Повчання 2

Авва Доротей “Повчання та Послання”

dorotei_3ПРО СМИРЕННОМУДРІСТЬ

Хтось зі старців сказав: «Найперше потрібна нам смиренномудрість, щоб бути готовими на кожне слово, яке чуємо, сказати: «прости!»; бо смиренномудрість ламає всі стріли ворога й супротивника». З’ясуємо, яке значення має слово старця; чому він говорить, що найперше потрібна нам смиренномудрість, а не сказав, що спершу потрібна стриманість? Адже Апостол говорить: «Той, хто змагається, від усього стримується» (І Кор. 9, 25). Або чому не сказав старець, що передусім потрібен нам страх Божий? Адже в Писанні сказано: «Початок премудрості – страх Господній» (Пс. 110, 9), – і знову: «Страхом Господнім всякий ухиляється від зла» (Притч. 15, 27). Чому не говорить він, що насамперед потрібна нам милостиня або віра? Адже сказано: «Милостинями і вірою очищуються гріхи» (Притч. 15, 27), і Апостол каже: «Без віри неможливо подобатися Богові» (Євр. 11, 6). Отож, якщо без віри неможливо подобатися Богові й милостинею та вірою очищуються гріхи, якщо страхом Господнім ухиляється всякий від зла і початок премудрості – страх Господній і кожен подвижник від усього має стримуватися, то як же старець каже, що найперше потрібна нам смиренномудрість, полишаючи все інше, таке необхідне? Цим старець хоче показати нам, що ні самого страху Божого, ні милостині, ні віри, ні стриманості, ні іншої будь-якої чесноти не можна досягти без смиренномудрості. Ось чому каже він: «Найперше потрібна нам смиренномудрість, щоб бути готовими на кожне слово, яке чуємо, сказати: «прости», бо смиренномудрість ламає всі стріли ворога і супротивника». Ось бачите, браття, яка велика сила смиренномудрості; бачите, який вплив має слово «прости». Чому ж диявол називається не лише ворогом, а й супротивником? Ворогом називається через те, що він людино- ненависник, ненависник добра і наклепник; супротивником же називається через те, що він намагається перешкодити кожній добрій справі. Хоче хтось помолитися – він противиться і перешкоджає йому лихими спогадами, полоненням ума і смутком. Хоче хтось подати милостиню – він перешкоджає грошолюбством і скупістю. Хоче хтось чувати – він перешкоджає лінивством і недбальством. І ось так він противиться нам у кожному ділі, коли хочемо зробити добро. Тому він і називається не лише ворогом, а й супротивником. Але всю зброю ворога й супротивника можна зламати смиренномудрістю. Бо воістину великою є смиренномудрість, і кожен зі Святих ішов цим шляхом, а працею скорочував свій шлях, як каже Псалмоспівець: «Споглянь на смирення моє та на труд мій і прости всі гріхи мої» (Пс. 24, 18) і: «Я смирився, і врятував мене Господь» (Пс. 114, 6). Утім, смирення й саме може увести нас до Царства, як сказав старець авва Йоан, та тільки поволі.

Отож і ми смирімося трохи і спасемося. Якщо ми, як немічні, не можемо трудитися, то постараймося смиритися; і віруймо в милість Божу, що і за те мале, що ми вчинили зі смиренням, будемо разом зі святими, які багато потрудилися і послужили Богові. Нехай ми немічні і не можемо трудитися, та невже ми не можемо і смиритися? Блажен, браття, хто має смирення, бо великим є смирення. Добре також описав один святий того, хто має правдиве смирення, так: «Смирення ні на кого не гнівається і нікого не гнівить, і вважає це цілком чужим для себе». Великим, як ми сказали, є смирення: воно одне противиться марнославству і заховує від нього людину. А хіба не гніваються також через багатства або через наїдки? Як же старець каже, що смирення ні на кого не гнівається і нікого не гнівить? Смирення велике, як ми сказали, і має силу притягнути в душу Божу благодать. Благодать Божа, прийшовши, покриває душу від двох тяжких вищезгаданих пристрастей. Бо що може бути тяжчим, як гніватися і гнівити ближнього? Як дехто сказав: «Монахам взагалі не властиво гніватися, також як і гнівити інших». Бо, воістину, якщо такий (тобто той, що гнівається або гнівить інших) невдовзі не покриється смиренням, то він мало-помалу доходить до бісівського стану, згіршуючи інших і згіршуючись сам. Тому-то сказав старець, що смирення не гнівається і не гнівить. Проте чому я кажу, нібито смирення покриває тільки від двох пристрастей. Воно покриває душу і від усякої пристрасті, і від усякої спокуси.

