ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ СВЯТОГО ЙОАНА ЗОЛОТОУСТОГО

HrisostomСвятий Йоан, який за своє красномовство здобув ім’я Золотоустого, належить до числа найвизначніших пастирів Вселенської Церкви IV ст. по Р. Хр. Хоча Церква, переживши часи переслідувань, досягла на початку століття повної свободи, та ще тривала і внутрішня боротьба із силами поганства. Відчуваючи наближення своєї остаточної поразки, поганство напружувало всі сили для підриву основ християнства. Оскільки поганські ритуали і звичаї мали ще досить міцне коріння серед народів, то багато лжеучителів успішно сіяли сім’я різних єресей, які часто загрожували самому існу-ванню Христової істини. Так, одна з найнебезпечніших єресей, а саме аріянська, заполонила майже увесь Схід. Навіть у його столиці, Царгороді, вона здобула небувалого впливу. Та коли єретична омана досягла найвищої сили і загрожувала поглинути саму Церкву, на її чолі з’явився цілий ряд великих керманичів, які відважно провели ввірений їм корабель серед усіх підводних скель і назавжди укріпили його в істині науки Христової. Серед таких керманичів особливо прославились чотири великі мужі. Ними були святі Атанасій Ве¬ликий, Василій Великий, Григорій Богослов і ЙоанЗолотоустий, імена яких назавжди стали символом духовної величі. Кожний із них силою свого високого обдаровання послужив святій Церкві, всі вони почитаються як святі вселенські Учителі. Серед них особли¬вими духовними здібностями вирізнявся Йоан, наука якого просвіщала вселенну, натхненне слово запалювало серця людей, а жит¬тя, повне праці, зробилось невичерпним джерелом піднесення й Укріплення для всіх воїнів Христових, що трудяться на духовному полі проти сил зла, тьми й омани.

І.    Молоді роки
(347-380)

Великий святитель народився бл. 347 року по Р. Хр. в Антіохії. Його батьки були християнами, людьми знатними й багатими. Бать¬ко Секундус був воєводою в імператорському війську, а мати Антуса була освіченою жінкою, чудовою дружиною і матір’ю родини. Обоє були молодими і мали двох дітей: дівчинка двох літ і новонародже¬ний хлопчик Йоан. Та не встигло сімейство натішитись своїм щас¬тям, як спостигло його велике горе: у розквіті сил помер Секундус, зоставивши Антусу з двома маленькими дітьми. Горе молодої матері, якій виповнилося лише двадцять літ, було безмежне. Посідаючи значний маєток, вона не мусила турбуватись про засоби існування, проте не один гаданий приятель був готовий використати багатство молодої і недосвідченої вдови. Будь-яка жінка у її ситуації легко могла би стати жертвою обману. Та Антуса, будучи християнкою, спри¬йняла своє нещастя як допуст Божий. Відкинувши думку про нове одруження, вона постановила цілком присвятити себе дітям. Рішу¬чість і послідовність Антуси викликала здивування навіть у поган. Знаменитий поганський ритор Ливаній, дізнавшись про її материнську самовідданість, здивовано вигукнув: «Ах, які у християн суть жінки!» Не зламало молоду жінку і нове горе, що вразило її мате¬ринське серце: невдовзі померла й маленька донечка. Антуса зосталась одна зі сином, на якого тепер була звернена вся любов, піклування і надія.

Належачи до вищого світу і сама будучи жінкою освіченою, Ан¬туса поставила собі за мету дати своєму синові найліпше для того часу виховання. Віддалившись од світу і до останку зосередившись на своїй маленькій сім’ї, вона сама змогла дати синові початки ос¬віти. Від. матері Йоан отримав перші уроки читання й писання. Пер¬шою його книгою було Святе Письмо, на сторінках якого Антуса знаходила втіху й рівновагу. Та наука залишилась у душі Йоана на ціле життя.

Так минули дитячі літа і прийшла юність. Становище Йоана ви¬магало подальшої освіти. Антуса не шкодувала на це ні праці, ні засобів. Правда, невідомо, як і де здобував Йоан освіту далі, вдома із приватними учителями чи у якійсь християнській школі. Антіохія славилась своїми школами і була свого роду сирійськими Атенами. Там було також багато поганських шкіл, відомих своїми учителями риторики й філософії, були й школи християнські, де головно ви¬кладалось і пояснювалось Слово Боже.

Коли Йоанові було десь 14-15 літ, поганство здійснило останню відчайдушну спробу побороти християнство. Юліян Відступник, за¬володівши цезарським престолом, скинув зі себе маску лицемірної побожності і виступив відвертим ворогом християнства. Юліян на¬давав усіляку підтримку поганству, натомість скрізь переслідував хри¬стиян і їх релігію. В Антіохії було багато славних учителів і вірних ісповідників християнства, яке вперше заявило про себе саме в цьому місті , отож Юліян не міг оминути увагою головний осередок нена¬висної йому релігії. Коли він прибув до міста, то відвідав його пе¬редмістя Дафну, де містився поганський храм Аполлона. Колись у тім храмі відбувались пишні торжества, але тепер там панував повний занепад. Навіть не було з чого принести жертви: жрець, що його зу¬стрів, мусив з цієї нагоди зарізати свою гуску. Це глибоко вразило Юліяна. Невдоволення його зросло іще більше, коли він побачив, що в сусідньому, християнському, храмі, де знаходились мощі св. Бавила, на молитву зібралось велике число християн. Юліян велів закрити християнський храм і винести з нього мощі. Та це несправедливе рі¬шення не зломило духа християн. Вони урочисто перенесли мощі. Величну процесію, що заповнила всі вулиці Антіохії, супроводжував спів стиха псалма: «Стидом хай укриються усі, що служать ідолам різьбленим, що хваляться пустими бовванами»2. Юліян побачив ба-гаточисельність християн і їх незламну відданість своїй вірі. Невдовзі по тому він звелів ув’язнювати християн і віддавати їх на муки.
Далі події розвивалися так: коли блискавка влучила у храм Апо¬ллона і спалила його дотла, Юліян звинуватив християн у підпалі храму і наказав закрити головну християнську церкву Антіохії. Св. Теодорит, її священнослужитель, зазнав мученицької смерті за те, що не хотів віддати владі церковних речей. Родовиту вдову

