Повчання 5

Авва Доротей “Повчання та Послання”

dorotei_7ПРО ТЕ, ЩО НЕ ТРЕБА
ПОКЛАДАТИСЯ НА СВІЙ РОЗУМ

Премудрий Соломон говорить у Приповідках; «Ті, які не мають управління, падають, наче листя; спасення ж є у раді великій» (Прип. 11, 14). Чи бачите, браття, силу цього вислову? Чи бачите, чого навчає нас Святе Письмо? Воно повчає нас не покладатися на самих себе, не вважати себе розумними, не вірити тому, що можемо самі управляти собою, бо ми маємо потребу в допомозі, потребуємо наставників у Бозі. Немає нещасніших і ближчих до погибелі людей від тих, які не мають наставника на Божому шляху. Бо що означає сказане: «Ті, які не мають управління, падають, наче листя?» Листя спочатку завжди буває зелене, квітуче й гарне, потім поступово засихає, падає, і, врешті, ним нехтують і топчуть його. Так і людина, яку ніхто не провадить, спочатку завжди має ревність до посту, до чування, мовчання, послуху та до інших добрих діл; потім ця ревність потроху холоне, і вона, не маючи нікого, хто б повчав її, підтримував і запалював у ній цю ревність, подібно до листя, бездушно засихає, падає і стає, зрештою, рабом ворогів, і вони роблять з нею, що хочуть.

Про тих же, які відкривають свої помисли і вчинки і роблять усе з радою, Писання говорить: «Спасення ж є у раді великій». Не каже: «У раді багатьох», тобто, щоб із кожним радитися, а що треба радитися про все звичайно з тим, кому довіряємо, і не так, щоб одне говорити, а інше замовчувати, але про все відкривати і про все радитися. Такому і є вірне спасіння «у раді великій». Бо якщо людина відкривала не все, що її стосувалося, й особливо якщо вона була полонена поганою звичкою або була в лихому товаристві, то диявол знаходить у ній одне якесь пожадання або лише самовиправдання і цим скидає її додолу.

Коли диявол бачить, що людина не хоче грішити, то він не настільки недосвідчений у чиненні зла, щоб навіювати їй які-небудь явні гріхи, і не каже їй: «Піди вчини розпусту» чи «Піди вкради», бо він знає, що ми цього не хочемо, а він не вважає потрібним навіювати нам те, чого ми не хочемо; але знаходить у нас, як я вже сказав, одне пожадання чи лише самовиправдання і тим під виглядом доброго шкодить нам. Тому знов сказано: «Лукавий чинить лихо, коли поєднується з праведним» (Прип. 11, 15). Лукавим є диявол, він чинить лихо тоді, «коли поєднується з праведним», тобто коли поєднується з нашим самовиправданням: тоді він стає міцнішим, тоді більше шкодить, тоді більше діє. Бо коли ми тримаємося своєї волі і йдемо з нашими виправдовуваннями, тоді, роблячи, здається, добру справу, ми самі собі розкладаємо сіті й навіть не знаємо, як гинемо. Бо як ми можемо збагнути Божу волю чи знайти її, якщо віримо самим собі й тримаємося своєї волі. Ось тому авва Пімен і казав, що наша воля є міцною стіною між людиною і Богом. Чи бачите силу цього вислову? І ще він додав: «Вона є наче камінь, що протистоїть, протидіє Божій волі». Отож якщо людина полишить я свою волю, тоді може вона сказати: «З Богом моїм перейду крізь стіну; Бог мій, бездоганна путь Його» (Пс. 17, 30, 31). Вельми предивно сказано! Бо тоді тільки людина бачить бездоганну путь Божу, коли полишить свою волю. Коли ж вона слухається своєї волі, то не бачить, що шляхи Божі – бездоганні; якщо ж почує щось, що стосується повчання, то відразу осуджує це, зневажає, відвертається від цього і діє всупереч цьому. Бо як їй перенести щось чи послухатися чиєїсь поради, якщо вона тримається своєї волі! Далі говорить старець і про самовиправдання: «Якщо ж і самовиправдання допоможе волі, то людина цілковито розбещується». Дивовижно, яка послідовність у словах святих отців! Справді, коли виправдання поєднається з волею, то це абсолютна смерть, велика небезпека, великий страх. Тоді нещасний остаточно падає. Бо хто примусить такого вірити, що інша людина більше від нього знає, що йому корисно? Тоді він цілком віддається своїй волі, своєму помислові, і нарешті, ворог, як хоче, влаштовує його падіння. Тому сказано: «Лукавий чинить лихо, коли поєднується з праведним, голос же утвердження він ненавидить». Бо не лише саме повчання ненавидить лукавий, а навіть самого голосу, що промовляє його, не може чути, ненавидить навіть сам голос повчання, тобто те саме, коли говорять щось, що служить для повчання. Перш ніж той, хто питає про корисне, почне чинити за даною порадою, перше ніж ворог збагне, чи виконає він, чи не виконає почуте, ворог ненавидить вже саме те, щоб питати кого-небудь чи чути щось корисне; сам голос, сам звук таких слів він ненавидить і відвертається від них. І сказати, чому? Він знає, що його лиходійство виявиться відразу ж, як тільки почнуть питати й говорити про корисне. І нічого він так не ненавидить і не боїться, як бути впізнаним, тому що тоді він уже не може чинити підступи, як хоче. Бо якщо душа стверджується тим, що людина питає і відкриває все про себе і чує від кого-небудь досвідченого: «Це роби, а цього не чини; це добре, а це погане; це самовиправдання, це свавілля», і чує також: «Тепер не час для цієї справи», а іншого разу чує: «Тепер час», тоді диявол не знаходить, яким чином шкодити людині чи як перемогти її, тому що вона завжди, як я вже сказав, радиться і з усіх боків захищає себе, і в такий спосіб сповняється на ній (слово): «спасення є у раді великій».

