бог знищив усю силу ворога, розтрощив саму його міць й увільнив нас з-під його влади, визволив нас від покори й рабства йому, якщо тільки ми самі не захочемо грішити самовільно. Тому що Він, очистивши нас святим хрещенням від усякого гріха, – а святе хрещення відіймає і знищує всякий гріх, – дав нам владу, як Він сказав, «наступати на зміїв, і на скорпіонів, і на всю силу ворожу» (Лк. 10, 19). Притому преблагий Бог, знаючи нашу неміч і передбачаючи, що ми й після святого хрещення грішитимемо, – як сказано в Писанні: «помисел людини вельми схильний до зла вже від юності» (Бут. 8, 21), – дав нам за Своїм милосердям святі заповіді, які нас очищують, щоб ми, якщо захочемо, могли знову через їх дотримання очиститися не тільки від наших гріхів, а й від самих пристрастей. Бо пристрасті – це одне, а гріхи – зовсім інше. Пристрасті – це гнів, марнославство, сластолюбство, ненависть, зла похіть тощо. Гріхи ж – це самі дії пристрастей, коли хтось виконує їх на ділі, тобто виконує тілом ті діла, до яких спонукають його пристрасті, бо можна мати пристрасті, але не діяти за ними.

Отож, Він дав нам, як я сказав, заповіді, що очищують (нас) і від самих наших пристрастей, від найгірших нахилів, що містяться в нашій внутрішній людині, бо дає їй силу розрізняти добро і зло, зворушує її, показує їй причини, через які вона допускається прогрішення, і мовить: «Закон сказав: «Не чини перелюбу», а Я кажу: «Навіть не пожадай». Закон сказав: «Не вбивай», а Я кажу: «Навіть не гнівайся» (Мт. 5, 27-28)». Бо коли ти будеш пожадати, хоча б ти сьогодні й не чинив перелюбу, похіть не припинить внутрішньо хвилювати тебе, поки не залучить і до самої дії. Якщо ти гніваєшся на свого брата і дратуєшся ним, то колись впадеш і в лихослів’я, потім почнеш чинити підступи проти нього і так, мало-помалу просуваючись уперед, дійдеш, зрештою, і до вбивства. Ще закон каже: «Око за око, зуб за зуб» тощо (Лев. 24, 20). Христос же навчає не лише терпеливо зносити удар по щоці, а й зі смиренням підставляти другу щоку. Бо тоді метою Закону було навчити нас не робити того, від чого самі не хочемо потерпіти: ось тому він і зупиняв нас від чинення зла страхом, щоб самим не потерпіти від того самого. Нині ж вимагається, як я сказав, викорінити саму ненависть, саму любов до насолод, саме славолюбство та інші пристрасті. Словом, тепер метою Владики нашого Христа є навчити нас, через що ми впали у всі ці гріхи, через що спостигли нас такі люті дні. Отож спершу, як я вже сказав, Він звільнив нас святим хрещенням, давши нам свободу робити добро, якщо захочемо, і не втягуватися вже, так би мовити, силоміць до зла: бо того, хто поневолений гріхами, вони обтяжують і тягнуть за собою, як і сказано, що кожен потрапляє у пута своїх гріхів (Прип. 5, 22).

Пізніше Він навчає нас, як за допомогою святих заповідей очищатися і від самих пристрастей, щоб через них не впасти знову в ті самі гріхи. Нарешті, показує нам причину, через яку людина стає недбалою і порушує Божі заповіді, і в такий спосіб подає нам лік і проти цієї причини, щоб ми змогли стати послушними і спастися. Який же це лік і яка причина недбальства? Послухайте, що каже Сам Господь наш: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем: і знайдете мир душам вашим» (Мт. 11,29). Ось тут Він показав нам коротко, одним словом, корінь і причину всіх бід і лік від них – причину всього доброго; показав, що гордість скинула нас, що неможливо інакше заслужити помилування, як через протилежне їй, тобто смиренно мудрість. Бо як гордість породжує недбальство, непослух і погибель, так смиренно мудрість породжує послух і спасення душі. Маю на увазі істинну смиренномудрість, не на словах лише чи в зовнішньому образі смирення, а саме смиренну поставу, що утвердилася в самому серці. Отож той, хто хоче знайти істинне смирення і мир своїй душі, хай навчиться смиренномудрості і побачить, що в ній усяка радість, і всяка слава, і увесь мир – як і в гордості все протилежне. Бо через що зазнали ми всіх цих скорбот? Чи не через нашу гордість? Чи не через наше безумство? Чи не через те, що ми не вгамовуємо нашого злого бажання? Чи не через те, що ми тримаємося нашої гіркої сваволі? Та й через що більше? Чи не була людина після свого сотворення у всякій насолоді, у всякій радості, у всякому спокої, у всякій славі? Чи не була вона в раю? їй було наказано не робити цього, а вона зробила. Чи бачиш гордість? Чи бачиш упертість? Чи бачиш непокору?

