Повчання 6.

Авва Доротей “Повчання та Послання”

dorotei_8ПРО ТЕ, ЩОБ НЕ ОСУДЖУВАТИ БЛИЖНЬОГО

Коли б ми пам’ятали, браття, слова святих старців, коли б ми завжди повчалися в них, то ми не віддавалися б так легко безпечності щодо себе; бо якщо б ми, як вони сказали, не нехтували малим і тим, що нам видається незначним, то не впадали б у велике й тяжке. Я завжди кажу вам, що через оці незначні гріхи, через те, що кажемо: «Що поганого в тому чи в іншому», постає в душі лиха звичка, і (людина) починає занедбувати й велике. Чи знаєте ви, який тяжкий гріх осуджувати ближнього? Бо що є тяжчим за це? Що настільки ненавидить Бог? Від чого Він так відвертається? Як і отці сказали, що немає нічого гіршого за осудження. Однак і до такого великого зла людина приходить через те ж занедбування незначного, як здається. Бо через те, що людина дозволила собі незначне осудження ближнього, через те, що каже: «Що в тому поганого, якщо послухаю, що говорить цей брат? Що поганого, якщо і я скажу одне ось таке-то слово? Що такого, якщо я подивлюся, що буде робити цей брат чи той прочанин?», через оце саме ум починає залишати свої гріхи без уваги й помічати гріхи ближнього. І через це потім трапляється, що ми осуджуємо, лихословимо, зневажаємо ближніх і, нарешті, падаємо і в те, що осуджуємо. Бо через те, що людина не журиться своїми гріхами «й не оплакує, – як сказали отці, – свого мерця», не може вона досягти успіху ні в чому доброму, а завжди звертає увагу на діла ближнього. А ніщо стільки не гнівить Бога, ніщо так не оголює людину і не призводить до полишення Богом, як лихослів’я, чи осудження, чи зневага ближнього.

Одна ж справа лихословити чи ганити, інша – осуджувати, ще інша – зневажати. Ганити – означає сказати про когось: такий-то збрехав, чи розгнівався, чи вчинив перелюб, чи зробив щось подібне. Ось такий лихословив брата, тобто сказав пристрасно про його прогрішення. А осуджувати – означає сказати: такий-то брехун, гнівливий, розпусник. Ось цей осудив сам стан його душі, виніс присуд про все його життя, кажучи, що він отакий-от, і осудив його, як такого, а це – тяжкий гріх. Бо одне сказати: «Він розгнівався», і зовсім інше сказати: «Він гнівливий», і, як я сказав, винести (таким чином) присуд про все його життя. А гріх осудження настільки тяжчий за будь-який інший гріх, що сам Христос сказав: «Лицеміре, вийми перше колоду з ока свого, і тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого» (Лк. 6, 42); і гріх ближнього прирівняв до скалки, а осудження – до колоди. Таке-то тяжке осудження, що перевищує всякий гріх. І отой фарисей, молячись і дякуючи Богові за свої чесноти, не збрехав, а говорив істину, і не за те був засуджений; бо ми маємо дякувати Богові, коли сподобилися зробити щось добре, тому що Він допоміг і посприяв нам у цьому. За це фарисей не був засуджений, як я сказав, що він дякував Богові, перелічуючи свої чесноти, і не за те він був засуджений, що сказав: «Я не такий, як інші люди»; але коли він повернувся до митаря і мовив: «Чи як оцей митар», тоді він підпав під засуд, бо він осудив саму особу, сам стан її я душі і, коротко кажучи, все її життя. Тому митар і вийшов «більше виправданий, аніж той» (Лк. 18, 11-14).

