Повчання 7

Авва Доротей “Повчання та Послання”

dorotei_10ПРО ТЕ, ЩОБ ДОКОРЯТИ СОБІ, А НЕ БЛИЖНЬОМУ

Розглянемо, браття, чому трапляється, що іноді хтось, почувши образливе слово, не звертає на нього уваги і зносить його без збентеження, начебто зовсім і не чув його; іноді ж, як тільки почує, відразу бентежиться. Яка причина такої відмінності? І чи одна причина такої відмінності, чи багато? Я вважаю, що вона має багато причин, але є одна, так би мовити, що породжує всі інші. І скажу вам, як це буває. Найперше, трапляється, що хтось після молитви чи доброго вчинку є, так би мовити, в доброму настрої і тому ставиться поблажливо до свого брата й не бентежиться його словами. Буває також, що хтось має до когось прив’язаність і тому без смутку зносить усе, що той завдає. Буває також, що хтось погорджує тим, хто хоче його образити, і тому не звертає уваги на його образи, не вважає його за людину й тому ні за що має все те, що той говорить чи робить. І  розповім вам дещо таке, що вас здивує.

У кеновійному монастирі, ще перед моїм відходом звідти, був  один брат, якого я ніколи не бачив збентеженим, чи засмученим, чи  я розгніваним на кого-небудь, тимчасом як помічав, що багато з братів часто допікали йому и ображали його. А цей юнак так зносив   образи від кожного з них, наче ніхто взагалі не турбував його. Я ж  п завжди дивувався надзвичайній його незлобливості й хотів довідатися, як він набув цієї чесноти. Одного разу я відвів його вбік і, поклонившись йому, просив його сказати мені, який помисел він завжди має у своєму серці, що, зазнаючи образ чи зносячи від кого-небудь кривду, він виявляє таку довготерпеливість. Він відповів мені зневажливо без жодного сорому: «Чи мені зважати на їхні недоліки, чи приймати від них образи як від людей? Це – пси, що гавкають». Почувши це, я схилив голову і мовив до себе: «Знайшов шлях цей брат», – і, перехрестившись, відійшов від нього, молячи Бога, щоб Він зберіг мене і його.
Отож буває, як я вже сказав, що хтось не бентежиться і від зневаги (від ближнього), і це явна погибель. Якщо ж хтось ображається на брата, що його скривдив, то це стається або через те, що він у цей час був у поганому настрої, або через те, що відчуває до нього неприязнь. Є багато й інших причин цього, про які вже була мова. Але основною причиною будь-якого збентеження, якщо докладно дослідити, є те, що ми не докоряємо самим собі. Від цього походить кожен такий розлад, через що ми ніколи не знаходимо спокою. І нема чого дивуватися, коли чуємо від усіх святих, що немає іншого шляху, крім цього. Ми бачимо, що ніхто, минаючи цей шлях, не знайшов спокою; а ми сподіваємося отримати спокій чи вважаємо, що йдемо правильним шляхом, ніколи не бажаючи докорити самим собі. Справді, якщо навіть людина вчинить і десятки тисяч добрих діл, але не буде триматися цього шляху, то вона ніколи не перестане ображатися і кривдити інших, втрачаючи через те всі свої труди. Навпаки, яку радість, який спокій має той, хто докоряє самому собі! Куди б не подався той, хто докоряє собі, як сказав авва Пімен, яка б  прикрість йому не трапилася, чи то ганьба, чи інша якась скорбота, він уже завчасно вважає себе вартим будь-якої скорботи й ніколи не бентежиться. Чи є щось безжурніше за такий стан?

Але якщо хтось скаже: «Якщо брат кривдить мене, і я, перевіривши себе, побачу, що я не подав йому до цього жодного приводу, то як можу докорити собі?» По правді, якщо хтось перевірить себе зі страхом Божим, то побачить, що він усіляко сам подав привід або ділом, або словом, або виглядом. Якщо ж він бачить, як каже, що він тепер не подав йому взагалі жодного приводу, то, напевно, він колись зневажив його чи в цій, чи в іншій справі або, мабуть, засмутив іншого брата і мусив через це потерпіти, або часто і через інший якийсь гріх. Тому якщо хтось, як я вже казав, зі страхом Божим перевірить самого себе й пильно розгляне свою совість, то він неодмінно виявить себе винуватцем.

