Повчання 1

Отже, як ми сказали, отці принесли Богові, разом з іншими чеснотами, і дари: дівицтво і вбогість, – і, як ми згадали вище, розіп’яли для себе світ. Проте згодом намагалися розіп’ята і себе світові, як каже Апостол: «Для мене світ розп’ятий, а я – світові» (Гал. 6, 14). Яка ж між цим відмінність? Як світ розпинається для людини і людина – для світу? Коли людина зрікається світу і стає ченцем, покидає батьків, маєтки, багатство, торгівлю, дари іншим і дарунки від них, тоді розпинається для неї світ, бо вона відкинула його. Оце й означають слова Апостола: «Для мене світ розп’ятий»; потім він додає: «А я – світові». Як людина розпинається для світу? Коли, звільнившись від зовнішніх речей, вона подвизається і проти самих насолод чи проти самого прагнення речей і проти своїх пожадань і умертвить свої пристрасті, тоді й сама вона розпинається для світу і сподобляється сказати з Апостолом: «Для мене світ розп’явся, а я – світові».

Отці наші, як ми сказали, розіп’явши для себе світ, віддались подвигам і розіп’яли і себе для світу; а ми вважаємо, що розіп’яли для себе світ лише тому, що покинули його і прийшли до монастиря; себе ж не хочемо розіп’яти для світу, бо любимо ще насолоди його, маємо ще пристрасність до наїдків, до одягу; якщо в нас є які-не-будь добрі знаряддя праці, то ми пристрасні і до цього і дозволяємо якомусь нікчемному знаряддю викликати в нас її (мирську пристрасність), як сказав авва Зосима. Ми думаємо, що, вийшовши зі світу і прийшовши до монастиря, покинули все світове; але й тут задля нікчемних речей задовільняємо мирські пристрасті. Це відбувається з нами через великий наш нерозум: покинувши великі й вельми цінні речі, ми через якісь нікчемні вволюємо наші пристрасті; бо кожен із нас покинув те, що мав: той, хто мав велике, покинув велике; і той, хто мав щось, покинув те, що мав; кожен по своїй змозі. І, прийшовши до монастиря, як я сказав, дрібними речами вволюємо нашу пристрасність. Однак ми не маємо так робити; як ми відреклися світу і його речей, так маємо зректися і самої пристрасності до речей і знати, в чому полягає це відречення, навіщо ми прийшли до монастиря і що значить одяг, у який ми зодягнулись; маємо враховувати це і подвизатися так, як наші отці.
Одяг, який ми носимо, складається з мантії, що не має рукавів, шкіряного пояса, аналава і куколя, а все це є символи. І ми маємо знати, що означають символи нашого одягу. Отож чому ми носимо мантію, що не має рукавів? Тимчасом як усі інші мають рукави, чому ми не маємо їх? Рукави є подобою рук, а руки призначені для дії. Отож коли з’являється нам помисел зробити що-небудь руками нашої старої людини, як, наприклад, украсти чи вдарити і взагалі вчинити нашими руками якийсь гріх, то нам слід звернути увагу на наш одяг і згадати, що ми не маємо рукавів, тобто не маємо рук, щоб зробити якусь справу старої людини. Притому наша мантія має і певний знак багряного кольору. Що ж означає цей багряний знак? Кожен царський воїн має на своїй опанчі багряницю. Бо так, як цар носить багряний одяг, то і всі його воїни нашивають на свої опанчі багряницю, тобто царську відзнаку, щоб за нею впізнавали їх, що вони належать цареві і йому служать, – так і ми носимо багряний знак на нашій мантії, показуючи, що ми стали Христовими воїнами і що зобов’язані терпіти всі страждання, які Він перетерпів за нас. Бо коли наш Владика страждав, то Він був зодягнутий у багряну ризу, спершу як цар, бо Він є Царем царюючих і Владикою володарюючих, опісля ж і як зневажений цими нечестивими людьми. Так і ми, маючи багряний знак, складаємо обіт, як я сказав, зносити всі Його страждання. І як воїн не повинен покидати своєї служби для того, щоб стати хліборобом чи купцем, бо інакше він позбудеться свого сану, як каже Апостол: «Ніхто, будучи воїном, не зобов’язується купівлями житейськими, щоб бути вгодним воєводі» (2 Тим. 2, 4) так і нам слід подвизатися і не турбуватися ні про що світське, а служити єдиному Богові, щоб, як сказано, бути дівою, старанно зайнятою своїм ділом і безмовною (2 Кор. 11, 2).