Немає нічого тяжчого, як я багато разів уже говорив, немає нічого гіршого від осудження, зневажання чи погорджування ближнього. Чому ми радше не осуджуємо самих себе і наші гріхи, які ми достеменно знаємо і за які мусимо дати відповідь перед Богом? Навіщо стягуємо на себе суд Божий? Чого хочемо від Його створіння? Чи не слід нам тремтіти, чуючи, що сталося з отим великим старцем, який, дізнавшись про якогось брата, що той піддався розпусті, сказав: «Як погано він зробив!» Чи ви не знаєте, яка жахлива подія оповідається про нього в Патерику? Святий ангел приніс до нього душу того, який згрішив, і промовив до нього: «Подивись, той, кого ти осудив, помер; куди ж накажеш ти помістити його: в Царство чи в муку?» Чи є щось страшніше за цей тягар? Бо що інше означають слова ангела до старця, як не оце: оскільки ти суддя праведних і грішних, то скажи, що накажеш про цю смиренну душу? Чи помилуєш ти її, чи віддаси на муки? Святий старець, вражений цим, усю решту свого життя провів у зітханнях, сльозах і в безмірних трудах, молячись Богові, щоб Він простив йому той гріх, – і все оце вже після того, як він, припавши лицем своїм до ніг святого ангела, отримав прощення. Бо слова ангела: «Ось Бог показав тобі, який тяжкий гріх осудження, щоб ти більше не допускався його» – вже означали прощення; однак душа старця до самої його смерті не хотіла вже втішитися і залишити свій плач.

Отож чого хочемо ми від нашого ближнього? Чого хочемо від чужого тягаря? Є нам про що журитися, браття! Нехай кожен уважає на себе і свої гріхи. Одному Богові належить влада виправдовувати й засуджувати, оскільки Він знає і душевний стан кожного, і силу, і характер виховання, й обдарування, і будову тіла, і здібності; і відповідно до цього судить кожного, як Він сам Єдиний знає. Бо інакше судить Бог діла єпископа й інакше світського правителя, інакше старого й інакше юного, інакше хворого й інакше здорового. І хто може знати всі ці суди? Лише Єдиний, що створив усіх, усе збудував і все відає.

Пригадую, я чув, що колись сталася така подія. У якесь місто прибув корабель із невільниками, а в тому місті жила одна свята діва, що вельми заховувалася. Вона, почувши, що прибув оцей корабель, дуже зраділа, бо хотіла купити собі маленьку дівчинку, і думала: «Візьму і виховаю її, як хочу, щоб вона взагалі не знала пороків цього світу». Вона послала за хазяїном цього корабля і, прикликавши його до себе, довідалася, що в нього є двоє маленьких дівчаток, саме таких, яких вона хотіла, і негайно ж із радістю вона заплатила ціну (за одну з них) і взяла її до себе. Коли ж хазяїн корабля пішов з того місця, де перебувала ця свята, і ледь небагато відійшов, зустріла його одна блудниця, цілковито розпусна, і побачивши з ним іншу дівчинку, захотіла взяти її. Домовившись із ним, вона заплатила ціну, взяла (дівчинку) і пішла з нею. Чи бачите таємницю Божу? Чи бачите суд (Божий)? Хто може це пояснити? Отож, свята діва взяла ту маленьку, виховала її в страсі Божому, наставляючи її на кожне добре діло, навчаючи її чернечого життя, і, коротко кажучи, в усяких пахощах святих Божих заповідей. Блудниця ж, узявши ту нещасну, зробила її знаряддям диявола. Бо чого ж могла оця нікчема навчити її; як не погуби своєї душі? Отже, що можна сказати про страшну цю долю? Обидві були маленькі, обох було продано, вони самі не знали, куди йдуть, і одна опинилася в Божих руках, а інша потрапила в руки диявола. Чи можна сказати, що Бог однаково спитає, як з однієї, так і з іншої? Як це можливо! Якщо обидві віддадуться розпусті чи іншому гріхові, чи можна сказати, що обидві вони підпадуть під один суд, хоча й обидві вчинили один і той самий гріх? Чи це можливо? Одна знала про суд, про Боже Царство, вдень і вночі повчалася в словах Божих; інша ж, нещасна, ніколи не бачила й не чула нічого доброго, а завжди, навпаки, все мерзенне, все диявольське; як же можливо, щоб обох було суджено одним судом?

Отож, жодна людина не може знати судів Божих, але Він єдиний усе відає і може судити гріхи кожного, як Йому єдиному відомо. Справді, трапляється, що брат грішить із простоти, але має одне добре діло, яке вгодне Богові більше від усього твого життя; а ти судиш і осуджуєш його й обтяжуєш свою душу. Якщо ж і довелося йому спіткнутися, звідки ти знаєш, скільки він трудився і скільки пролив своєї крові перед прогрішенням; і тепер його гріх є перед Богом наче діло правди? Бо Бог бачить його труд і скорботу, які він, як я казав уже, поніс ще перед прогрішенням, і милує його. А ти знаєш лише цей (гріх); і тоді, коли Бог милує його, ти осуджуєш його і губиш свою душу. Звідки ти знаєш, скільки сліз він пролив через це перед Богом? Ти бачив його гріх, а покаяння його не бачив.