Коли святий Антоній побачив натягненими всі сіті диявола і, зітхнувши, запитав Бога: «Хто ж уникне їх?», то відповів йому Бог: «Смирення уникає їх»; а що ще дивніше, – додав: «Воно навіть не дотикається до нього». Чи бачиш благодать цієї чесноти? Воістину немає нічого сильнішого від смиренномудрія, ніщо не перемагає його. Якщо зі смиренним трапиться щось скорботне, він зараз же звертається до себе, відразу засуджує себе, що він достойний того, і нікому не стане докоряти, не буде на іншого перекладати вину; і таким чином він переносить те, що сталося, без збентеження, без смутку, з цілковитим спокоєм, а тому й не гнівається і нікого не прогнівляє. Отже, добре сказав святий, що передусім потрібне нам смиренномудріє.

Смирення ж буває двох видів, так само, як є і дві гордості. Перша гордість є та, коли хтось докоряє братові, коли осуджує і безчестить його, як нічого не вартого, а себе вважає вищим від нього. Такий, якщо не отямиться скоро і не постарається виправитися, поступово приходить і до другої гордості, так що загордіє і супроти Самого Бога і подвиги й чесноти свої приписує собі, а не Богові, начебто сам собою звершив їх, своїм розумом і старанністю, а не з Божою допомогою. Воістину, браття мої, знаю я одного, який дійшов колись до цього жалюгідного стану. Спочатку, якщо хтось із братів казав йому що-небудь, він зневажав кожного і заперечував: «Що значить такий-то? Немає нікого (достойного), крім Зосими і подібних до нього». Потім почав і цих осуджувати і говорити: «Немає нікого (достойного), крім Макарія». Згодом почав казати: «Хто такий Макарій? Немає нікого (достойного), крім Василія і Григорія». Проте незабаром почав осуджувати і цих, кажучи: «Хто такий Василій? І хто такий Григорій? Немає нікого достойного, крім Петра і Павла». Я кажу йому: «Воістину, брате, ти скоро і їх почнеш зневажати». І повірте мені, через деякий час він почав говорити: «Хто такий Петро? І хто такий Павло? Ніхто нічого не важить, крім Святої Тройці». Нарешті загордів він і супроти Самого Бога і відтак збожеволів. Ось тому-то мусимо ми, браття мої, подвизатися всіма нашими силами проти першої гордості, щоб потрохи не впасти і в другу, тобто в абсолютну гордість.

Гордість же буває мирська й монаша: мирська гордість – це та, коли хтось високо несеться перед своїм братом, що він багатший або гарніший від нього або що носить кращий, аніж той, одяг; або що він благородніший від нього. Отож коли ми бачимо, що пишаємося цими перевагами, чи тим, що наш монастир більший або багатший від інших, чи що в ньому багато братії, то нам слід знати, що перебуваємо ще в мирській гордості. Трапляється також, що пишаються якимись природними дарами: хтось, наприклад, величається тим, що в нього красивий голос і що він гарно співає або що він скромний, старанно працює і сумлінний у служінні. Ці переваги кращі від перших, однак і це мирська гордість. Монаша ж гордість – це та, коли хтось гордиться, що він вправляється в чуванні, у пості, що він побожний, добре живе і є старанним. Буває також, що хтось і смиряється для слави. Усе це стосується монашої гордості. Можна нам взагалі не гордитися; якщо ж хтось не може зовсім уникнути цього, то бодай би вже пишався перевагою монаших діл, а не чимось мирським.

Залишити відповідь