Буває також, що хтось, як йому видається, перебуває в мирі і безмовності; але коли брат скаже йому зневажливе слово, то він бентежиться і вважає, що має право нарікати на нього, кажучи: «Коли б він не прийшов і не збентежив мене своїми словами, то я не згрішив би». Ось яка безглузда думка. Ось диявольська спокуса! Хіба той, хто сказав йому слово, вклав у нього пристрасть? Він лише показав йому ту (пристрасть), яка вже була в ньому, для того щоб він, якщо хоче, покаявся в ній. Такий подібний до гнилого хліба, -який зверху добрий, а всередині запліснявів, і коли хтось розламає його, то виявляється його гнилість. Так і оцей пробув, як йому здавалося, в мирі, але пристрасть була в нього всередині, а він не знав про це; брат сказав йому одне слово і виявив гнилість, сховану в нього всередині. Отож, якщо він хоче отримати помилування, то нехай покається, очиститься, досягне поступу; і нехай бачить, що він ще має дякувати братові – як такому, що приніс йому таку користь. Бо спокуси не будуть уже перемагати його, як раніше; але наскільки він досягне поступу, настільки вони виявляться для нього найлегшими: бо в міру того, як душа досягає поступу, вона стає міцнішою і здобуває силу переносити спокуси, яких вона зазнає. Сильна тварина, якщо на неї нав’ючать великий тягар, спокійно його несе, і коли трапиться їй спіткнутися, то встає одразу й зовсім не відчуває, що спіткнулася; якщо ж, навпаки, тварина слабка, то й легка ноша обтяжує її, і коли вона впаде, необхідна значна допомога, щоб її підняти. Так буває і з душею: в міру того, як вона чинить гріх, вона знемагає від нього; бо гріх розслаблює і призводить до знеможення того, хто віддається йому; і тому все, що з таким стається, обтяжує його. Якщо ж людина досягає поступу в добрі, то, в міру поступу, те, що колись було тяжким, стає для неї легшим. Ось тому  якщо ми в усьому, що з нами стається, вважаємо винними самих  себе, а не інших, то це приносить нам багато добра і дає чималий спокій і поступ, і тим більше (маємо так чинити), що нічого не буває з нами без Божого промислу.
Якщо хтось каже: «Як я можу не нарікати, коли маю потребу в якійсь речі і не отримую її, тимчасом як вона мені вкрай необхідна?» То навіть і в такому разі він не має права докоряти комусь чи нарікати на когось. Бо якщо він справді потребує якоїсь речі, як каже, і не отримує її, то йому належить сказати; «Христос знає більше від мене, чи маю я отримати (бажане), і Він буде мені замість цієї речі чи замість цієї їжі». Ізраїльські сини їли манну в пустелі сорок років; і хоча на вигляд манна була одна й та сама, для кожного вона була тим, в чому він мав потребу: кому необхідно було солоне, для того вона була солоною, кому треба було солодкого, для того вона була солодкою, – одне слово, для кожного вона була тим, що відповідало його потребі. Так, якщо комусь необхідне яйце, а він не отримує його, а отримує лише овочі, то нехай скаже своєму помислові: «Якщо б мені було корисно отримати яйце, то Бог неодмінно послав би мені його; однак Він може зробити, що й самі ці овочі замінять мені яйце». І вірую Богові, що це буде йому зараховано за мучеництво. Бо коли хто справді гідний заспокоєння, то й сарацинському (варварському) серцю Бог звістить вчинити з ним милість, відповідно до його потреби. Якщо ж хтось недостойний заспокоєння або воно некорисне йому, то хоча б він і нове небо, і нову землю створив, не знайде спокою. Однак іноді людина знаходить заспокоєння і понад свою потребу, а іноді не отримує й необхідного. Бог, як милостивий, кожному дає те, що йому потрібне. Проте буває, що Він посилає людині більше, ніж їй потрібно; цим виявляє надмір Свого чоловіколюбства й навчає її вдячності; коли ж не посилає їй і необхідного, то Своїм словом (Мт. 4, 4) замінює дію тієї речі, якої потребує людина, і навчає її терпеливості. Отож за будь-яких обставин ми маємо звертати погляд угору. Чи добро нам хто-небудь зробить, чи зло потерпимо від когось, ми маємо звертати погляд угору й дякувати Богові за все, що з нами трапляється, завжди докоряючи самим собі й кажучи, як говорили отці, що коли стається з нами щось добре, то це справа Божого промислу, а коли погане, то це за наші гріхи. Бо, по правді, все, що б ми не терпіли, терпимо за наші гріхи. Святі якщо й страждають, то страждають за ім’я Боже або для того, щоб показалися їхні чесноти на користь багатьох, або для того, щоб збільшилися вінці та їхня нагорода від Бога. Та чи можемо ми, окаянні, сказати це про себе, ми, які щодня так грішимо і, задовільняючи наші пристрасті, покинули правильний шлях, що його вказали отці, – шлях самодокоряння, і йдемо кривим шляхом – докоряння ближньому. І кожен із нас намагається в усякій справі скласти провину на свого брата й на нього перекласти увесь тягар; кожен занедбує і не зберігає жодної заповіді, а від ближнього вимагає виконання їх.