Іноді ж ми не лише осуджуємо, а й принижуємо ближнього; бо одне, як я вже казав, осуджувати й інше принижувати. Приниженням є те, коли людина не лише осуджує іншого, а зневажає його, тобто гидиться ближнім і відвертається від нього, як від якоїсь мерзоти. Це ще гірше від осудження і набагато згубніше. Ті ж, які хочуть спастися, не звертають уваги на недоліки ближніх, а завжди дивляться на свої власні й досягають успіхів. Таким був той, який, бачачи, що його брат згрішив, зітхнув і мовив: «Горе мені! Як він згрішив сьогодні, так згрішу і я завтра». Чи бачиш стійкість? Чи бачиш стан душі? Як він одразу ж знайшов спосіб уникнути осудження свого брата. Бо сказавши: «Так само і я завтра», він прищепив собі страх і піклування про те, що й він незабаром може згрішити, і таким чином уникнув осудження ближнього. Притім не задовільнився цим, а й себе самого кинув йому до ніг, сказавши: «Та він (принаймні) покається за свій гріх, а я не покаюся як слід, не досягну покаяння, не в силах буду покаятися». Бачиш просвічення божественної душі? Він не тільки встиг уникнути осудження ближнього, а й себе самого кинув до його ніг. Ми ж, окаянні, не розбираючись, осуджуємо, гидуємо, принижуємо, коли щось бачимо, або почуємо, або тільки підозрюємо; і що найгірше, ми не зупиняємося на своїй власній шкоді, але, стрічаючи й іншого брата, негайно кажемо йому: «Те й те сталося», – і шкодимо йому, вносячи в його серце гріх. І не боїмося ми того, який сказав: «Горе тому, хто напуває свого приятеля розпустою мутною» (Авак. 2, 15), а звершуємо бісівську справу і не дбаємо про це. Бо що інше робити бісові, як не бентежити й не шкодити? А ми виявляємося помічниками бісів на погибель свою і ближнього; бо хто шкодить душі, той сприяє і допомагає демонам, а хто приносить їй користь, той допомагає святим ангелам. Через що ми в це впадаємо, як не через те, що немає в нас любові? Бо коли б у нас була любов, то зі співчуттям і жалем дивилися б ми на недоліки ближнього, як сказано: «любов покриває силу гріхів» (1 Пт. 4, 8); «любов не задумує зла; все покриває» тощо (1 Кор. 13, 5).

Отож, коли б, як я вже казав, ми мали любов, то ця любов покрила б усякий гріх, як і святі чинять, бачачи людські недоліки. Невже ж святі сліпі й не бачать гріхів? Та й хто так ненавидить гріх, як святі? Однак вони не ненавидять того, хто грішить, і не осуджують його, не відвертаються від нього, а співчувають йому, журяться про нього, напоумлюють, потішають, лікують його, як недужий член, і роблять усе для того, щоб його спасти. Як рибалки, коли закинуть вудило в море і, зловивши велику рибу, чують, що вона кидається і б’ється, не враз сильно його тягнуть, бо інакше мотузка порветься і вони взагалі втратять рибу, а пускають мотузку повільно й дозволяють їй плисти, як хоче; коли ж побачать, що риба втомилася і перестала битися, тоді поволі її притягують. Так само і святі довготерпеливістю й любов’ю привертають брата, а не відвертаються від нього й не гидують ним. Як матір, що має потворного сина, не тільки не гидує ним і не відвертається від нього, а й прикрашає його з любов’ю і все, що не робить, робить для його потіхи; так само і святі завжди покривають, прикрашають, допомагають, щоб і того, хто грішить, із часом виправити, І щоб ніхто інший не отримав від нього шкоди, і щоб їм самим досягнути ще більше успіхів у Христовій любові.

