Повчання 13.

Повчання 13.

dorofey_4ПРО ТЕ, ЩО ТРЕБА ЗНОСИТИ СПОКУСИ
З ВДЯЧНІСТЮ І БЕЗ СУМ’ЯТТЯ

Добре сказав авва Пімен, що поступ монаха виявляється в спокусах: бо монах, який правдиво приступає «служити Господеві», має, як каже премудрий, «приготувати свою душу на спокуси» (Сир. 2, 1), щоб ніколи не дивуватися і не бентежитися нічим, що трапляється з ним, вірячи, що нічого не буває без Божого допусту. А в чому Божий допуст, те вповні добре і служить для користі душі, бо все, що робить із нами Бог, робить Він для нашої користі, люблячи й милуючи нас. І ми маємо, як сказав апостол, «за все дякувати» (Еф. 5, 20; 1 Сол. 5, 18) Його благості та ніколи не журитися і не бути легкодушними в тому, що з нами трапляється, а все, що з нами буває, приймати без збентеження зі смиренномудрістю і з надією на Бога, вірячи, як я вже сказав, що все, що б не робив із нами Бог, Він чинить за Своєю благістю, люблячи нас, і робить добре, і що це не може бути інакше по-доброму, як лише таким чином. Бог нехай помилує нас.
Якщо хтось має приятеля і впевнений, що він любить його, то, коли й потерпить від нього щось, навіть і тяжке, гадає, що той зробив це люблячи, і ніколи не повірить про свого приятеля, щоб той хотів йому нашкодити. Тим більше маємо ми думати про Бога, Який створив нас і привів від небуття до буття, став людиною задля нас і вмер за нас, що Він робить із нами за Своєю благістю і люблячи нас. Про приятеля хтось може подумати: «Він це робить, люблячи і жаліючи мене, але в нього немає стільки розсудливості, щоб він міг добре влаштувати те, що мене стосується, і тому трапляється, що він ненавмисно шкодить мені». Про Бога ж ми не можемо цього сказати, бо Він є джерелом премудрості, знає все, що нам корисне, і відповідно до цього влаштовує все, що нас стосується, навіть і найменш важливе. Також про приятеля можна сказати, що хоча він любить і жаліє нас і досить розумний, щоб вирішити те, що нас стосується, але безсилий допомогти нам у тому, в чому він гадає принести нам користь. Але про Бога не можна сказати й цього, бо для Нього все можливе, і для Нього немає нічого неможливого. Отож ми знаємо про Бога, що Він любить і милує своє творіння, бо Він є джерелом премудрості та знає, як влаштувати все, що нас стосується, і що для Нього немає нічого неможливого, а все служить Його волі. Ми маємо також знати, що все, що б Він не робив, чинить для нашої користі, і маємо приймати це, згідно зі сказаним вище, із вдячністю, як від Доброчинця і благого Владики, хоча б те було й сумним. Бо все буває за праведним судом, і Бог, Який настільки милостивий, не гордує анінайменшою нашою скорботою. Проте часто трапляється, що людина дивується, кажучи собі: «Якщо хтось у спокусах згрішить від скорботи, то як може він вважати, що вони служать для його користі?» Ми тому тільки грішимо в спокусах, що ми нетерпеливі й не хочемо знести малої скорботи чи потерпіти щось проти нашої волі, тимчасом як Бог нічого не допускає на нас вищого за наші сили, як сказав апостол: «Бог вірний: Він не допустить, щоб нас спокушувано над нашу спроможність» (1 Кор. в 10, 13). Але ми не маємо терпеливості, не хочемо потерпіти й трохи, не стараємося прийняти будь-що зі смиренням і тому обтяжуємося, і чим більше намагаємося уникнути напастей, тим більше страждаємо від них, знемагаємо і не можемо від них звільнитися. Ті, що через якусь потребу плавають в морі, якщо знають мистецтво плавання, коли на них набігає