Одного разу прийшло до мене двоє братів, які нарікали один на одного, і старший говорив про молодшого: «Коли я наказую йому щось зробити, він нарікає, і я також нарікаю, гадаючи, що коли б він мав до мене довіру і любов, то приймав би мої слова з упевненістю». Молодший же мовив: «Вибач, авво, він говорить мені зовсім не зі страхом Божим, а наказує, як володар, і я гадаю, що тому й не схиляється до довіри моє серце, як кажуть отці». Зауважте, як обидва вони докоряють один одному, і жоден з них не докорив собі. Також ще інших двоє нарікали один на одного і, вклонившись один одному, не отримали заспокоєння. І один говорив: «Він не від серця вклонився мені, і тому я не заспокоївся, бо так казали отці». Інший же казав: «Тому що він не був прихильний любов’ю до мене, коли я просив у нього прощення, тому і я не заспокоївся». Чи бачиш, пане, яка безглузда думка! Чи бачиш, яке перекручення понять! Бог знає, як я жахаюся з того, що й самі вислови отців наших ми використовуємо відповідно до нашої лукавої волі і до погибелі душ наших. Кожному з них слід було скласти провину на самого  себе, й один мусив сказати: «Оскільки я не від серця поклонився моєму братові, тому Бог і не прихилив його до мене», а іншому треба  було сказати: «Тому що я не був прихильний любов’ю до свого брата  перш ніж він просив прощення, тому Бог і не прихилив його до мене». Так само слід було вчинити й двом вищезгаданим. Один мав сказати: «Я розмовляю владно, і тому Бог не схиляє мого брата довіряти мені», а інший мусив думати: «Мій брат зі смиренням і любов’ю наказує мені, а я непослушний і не маю страху Божого». Проте жоден із них не знайшов дороги до самодокоряння; навпаки, кожен складав провину на ближнього. Ось чому ми й не досягаємо успіху, ось чому й не отримуємо ні від чого користі, а увесь наш час проводимо в суперечці один з одним і мучимо самі себе. Оскільки кожен виправдовує себе, кожен, як я вже казав раніше, нічого не дотримується, а від ближнього вимагаємо виконання заповіді, тому ми й не можемо прийти до пізнання добра; бо якщо хоч трохи навчимося чогось, відразу і від ближнього вимагаємо того ж, докоряючи йому і кажучи: «Він мав це зробити; чому ж він так не зробив?» Чому ми краще від себе не вимагаємо виконання заповідей і не докоряємо собі в їх недотриманні?