Що зробив святий Аммон, коли одного разу брати прийшли до нього збентежені і сказали йому: «Піди і подивись, отче, у такого-от брата в келії жінка»? Яке милосердя виявила, яку любов мала свята ця душа! Збагнувши, що брат сховав жінку під діжкою, він пішов і. сів на неї і звелів їм шукати по всій келії. Коли ж вони нічого не знайшли, він сказав їм: «Бог нехай простить вам». І так він їх засоромив, укріпив і подав їм велику користь, навчивши їх не вірити легковажно звинуваченню ближнього; і того брата виправив, не лише покривши його задля Бога, а й напоумивши його, коли знайшов зручний для того час. Бо, виславши всіх геть, він узяв його за руку й мовив до нього: «Подумай про свою душу, брате». Цей брат відразу засоромився, зворушився, чоловіколюбність і співчуття старця відразу ж вплинули на його душу.

Отож здобудемо й ми любов, здобудемо милостивість до ближнього, щоб уберегтися від згубного лихослів’я, осудження й приниження і будемо допомагати один одному, як своїм власним членам. Хто, маючи рану на своїй руці, чи на нозі, чи на якомусь іншому члені, гидує собою, чи відсікає свій член, хоча б він і гноївся? Чи не скоріше він очищує його, обмиває, накладає на нього пластир, обв’язує, окроплює святою водою, молиться і просить святих помолитися за нього, як сказав і авва Зосима? Одне слово, ніхто не залишає свого члена занедбаним, не відвертається від нього, ні навіть від смороду його, а робить усе для того, щоб вилікувати його. Так і ми маємо співчувати один одному, маємо допомагати один одному – самі та за посередництвом інших, сильніших, І все придумувати й робити для того, щоб допомагати і собі, й один одному; бо ми члени один одного, як каже апостол, «всі ми – одне тіло, а кожен – один одному член» (Рим. 12, 5) і: «як страждає один член, страждають із ним усі члени» (1 Кор. 12, 26). Як вам бачаться кеновійні монастирі? Хіба вони не є одним тілом, а всі, хто живе у спільнотових монастирях, чи не є членами один одного? Ті, які керують і повчають, – це голова; ті, які пильнують і виправляють, – очі; ті, які користуються словом, – уста; ті, які слухають їх, – вуха; ті, які виконують, – руки, а ноги – це ті, яких посилають і які сповняють служіння. Голова ти? – Повчай. Око? – Пильнуй, дивись. Уста? – Говори, принось користь. Вухо? – Слухай. Рука? – Роби. Нога? – Служи. Кожен нехай служить тілові за своєю силою, і старайтеся постійно допомагати один одному: чи повчанням, вкладаючи слово Боже в серце братові, чи потішанням у час скорботи, чи наданням допомоги у справі служіння. І, одне слово, кожен, як я вже казав, за своєю силою, старайтеся мати єдність один з одним, бо чим більше хтось поєднується з ближнім, тим більше єднається він із Богом.

І щоб вам ясніше збагнути силу висловленого, запропоную вам порівняння, передане від отців. Уявіть собі коло, накреслене на землі, середина якого називається центром; прямі лінії, що йдуть від центру до кола, називаються радіусами. Тепер вникніть у те, що я буду казати: уявіть, що це коло є світ, а сам центр кола – Бог; радіуси ж, тобто прямі лінії, що йдуть від центру до кола, – це шляхи людського життя. Отож, наскільки святі входять усередину кола, прагнучи наблизитися до Бога, настільки, в міру входження, вони стають ближчими і до Бога, й один до одного; і наскільки наближаються до Бога, настільки наближаються й один до одного; і наскільки наближаються один до одного, настільки наближаються й до Бога. Так само розумійте і про віддалення. Коли віддаляються від Бога й повертаються до зовнішнього, то очевидно, що наскільки вони відходять від центру й віддаляються від Бога, настільки віддаляються й один від одного; і наскільки віддаляються один від одного, настільки віддаляються і від Бога. Такою є природа любові: наскільки ми перебуваємо назовні і не любимо Бога, настільки кожен віддалений і від ближнього. Якщо ж полюбимо Бога, то наскільки наближаємося до Бога любов’ю до Нього, настільки єднаємося любов’ю і з ближнім; і наскільки поєднуємося з ближнім, настільки єднаємося з Богом. Господь Бог нехай сподобить нас чути корисне і його виконувати; бо в міру того, як ми стараємося і турбуємося про виконання почутого, Бог завжди просвічує нас і навчає Своєї волі. Йому слава і влада на віки віків. Амінь.

Залишити відповідь