Повчання 3

Авва Доротей “Повчання та Послання”

dorotei_5ПРО СОВІСТЬ

Коли Бог сотворив людину, то Він посіяв у ній щось Божественне, немовби якийсь помисел, який має в собі, подібно до іскри, і світло, і тепло. Цей помисел, який просвічує розум і показує йому, що добре і що зле, називається совістю, а вона є природним законом. Це ті криниці, які, як тлумачать святі отці, викопував Ісаак, а филистимляни засипали (Бут. 26). Дотримуючись цього закону, тобто совісті, патріархи і всі святі ще перед написаними заповідями догодили Богові. Та коли люди через гріхопадіння закопали й потоптали совість, тоді виникла потреба в законі написаному, стали потрібні святі пророки, конечним зробився сам прихід Владики нашого Ісуса Христа, щоб відкрити і піднести її (совість); щоб засипану цю іскру знову запалити дотриманням святих Його заповідей.

Нині ж у нашій владі або знову засипати її, або дати їй світитися в нас і просвічувати нас, якщо будемо її слухати. Бо коли наша совість каже нам щось зробити, а ми нехтуємо цим, і коли вона знову каже, а ми не робимо, а продовжуємо зневажати її, тоді ми засипаємо ї, і вона не може вже чітко говорити нам через тягар, що лежить на ній, і як світильник, який сяє за завісою, починає показувати нам речі темнішими. І як у воді, скаламученій від великого намулу, ніхто не може впізнати свого обличчя, так і ми після переступу не розуміємо, що говорить нам наша совість, так що нам здається, нібито її взагалі немає в нас. Однак немає людини, яка не мала б совісті, бо вона є, як ми вже сказали, чимось Божественним, ніколи не гине і завжди нагадує нам про корисне, а ми не відчуваємо цього, тому що, як уже сказано, нехтуємо нею і зневажаємо її.

Тому-то Пророк оплакує Ефрема і говорить: «Здолав Ефрем супротивника свого, і потоптав суд» (Осії 5, 11). Супротивником же він називає совість. Тому і в Євангелії сказано: «Мирися з твоїм супротивником, коли ти ще з ним у дорозі, щоб противник часом не віддав тебе судді, а суддя – слугам, і вкинуть тебе в темницю; істинно кажу тобі: не вийдеш звідти, доки не заплатиш останнього шага» (Мт. 5, 25, 26). Але чому ж совість називається противником? Противником називається вона тому, що противиться завжди злій нашій волі і нагадує нам, що ми маємо робити, а не робимо; і навпаки, чого не маємо робити, а робимо, і за це вона осуджує нас, тому й Господь називає її супротивником і заповідає нам, кажучи: «Мирися з твоїм супротивником, коли ти ще з ним у дорозі». Дорога, як говорить Василій Великий, – це оцей світ.

Отож стараймося, браття, берегти нашу совість, поки ми перебуваємо в цьому світі, не допустімо, щоб вона викривала нас у якому-небудь ділі; не зневажаймо її в жодному разі ні в чому, хоча б то було й найменше. Знайте, що через занедбання цього найменшого і, по суті, незначного ми переходимо й до нехтування великим. Бо якщо хтось почне говорити: «Що тут такого, як я скажу це слово? Що поганого в тому, коли я з’їм оцю дещицю? Що поганого в тому, коли я подивлюся на цю чи на ту річ?», то від цього «що поганого в тому, що поганого в іншому» він впадає в лиху звичку й починає нехтувати великим і важливим, зневажає свою совість, а таким чином, шкарубнучи (у злі), перебуває в небезпеці прийти й до цілковитого нечуття. Тому остерігайтесь, браття, нехтувати малим, остерігайтесь зневажати його як мале і незначне – воно не мале, через нього утворюється погана звичка. Будьмо ж уважні до себе й дбаймо про легке, поки воно легке, щоб воно не стало тяжким. Бо і чесноти, і гріхи починаються від малого і приходять до великого добра і зла. Тому заповідує нам Господь оберігати свою совість і немовби особливо наставляє (кожного з нас), кажучи: «Подивись, що ти робиш, нещасний! Опам’ятайся, помирись зі твоїм противником, коли ти ще з ним у дорозі». Потім Він вказує на тяжкі наслідки від недотримання цієї заповіді: «Щоб противник часом не віддав тебе судді, а суддя – слугам, і вкинуть тебе в темницю». А потім що? – «Істинно кажу тобі: не вийдеш звідти, доки не заплатиш останнього шага». Бо совість викриває нас, як я вже сказав, і в добрі, і в злі, і показує нам, що робити і чого не робити; і знову вона ж засудить нас у майбутньому віці, тому й сказано: «щоб противник часом не віддав тебе судді та інше.