Де є той старець, який, коли його запитали: «Що головне з того, що ти знайшов на цьому шляху, отче?», відповів: «Те, щоб у всьому докоряти собі»? Це і той, який запитав, похвалив і сказав йому: «Немає іншого шляху, крім цього». Так і авва Пімен сказав із зітханням: «Усі чесноти увійшли в цей дім, крім однієї, без якої тяжко встояти людині?» І коли його запитали, що не за чеснота, він відповів: «Та, щоб людина в усьому докоряла собі». І святий Антоній сказав: «Великий подвиг людини полягає в тому, щоб вона перед обличчям Божим брала всі свої провини на себе й очікувала б спокуси до останнього подиху». І всюди ми бачимо, що отці, зберігши це і віддавши Богові все, навіть і найменше, знайшли спокій. Таким-був той старець, якому під час хвороби брат влив до їжі замість меду лляну оливу, яка дуже шкідлива. Однак старець нічого не сказав, а їв мовчки і першого, і другого разу й анітрохи не докорив братові, який служив йому, не сказав, що він недбалий, і не лише не сказав цього, а навіть жодним словом не засмутив його. Коли ж брат довідався, що він наробив, і почав журитися, кажучи: «Я вбив тебе, авво, і ти поклав цей гріх на мене тим, що промовчав», то з якою покорою той відповів йому: «Не журись, дитино, якщо б Богові вгодно було, щоб я їв мед, то ти влив би мені меду». І (таким чином) він віддав це Богові.

Яке діло Богові до цього, монаше? Брат помилився, а ти кажеш: «Якщо б Богові було вгодно». Яка участь Бога в цій справі? Однак він каже: «По правді, якщо б Богові було вгодно, щоб я їв мед, то брат і влив би мені меду». Ось, хоча старець мав таку хворобу і стільки днів не міг прийняти їжі, однак не став нарікати на брата, а віддав усю справу Богові та й був спокійний. І добре сказав старець, бо він знав, що коли б Богові було вгодно, щоб він їв мед, то і сморідну лляну оливу перетворив би Він у мед. Ми ж у кожній справі накидаємося на ближнього, осуджуючи його і докоряючи йому як недбайливому і як такому, що чинить несумлінно. Як тільки почуємо хоча б одне слово, негайно перетлумачуємо його, кажучи: «Якщо б він не хотів засоромити мене, то він не сказав би цього». Де пророк Давид, який сказав про Семея: «Залиште його, і так нехай проклинає, як Господь звелів йому проклинати Давида» (2 Сам. 16, 11)? Чи чоловікові-вбивці говорив Бог, щоб він проклинав пророка? Як, невже Господь сказав йому це? Та пророк, маючи духовне розуміння і знаючи, що ніщо так не притягує милості Божої на душу, як спокуси, й особливо ті, яких завдано й накладено під час скорботи та нужди, мовив: «Залиште його проклинати Давида, як Господь звелів йому». Для чого? «Чи не зглянеться Господь на смирення моє і чи не віддасть мені на добром замість прокльону його». Чи бачиш, як мудро чинив пророк? Ось тому він і зупинив тих, які хотіли відімстити тому, хто проклинав, кажучи: «Що мені і вам, сини Саруїнові? Залиште його проклинати мене, як Господь звелів йому» (2 Сам. 16,10.11). Ми ж не хочемо сказати про нашого брата, що Господь йому звелів, але якщо почуємо зневажливе слово, то чинимо подібно до собаки: коли хтось кине в нього каменем, то він залишає того, хто кинув, і біжить гризти  камінь. Так чинимо і ми: покидаємо Бога, Який допускає напастям находити на нас для очищення наших гріхів, і накидаємося на ближнього, кажучи: «Навіщо він це мені сказав? Навіщо він це мені зробив?» І тимчасом як ми могли б отримувати велику користь від подібних випадків, ми чинимо протилежне і шкодимо самим собі, не розуміючи, що промислом Божим усе влаштовується на користь кожного, Господь Бог нехай напоумить нас молитвами святих, бо Йому (належить) всяка слава, честь і поклоніння навіки. Амінь.

Залишити відповідь