Після цього Бог, бачачи таку безсоромність, каже: «Вона божевільна, вона не вміє насолоджуватися радістю. Якщо вона не зазнає нещасть, то піде ще далі й цілковито загине. Бо якщо не пізнає, що таке скорбота, то не пізнає, і що таке спокій». Тоді Бог віддав їй те, чого вона була достойна, і вигнав її з раю. І людину було віддано власному своєму самолюбству і власній волі, щоб вони сокрушили її кості, щоб вона навчилася керуватися не сама собою, а Божими заповідями, щоб саме лихо непослуху навчило її легкості послуху, як сказано у пророка: «Покарає тебе відступство твоє» (Єр. 2, 19). Однак милосердя Боже, як я часто казав, не знехтувало своїм сотворінням, а знову вмовляє, знову закликає: «Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас» (Мт. 11, 28), немовби каже: «Ось ви трудилися, ось ви постраждали, ось ви відчули лихі наслідки вашої непокори. Прийдіть же тепер, наверніться; прийдіть, пізнайте свою неміч, щоб увійти в спокій і славу вашу. Прийдіть, оживотворіть себе смиренномудрістю замість високомудрування, яким ви себе умертвили. «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем: і знайдете полегшу душам вашим» (Мт. 11, 29). О, диво, браття мої, що робить гордість! О, чудо, яка велика сила смиренномудрості! Яка ж бо була потреба у всіх цих вивертах? Якби людина спочатку впокорилася, послухала Бога і зберегла заповідь, то не впала б.

І після падіння Бог дав їй можливість покаятися і бути помилуваною, та шия її залишилася непохиленою. Бог прийшов, кажучи їй: «Адаме, де ти?» (Бут. З, 9), тобто від якої слави до якого сорому перейшов ти? І потім, запитуючи його: «Навіщо ти згрішив, навіщо порушив заповідь?», готував його саме до того, щоб він сказав: «Прости». Та немає смирення! Де слово «прости»? Нема покаяння, а є цілком протилежне. Бо Адам заперечує і відказує: «Жінка, яку Ти дав мені (спокусила мене)»; і не сказав: «Жінка моя спокусила мене», але «жінка, яку Ти дав мені», немовби кажучи: «Це біда, яку Ти навів на мою голову». Бо так завжди буває, браття мої: коли людина не хоче засуджувати себе, то вона не завагається звинувачувати і Самого Бога.

Потім Бог приходить до жінки і каже їй: «Чому і ти не зберегла заповіді?», начебто, власне, навчав її: «Скажи принаймні ти: «Прости», щоб упокорилася душа твоя, і тебе було помилувано». Проте знову (не чує) слова «прости». Бо й вона відповідає: «Змій спокусив мене» (Бут. З, 13), немовби сказала: «Змій згрішив, а мені що до того?» Що ви робите, окаянні? Покайтесь, пізнайте ваш гріх, пожалійте про свою наготу. Та ніхто з них не захотів осудити себе, ні в одного не виявилось і дрібки смирення. Отож, ви бачите тепер ясно, до якого стану дійшли ми, от у які та більші біди запровадило нас те, що ми виправдовуємо себе самих, що тримаємося своєї волі й діємо самі від себе. Усе це породження гордості, ворожої Богові. Діти ж смиренномудрості – це докоряння самому собі, недовіра до свого розуму, ненависть до своєї волі; бо через них людина сподоблюється отямитися й повернутися до природного стану через очищення себе святими Христовими заповідями. Без смирення неможливо коритися заповідям і досягти чогось доброго, як сказав і авва Марк: «Без сердечного сокрушення неможливо звільнитися від зла й набути чесноти».

Отож, через сердечне сокрушення людина стає слухняною заповідям, звільняється від зла, набуває чесноти і потім входить у свій спочинок. Знаючи це, і святі всіляко старалися смиренним життям з’єднати себе з Богом. Бо були деякі боголюбиві люди, які після святого хрещення не лише вгамували дії пристрастей, а захотіли перемогти й самі пристрасті й стати безпристрасними, якими були святі Антоній і Пахомій та інші богоносні отці. Вони мали добрий намір очистити самих себе, як каже Апостол, «від усякої скверни плоті і духа» (2 Кор. 7, 1), бо знали, що збереженням заповідей, як ми вже сказали, очищується душа і, так би мовити, очищується ум, прозріває і повертається до природного стану, бо «заповідь Господня – світла, просвітляє очі» (Пс. 18, 9). Вони збагнули, що, перебуваючи у світі, не можуть достоту осягнути чеснот, і вимислили собі особливий спосіб життя, особливий порядок проведення часу, особливий спосіб діяння – словом, монаше життя, і почали втікати від світу, жити в пустелях, подвизаючись у постах, у чуваннях, спали на голій землі і зносили інше злостраждання, цілковито зрікалися батьківщини та родичів, майна і багатства – одне слово, розіп’яли себе світові. І вони не тільки зберегли заповіді, а й принесли Богові дари; і поясню вам, як вони це зробили. Христові заповіді дано всім християнам, і кожен християнин має обов’язок виконувати їх; вони, так би мовити, – данина, належна цареві. І хто, відмовляючись давати данину цареві, уникнув би покарання? Та є у світі великі і знатні люди, які не лише дають данину цареві, а приносять йому й дари – такі заслуговують великої честі, великих нагород і гідностей. Так і отці: вони не тільки зберегли заповіді, а й принесли Богові дари. Дари ж оці – це дівицтво і вбогість. Це не заповіді, а дари; бо ніде не сказано у Письмі: не бери жінки, не май дітей. Так само і Христос, кажучи: «Продай майно твоє» (Мт. 19, 21), не дав цим заповіді; але коли приступив до нього законник і мовив: «Учителю благий, що доброго маю чинити, щоб життя вічне успадкувати», Христос відповів: «Ти знаєш заповіді: не вбий, не чини перелюбу, не кради, не свідчи неправдиво на ближнього свого» тощо. Коли ж той мовив: «Усе це я зберіг від юності моєї», – Господь додав: «Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай майно твоє, і дай бідним» тощо (Мт. 19, 21). Він не сказав: «Продай майно своє», немовби наказуючи, але даючи пораду, бо слова «якщо хочеш» – це слова не того, хто наказує, а того, хто дає пораду.