А оберігати совість можна по-різному: людина мусить оберігати її щодо Бога, щодо ближнього і щодо речей. Щодо Бога оберігає совість той, хто не нехтує Його заповідями навіть у тому, чого не бачать люди і чого ніхто не вимагає від нас; він оберігає свою совість до Бога в тайні. Наприклад, чи лінивий хтось до молитви, чи пристрасний помисел увійшов у його серце, а він не спротивився йому і не вгамував себе, а прийняв його; також, якщо хтось, бачачи ближнього, який робить чи говорить щось, і, як (звичайно) буває, осудив його. Коротко кажучи, все, що буває в тайні, чого ніхто не знає, крім Бога і нашої совісті, ми мусимо оберігати. Ось це і є оберіганням совісті стосовно Бога. А оберігання совісті стосовно ближнього вимагає, щоб не робити ніколи нічого такого, що, як ми знаємо, ображає чи спокутує ближнього ділом, або словом, або виглядом, або поглядом: бо і виглядом, як я часто повторюю, навіть і поглядом можна образити брата. Коротко кажучи, людина не має робити нічого такого, про що знає, що вона робить це з наміром образити ближнього. Усвідомлюючи, що це вчинено для того, щоб пошкодити братові чи засмутити його, вона осквернює свою совість. Це й означає оберігати свою совість стосовно ближнього. А оберігання совісті щодо речей полягає в тому, щоб не поводитися недбало з якою-небудь річчю, не допускати її псування і не кидати її як-небудь, а якщо побачимо що-небудь кинуте, то не слід нехтувати цим, хоча б воно було й незначне, а підняти і покласти на місце. Не слід також поводитися недбало зі своїм одягом: бо трапляється, що хтось міг би носити одежу тиждень чи два або навіть місяць, а він часто пере її передчасно і тим псує її, і замість того щоб носити її п’ять місяців чи більше, він частим пранням робить її старою і непридатною; а це проти совісті. Також і щодо постелі: часто хтось міг би задовільнятися однією подушкою, а він шукає більшої постелі; або має волосяницю, але хоче змінити її і придбати іншу, нову або гарнішу, через марнославство або від нудьги. Інший може обійтися одним покривалом, але шукає іншого, кращого, іноді навіть і сперечається, коли не одержить його. А якщо він ще почне помічати за братом своїм і говорити: «Чому в нього є, а в мене нема?», то такий далекий від поступу. Також якщо хтось розвішає свою одежу або покривало на сонці й полінується вчасно зняти їх і дасть їм від спеки псуватися, то й це проти совісті. Також і в їжі: хтось може задовільнити свою потребу малою кількістю якогось овоча, або сочевицею, або кількома маслинами, а він не хоче цього, а шукає іншої їжі, смачнішої і кращої – це все проти совісті. Отці ж говорять, що монах ніколи не має допускати, щоб совість викривала його в будь-чому. Отже, треба нам, браття, дослухатися до себе завжди й оберігати себе від усього цього, щоб не зазнати лиха, від якого Сам Господь остерігає нас, як ми вище згадали. Нехай дасть нам Бог чути й виконувати це, щоб слова отців наших не послужили нам на осудження.

Залишити відповідь