хвиля, схиляються під неї, поки вона перейде, і таким чином без шкоди продовжують своє плавання; якщо ж захочуть чинити опір хвилі, то вона їх відкине й занесе на далеку відстань. І коли вони далі продовжують пливти, набігає на них інша хвиля, і якщо вони також і їй чинять опір, то вона також відштовхує і відкидає їх геть, і вони тільки втомлюються без жодної користі. Якщо ж, як я вже сказав, вони згинаються під хвилю і опускаються під неї, то вона проходить мимо, без жодної для них шкоди, і вони далі пливуть, скільки хочуть, і виконують свою справу. Так буває і в спокусах: якщо хтось перенесе спокусу з терпеливістю і смиренням, вона перейде без шкоди для нього; якщо ж він буде виявляти легкодушність, непокоїтися, звинувачувати кожного, то він лише обтяжує самого себе, накликаючи на себе спокуси, і не отримує абсолютно жодної користі, а лише шкодить собі; тимчасом як спокуси приносять велику користь тому, хто терпить їх без замішання. Якщо навіть пристрасть і турбує нас, то це не має нас бентежити; бо бентежитися (в той час), коли непокоїть нас пристрасть, є справою нерозуму і гордості, і постає через те, що ми не знаємо свого душевного стану й уникаємо праці, як сказали отці. Тому ми й не досягаємо успіхів, що не знаємо нашої міри і не маємо терпеливості в розпочатих справах, а без зусиль хочемо здобути чесноту. Бо чому дивується пристрасний, коли його тривожить пристрасть? Навіщо бентежиться? Ти утворив її, маєш її в собі, і бентежишся? Ти прийняв її завдатки і кажеш: «Навіщо вона турбує мене?» Краще терпи, подвизайся і моли Бога, бо неможливо, щоб той, хто діяв за пристрастю, не мав від неї скорботи. Їхні посудини, як сказав авва Сисой, містяться всередині тебе; віддай їм їхні завдатки, вони відійдуть від тебе. Посудинами він назвав причини пристрастей: тому що ми їх полюбили і привели в дію, то й неможливо нам уникнути полонення пристрасними помислами, які примушують нас і проти нашої волі діяти за пристрастями, тому що ми добровільно віддалися в їхні руки. Це й означають слова пророка про Єфрема (Осія 5,11), який «подолавши свого суперника», тобто свою совість, і «зневаживши суд», звернувся до Єгипту і насильно був узятий ассирійцями. Єгиптом отці називають волю плотську, що схиляє нас до тілесного спокою і навчає звертати ум до плотських пристрастей. А ассирійцями називають пристрасні помисли, які бентежать і хвилюють ум і наповнюють його нечистими ідолами і силою, проти волі потягають його до скоєння гріха. Тому якщо хтось добровільно віддається плотській насолоді, то він і проти волі змушений буває йти до Ассирії і служити Навуходоносорові. Знаючи це, пророк зі співчуттям говорить їм: «Не входіть до Єгипту. Що ви робите, нещасні? Смиріться хоч трохи, схиліть рамена ваші, служіть цареві вавилонському і сидіть на землі отців ваших» (Єр. 42, 19; 27, 12). Потім потішає їх, кажучи: «Не бійтеся від лиця його, бо з нами Бог, щоб визволяти нас від руки його» (Єр. 42, 11). Далі передбачає і скорботу, якої вони зазнають, якщо не скоряться Богові. «Якщо увійдете, – говорить він, – до Єгипту, ви зробитесь прокляттям, і страховиськом, і наругою» (Єр. 42, 15. 18). Та вони відповіли йому: «Не будемо сидіти на землі цій, але підемо в землю Єгипетську, і не побачимо війни, і не почуємо звуку сурми, і на хліб не будемо голодні» (Єр. 42, 13. 14). Отож вони пішли й добровільно служили фараонові, а потім їх насильно було відведено до Ассирії і служили ассирійцям уже недобровільно.