Є в нас і пояс. Для чого ж ми носимо його? Пояс, який ми носимо, є символом, по-перше, того, що ми готові наділо, бо кожен, хто хоче щось зробити, спершу підперізується, а потім розпочинає справу, як і Господь каже: «Нехай стан ваш буде підперезаний» (Лк. 12, 35); по-друге, для того, що як пояс узято з мертвого тіла, так і ми мусимо умертвити нашу похіть, бо пояс носимо на стегнах наших, де містяться нирки, в яких, як кажуть, міститься похітлива частина душі, що про неї сказав Апостол: «Умертвіть… ваші земні члени, розпусту, нечистоту» тощо (Кол. З, 5).

Маємо також і аналав, який одягаємо на наші плечі хрестоподібно. А це означає, що ми носимо на наших плечах знак хреста, як каже (Господь): «Візьми хрест свій і йди слідом за Мною» (Мр. 8, 34). Що ж є хрестом? Не що інакше, як досконале умертвлення, яке звершується в нас вірою у Христа. Бо віра, як сказано в Патерику, завжди усуває перешкоди і робить для нас легким той подвиг, який веде нас до такого досконалого умертвлення, коли людина вмерла для всього світського. І якщо вона покинула батьків, то нехай трудиться і проти пристрасності до них; так само якщо хтось відрікся від майна і багатства і взагалі від будь-якої речі, то він мусить відректися від самої своєї пристрасності до неї, як ми вже сказали. У цьому й полягає досконале відречення.

Одягаємо ми і куколь, який є символом смирення. Куколі носять маленькі й незлобливі діти, а повнолітня людина куколів не носить; ми ж носимо їх для того, щоб бути дітьми щодо зла, як сказав Апостол: «Не будьте дітьми умом: але щодо зла, будьте немовлятами» (1 Кор. 14, 20). Що ж означає бути немовлятами щодо зла? Незлоблива дитина, якщо її буде зганьблено, не гнівається, і якщо її буде вшановано, не пишається. Якщо хтось візьме те, що належить їй, вона не журиться, бо вона є дитиною щодо зла і не мститься за образи й не шукає слави. Куколь є також подобою Божої благодаті, тому що як куколь покриває і гріє голову дитини, так і Божа благодать покриває наш ум, як сказано в Патерику: «Куколь є символом благодаті Бога, Спасителя нашого, що покриває наше володарююче (ум) й оберігає наше у Христі дитинство від демонів, які завжди намагаються противитися нам і скидати нас додолу».

Ось ми маємо довкола стегон наших пояс, який означає умертвлення безсловесної похоті, а на плечах аналав, тобто хрест. Ось і куколь, який є символом незлобливості і дитячості у Христі. Тому живімо відповідно до нашого одягу, щоб, як сказали отці, не виявилось, що ми носимо чужий одяг, але як ми покинули велике, так залишмо і мале. Ми покинули світ, залишімо і пристрасність (прив’язаність) до нього. Бо прив’язаності, як я сказав, через дріб’язкові і звичайні речі, що не варті жодної уваги, знову прив’язують нас до світу і з’єднують з ним, а ми цього не розуміємо. Тому, якщо ми хочемо цілковито змінитися і звільнитися від світу, навчімося відсікати наші хотіння і таким чином, мало-помалу, з Божою поміччю досягнемо успіхів і безстрастя. Бо ніщо не приносить такої користі людям, як відсічення своєї волі, і справді через це людина досягає успіху більше, ніж через усяку іншу чесноту. І як з людиною, яка, йдучи шляхом, знаходить на ньому палицю, бере її і за допомогою цієї палиці проходить більшу частину свого шляху, – так буває і з тим, хто йде шляхом відсічення своєї волі. Бо відсіченням своєї волі він здобуває безпристрасність, а від безпристрасності переходить з Божою поміччю до досконалого безстрастя. Можна і за короткий час відсікти десять своїх хотінь. І скажу вам, як це зробити.