Лукавий же не хоче цього, а ненавидить, бо він хоче чинити зло і більше тими радіє, «які не мають управління». Чому? Тому що вони «падають, наче листя». Згадай того брата, якого любив лукавий і про якого говорив він авві Макарію: «Маю одного брата, який, коли бачить мене, крутиться, наче мотовило». Таких він любить, такими завжди радіє, які живуть без повчань і не доручають себе людині, що може допомагати їм і провадити їх у Бозі. Хіба не до всіх братів приходив тоді демон, якого бачив святий, як той носив різноманітні страви в гарбузах? Хіба не всіх він відвідував? Проте кожен із них, розуміючи його підступи, йшов (до свого духовного отця) і відкривав йому свої помисли, і знаходив поміч під час спокус, а тому лукавий не міг подолати їх. Лише одного нещасного знайшов він, який керувався сам собою і ні від кого не мав помочі, і тому лукавий чинив з ним, як з іграшкою, і, відходячи, дякував йому і проклинав інших. Коли ж ворог повідомив авві Макарію про цю справу й ім’я брата, святий пішов до того і побачив, що причиною його загибелі було те, що він не хотів сповідатися зі своїх помислів; побачив, що той не мав звичаю відкривати їх кому-небудь. Ось тому ворог і крутив ним, як хотів. І брат на запитання святого старця: «Як тобі ведеться, брате?», відповів: «Молитвами твоїми, добре». І коли святий знову запитав: «Чи не поборюють тебе помисли?», він відповів: «Поки що мені добре». І не хотів нічого розповісти, поки святий уміло не примусив його відкрити свої помисли і, повівши йому слово Боже, утвердив його – і повернувся.
За своїм звичаєм, ворог прийшов знову, бажаючи подолати цього брата, але осоромився, бо знайшов його виправленим і не міг уже більше з нього знущатися, і тому відійшов, не зумівши нічого досягти; відійшов осоромлений і від цього (брата). Тому коли святий знову запитав демона: «Як мається той брат, твій приятель?», він уже не назвав його приятелем, але ворогом і проклинав його, кажучи: «І той розбестився, і цей не слухається мене, а навіть став лютішим за інших». Чи бачиш, чому ненавидить ворог «голос утвердження»?

Залишити відповідь