Збагніть розумом, що я кажу: перш ніж хтось почне чинити за Пристрастю, хоча б і повставали проти нього помисли, він ще у своєму місті, він вільний, і має Бога за помічника. Тож якщо він смириться перед Богом, понесе ярмо скорботи й спокуси з вдячністю і трохи побореться, то Божа поміч звільнить його. Якщо ж він буде уникати пращ і віддасться плотській насолоді, тоді його насильно й вимушено відведуть у землю ассирійців, і невільно їм служитиме. Тоді вже пророк каже їм: «Моліться за життя Навуходоносора, бо в його житті полягає ваше спасення» (Варух 1, 11, 12). Молитися за життя Навуходоносора означає, що людина не має бути слабодухою в смутку, що стався з нею через спокусу, що трапилася їй, і не уникати його, а зносити його зі смиренням, вважаючи, що вона мала зазнати цього. Нехай вона визнає себе негідною звільнитися від тягаря, а більше вартою того, щоб спокуса тривала й укріпилася проти неї. І чи усвідомлює вона в собі провину, чи не усвідомлює тепер, вона мусить вірити, що в Бога нічого не буває без суду або несправедливо, як говорив один брат, журячись і плачучи про те, що Бог забрав від нього спокусу: «Господи, невже я недостойний і трохи потерпіти?»

Оповідають також, що учня великого старця спостигла плотська борня, і старець, бачачи його труди, мовив йому: «Хочеш, я помолюся Богові, щоб Він полегшив тобі цю боротьбу?». Проте учень відповів: «Хоча я й труджуся, отче, але бачу в собі плід від праці; отож краще моли Бога, щоб Він дав мені терпеливість». Такими є ті, які правдиво хочуть спастися. Ось що значить носити зі смиренномудрієм ярмо спокуси й молитися за життя Навуходоносора. Тому пророк і каже: «У його житті полягає ваше спасення». Слова брата «Я бачу в собі плід від праці» подібні до вислову «У його житті полягає ваше спасіння», що підтверджує і старець, мовивши: «Тепер я пізнав, що ти досягаєш успіхів і переважаєш мене». Бо коли людина буде подвизатися із зусиллям проти гріха й почне боротися і проти пристрасних помислів, (що виникають) у душі, то вона смиряється, сокрушується, трудиться й, очищуючись потрохи скорботами подвигів, досягає свого природного (стану). Отож, як ми вже сказали, якщо спокушуваний пристрастю непокоїться, то це стається від нерозуму й гордості, а він мав би радше зі смиренням пізнати свою міру й терпеливо перебувати в молитві, поки Бог вчинить над ним милість. Бо якщо хтось не зазнає спокус і не відчує скорбот від пристрастей, той і не трудиться в тому, щоб якось від них очиститися. Про це говорить і псалмоспівець: «Коли грішники посходили, як трава, і всі ті, що чинять беззаконня, показалися, то на те, щоб бути вигубленими повік-віки» (Пс. 91, 8). Грішники, що посходили, як трава, – це пристрасні помисли, бо трава слабка і не має сили. Тож коли з’являються в душі пристрасні помисли, тоді «показуються», тобто пізнаються «всі ті, що чинять беззаконня», тобто пристрасті, «щоб їх вигублено повік-віки»; бо коли пристрасті стають явними для тих, які трудяться, тоді вони викорінюють їх. Збагніть послідовність мови: спершу з’являються пристрасні помисли, потім виникають пристрасті, і тоді вже їх викорінюють. Усе це стосується тих, які трудяться; ми ж, що грішимо самим ділом і завжди задовільняємо пристрасті, навіть і не знаємо, коли проростають пристрасні помисли, коли виникають пристрасті, щоб почати подвизатися проти них, а, пониклі додолу, ми все ще перебуваємо в Єгипті, зайняті принизливим виготовленням цегли для фараона. Та хто допоможе нам дійти принаймні до усвідомлення нашого гіркого рабства, щоб ми смирилися і почали шукати помилування?