Уявімо, що хтось, пройшовши невелику відстань, побачив щось, і помисел каже йому: «Подивись туди». А він відповідає помислові: «Істинно, не буду дивитися», і відсікає своє хотіння і не дивиться. Або ж бачить він тих, які провадять між собою пусту балаканину, і помисел В каже йому: «Скажи і ти таке-то слово», а він відсікає своє хотіння і не каже. Чи мовить йому помисел: «Піди, спитай кухаря, що він варить», – а він не йде і відсікає своє хотіння. Він бачить що-небудь, і я помисел каже йому: «Спитай, хто приніс це», – а він відсікає своє хотіння і не питає. Відсікаючи таким чином (свою волю), він здобуває навичку відсікати її і, починаючи з малого, досягає того, що й у великому відсікає її без зусиль і спокійно і досягає нарешті того, що зовсім не має своєї волі і, що б не трапилося, є спокійний, начебто виконалося його власне бажання. І тоді, як він не хоче виконувати свою волю, виявляється, що вона завжди виконується. Бо хто не має своєї власної волі, для того все, що з ним трапляється, буває згідне з його волею. Таким чином виходить, що він не має пристрасності, а від безпристрасності, як я сказав, переходить до безстрастя. Чи бачите, до якого успіху поступово приводить відсічення своєї волі.

Яким був раніше блаженний Доситей? Від якої розкоші і достатку прийшов він? Він навіть ніколи не чув слова Божого, однак ви чули, до якого ступеня духовного зростання привели його за короткий час блаженний послух і відсічення своєї волі? Отож Бог його прославив і не допустив, щоб така його чеснота зазнала забуття, а відкрив про неї одному святому старцеві, який і бачив Доситея серед усіх великих Святих, що насолоджувався їхнім блаженством.

Розповім вам й іншу схожу подію, що трапилася при мені, щоб ви пізнали, що блаженний послух і відсічення своєї волі визволяє людину й від смерті. Одного разу, коли я ще був в обителі авви Серіда, прийшов туди учень одного великого старця з Аскалонського краю з деяким дорученням від свого авви. Старець заповів йому повернутися до своєї келії до вечора. Між тим знялася сильна буря з дощем і громом, і потік, що протікав поблизу, піднявся до рівня берегів. Брат, пам’ятаючи слова свого старця, хотів повертатися назад, ми благали його залишитися, гадаючи, що йому неможливо безпечно перейти потік, та він не погодився залишитися з нами. Тоді ми мовили: «Ходімо разом з ним до потоку; коли він побачить його, то сам повернеться». Отож ми пішли з ним, і коли дійшли до річки, він зняв свою одежу, прив’язав її до своєї голови, підперезався нарамником і кинувся в річку – у цю страхітливу бистрину. Ми дивилися з жахом, тремтячи за нього, щоб він не втопився; проте він продовжував пливти і досить скоро опинився на іншому боці, одягнувся у свою одежу, поклонився нам звідти, прощаючись, і швидко пішов, продовжуючи свій шлях. А ми стояли зачудовані і дивувалися силі чесноти: тоді як ми зі страху ледь могли дивитися на ріку, він безпечно переплив її завдяки своїй послушності.