Коли ізраїльські сини були в Єгипті, в рабстві у фараона, тоді вони виготовляли цеглу, а ті, які роблять цеглу, постійно схилені додолу й дивляться в землю. Так і душа: якщо нею оволодіє диявол, то вона чинить гріх у самому вчинку, нехтує своїм розумом і не роздумує ні про що духовне, а завжди мудрує про земне й чинить земне. Потім ізраїльтяни з тієї цегли збудували фараонові три міцні міста: Пітон, Рамессін і Он, або Пліополь, тобто сонячне місто. Це є: сластолюбство, славолюбство і грошолюбство, від яких походить всякий гріх.

Коли ж Бог послав Мойсея вивести їх із Єгипту і рабства фараонового, то фараон ще більше обтяжив їх роботою і казав їм: «Ліниві ви! Тому й верзете: Підемо принести жертву Господеві Богові нашому» (Вих. 5,17). Так само і диявол, коли бачить, що Бог змилосердився над душею, готовий її помилувати і зробити їй полегшу від тягаря пристрастей Своїм словом або через когось зі Своїх рабів, тоді він ще більше обтяжує її пристрастями й сильніше поборює її. Але отці, знаючи це, зміцнюють людину своїм вченням і не допускають їй віддаватися страхові. Один каже: «Ти впав? Встань, і якщо знову впав, знову встань» тощо. Інший також говорить: «Сила тих, які хочуть здобути чесноти, полягає в тому, щоб не бути малодушними, якщо впадуть, і не впадати у відчай, а знову боротися». Одне слово, кожен із них різним способом, один так, інший інакше, подають руку тим, які трудяться і зазнають зневаг від ворога. Бо й вони прийняли це з Божественного Писання, яке каже: «Чи ж той, хто падає, не встане? Чи коли хто відступить, то вже не навернеться?» (Єр. 8, 5). «Верніться до Мене, сини, і зцілю рани ваші, – говорить Господь» тощо (Єр. З, 22).

Коли ж рука Божа затяжіла над фараоном і над його слугами, і він вирішив відпустити синів ізраїльських, то мовив Мойсееві: «Ідіть служити Господеві Богові вашому, тільки овець і волів зоставте» (Вих. 10, 24), чим означуються помисли ума, якими фараон хотів володіти, сподіваючись через них знову привернути до себе синів ізраїльських. Мойсей відповів йому: «Ні, але дай нам також жертви і всепалення, щоб ми могли принести Господеві Богові нашому; і скотина наша піде з нами, і не залишимо й копита» (Вих, 10, 25. 26). Коли ж Мойсей вивів синів ізраїльських із землі єгипетської і провів їх через Червоне море, то Бог, бажаючи привести їх туди, де було сімдесят фінікових дерев і дванадцять джерел води, спершу привів їх у Мерру, де народ нарікав, не знаходячи що пити, бо та вода була гіркою, і вже через Мерру привів їх на місце сімдесяти фінікових дерев і дванадцятьох джерел води. Так і душа: коли вона перестане виконувати гріхи самим ділом і перейде мисленне море, то спочатку мусить потрудитися в подвигах і багатьох скорботах і так через скорботи увійти у святий спокій, бо «через багато страждань нам треба ввійти в Царство Боже» (Ді. 14, 22). Скорботи привертають до душі милість Божу, подібно до того, як вітри приносять дощ. І як тривалий дощ, діючи на ніжну рослинку, викликає в ній гниття і псує її плід, а вітри поступово осушують і зміцнюють її, так буває і з душею: недбалість, безпечність і спокій розслаблюють і розсіюють її, спокуси ж, навпаки, скріплюють і з’єднують із Богом, як каже Пророк: «Господи, у скорботі згадали ми про Тебе» (Іс. 33, 2). Ось тому, як ми вже сказали, нам не слід ні непокоїтися, ні журитися в спокусах, а треба терпіти й дякувати в скорботах, і завжди молитися Богові зі смиренням, щоб Він вчинив милість над нашою неміччю і зберіг нас від усякої спокуси на Його славу. Бо Йому належить слава, честь і поклоніння навіки. Амінь.

Залишити відповідь