Так само і той брат, якого послав його авва в їхній потребі в село до чоловіка, що служив їм (задля Бога), коли побачив, що дочка його почала зваблювати його до вчинення гріха, мовив лише: «Боже, молитвами отця мого, спаси мене», – і тієї ж хвилини опинився на дорозі до скиту, ідучи до свого отця. Чи бачите силу чесноти? Чи бачите дію слова? Яка поміч є в тому, щоб прикликати молитви свого отця! Він мовив лише: «Боже, молитвами отця мого, спаси мене», – і відразу ж опинився на шляху. Зверніть увагу на смирення і благочестя обох. Вони були у скрутному становищі, і старець хотів послати брата до чоловіка, який служив їм, але не сказав: «Піди», а спитав його: «Чи хочеш іти?» Також і брат не сказав: «Піду», а відповів йому: «Як ти бажаєш, отче, так і зроблю»; бо він боявся і спокуситися, і не послухатися свого отця. Пізніше, коли нужда ще більше стиснула їх, старець мовив йому: «Встань і піди, сину мій», – і не сказав йому: «Уповаю на Бога мого, що Він збереже тебе», а: «Уповаю на молитви мого отця, що Бог збереже тебе». Також і брат, коли побачив себе спокушуваним, не сказав: «Боже мій, спаси мене», але «Боже! молитв ради отця мого, спаси мене». І кожен з них уповав на молитви свого отця.

Чи бачите, як вони послух поєднали зі смиренням? Бо як у запряженій колісниці один кінь не може випередити іншого, бо зламається колісниця, так і послухові потрібно, щоб із ним у парі йшло смирення. Але хто може сподобитися цієї благодаті, якщо, як я мовив, не присилує себе відсікти свою волю і не віддасть себе заради Бога своєму отцеві, ні в чому не маючи сумніву, а чинячи все, що кажуть вони (тобто отці), з цілковитою вірою, немовби слухаючи самого Бога. Хто інший достойний бути помилуваним? Хто достойний спастися?

Розповідають, що одного разу святий Василій, відвідуючи свої монастирі, мовив до одного з ігуменів: «Чи є хтось у тебе з тих, що спасаються?» Авва відповів йому: «Твоїми святими молитвами, владико, всі ми хочемо спастися». Св. Василій мовив до нього знову: «Чи є хтось у тебе з тих, що спасаються, питаю?» Тоді ігумен зрозумів силу (питання), бо сам був мужем духовним, і сказав: «Так, є». Святий Василій каже йому: «Приведи його сюди». Й ігумен покликав такого брата. Коли ж він прийшов, святий мовив до нього: «Дай мені води вмитися». Той пішов і приніс йому вмитися. Умившись, святий Василій узяв сам умивальницю з водою і сказав братові: «На, вмийся і ти». І брат прийняв омивання від святого без жодного сумніву. Випробувавши його у цьому, святий мовив до нього знову: «Коли я увійду до святилища, прийди і нагадай мені, я рукопокладу тебе». І він знову послухався його без роздумувань; і коли побачив святого Василія у вівтарі, пішов і нагадав йому, і той посвятив його і взяв із собою. Кому ж бо належало бути з цим святим і богоносним мужем, як не такому благословенному братові? А ви не маєте досвіду в безперечному послусі, тому й не знаєте спокою, який від нього походить.

Одного разу я запитав старця авву Варсанутія: «Владико, Писання каже, що «через багато страждань треба нам увійти в Царство Небесне» (Діян. 14, 22), а я бачу, що не маю жодної скорботи; що мені робити, щоб не погубити своєї душі?» Я не мав жодного смутку. Якщо траплялося мені мати якийсь помисел, то я брав дощинку і писав до старця (коли я ще не служив йому, то запитував його письмово), і раніше, ніж я закінчував писати, відчував полегшення і користь: такими великими були моя безжурність і спокій. А я, не знаючи сили цієї чесноти і чуючи, що «через багато страждань треба нам ввійти в Царство Небесне», боявся, що не мав скорбот. Тож як я пояснив оце старцеві, він відповів мені: «Не журись, тобі немає про що непокоїтися: кожен, хто віддав себе у послух отцям, має таку безжурність і спокій». Богові ж нашому нехай буде слава навіки. Амінь.

Залишити відповідь