Публію засуджено на муки лишень за те, що імператор, переходячи попри її дім, почув звідтам спів псалма: «Устане Бог, і розсипляться вороги Його» . Коли молоді воєначальники гвардії імператора, Ювентин і Максимин, як християни виразили своє незадоволення діями влади, їх було негайно ув’язнено. Оскільки ж вони не хотіли схилитись до поганства, то Юліян наказав стяти їм мечем голови. їх тіла християни поховали з належними почестями. Даючи волю своїй ненависті, Юліян, проте, у той же час переконувався, що хри¬стиянство неможливо знищити подібними жорстокостями, що це лише піднімає мужність і дух християн. Тому він став застосовувати ще й інші способи для боротьби проти Христового вчення у своїй державі: сам почав писати й видавати сатири на християнство, зі спростуванням чудес і божества Ісуса Христа, у яких християн пред¬ставлено темними фанатиками і марновірами. Окрім того, Юліян закривав християнські школи, накладав на християн великі подат¬ки, конфіскував церковні маєтки, проганяв єпископів і священиків, у провінціях ставив намісниками осіб, відомих своєю нетерпимістю до християнства. Коли один із префектів звернув його увагу на жор¬стоке ставлення до християн у провінціях, то Юліян лише вигукнув: «Що за біда, коли десять галилеян упадуть від руки одного пога¬нина!» Врешті, аби спростувати пророцтво Христа про юдейський храм у Єрусалимі, він вирішив той храм відбудувати.

Усе це діялось перед очима молодого Йоана. Хоча він уникав товариства, проте не міг залишатись цілком байдужим до того, що діялось у місті. Разом із матір’ю він пережив багато тривожних днів під час переслідувань християн. Можна припустити, що Йоан уже тоді брав активну участь у справах християн. Читаючи його похвальне слово, виголошене над фобом святих ісповідників віри Хрис¬тової, Ювентина і Максимина, годі позбутися враження, що Йоан сам був на похороні тих мучеників й оплакував їх .

Юліян загинув ув одному із перських походів. По ньому престол перейшов до Йовіяна, який за час свого короткого правління намагався поправити шкоду, що завдав його попередник. Він знову по¬вернув на військову хоругву ім’я Христа, звільнив церкви від податків, відкликав із вигнання єпископів. Так само чинив і його наступник Валентіян.

При вступі Валентіяна на престол Йоанові було вже близько 18 літ. Антуса тішилася сином, котрого вона стільки років охороняла від усяких шкідливих впливів і небезпек: тепер він проявив усе своє обдаровання. Помітивши у синові схильність до ораторства, вона дала йому змогу вступити до школи знаменитого в тім часі учителя красномовства Ливанія. Це був софіст, один із близьких приятелів Юліяна. Подібно до нього, він уперто тримався поганства і думав про його відродження на нових філософських засадах. До христи¬янства ставився звисока, й хоча не виступав проти нього ворожо, але все-таки любив посміятись над дивним віруванням у якогось сина теслі. Відвідавши одного разу християнську школу в Антіохії, якою керував учитель-християнин, Ливаній з іронією поспитав: «А що тепер робить син теслі?» На це питання учитель серйозно від¬повів: «Той, котрого ти насмішливо називаєш сином теслі, єсть Гос¬подом і Творцем неба і землі. Він, — додав учитель, — тепер теше домовину». Невдовзі прийшла вістка про несподівану смерть Юліяна, і ритор-дотепник не міг не згадати слів учителя. У кожному разі, Ливаній не відзначався якоюсь фанатичною, сліпою ненавистю до християнства, тому у нього могли вчитися і християни. Так, наприк¬лад, серед його учнів був св. Василій Великий, який навіть пізніше переписувався зі своїм учителем. Так само Йоан, вихований у домі своєї побожної матері, тепер був уже справжнім воїном Христовим, що володів духовною зброєю у боротьбі з будь-якими нападами на свою віру. Із вродженою спрагою знання він віддався вищій науці й одразу досягнув таких успіхів, що викликав захоплення у вчителя. Ливаній із зацікавленням спостерігав за зростанням учня, який міг

із    часом затьмарити свого учителя. Той факт, що Йоан був христи¬янином і готувався стати проповідником християнства, непокоїв його. Поза сумнівом, старому софістові хотілося, аби молодий ора¬тор колись розділив його погляди, і ця потаємна надія змушувала його з особливою увагою ставитись до обдарованого учня. Але Йоан у тому часі вже думав про те, аби посвятити себе служінню своєму Господу Ісусові Христові. Старий софіст, перебуваючи на смертному одрі, на питання, кого би він хотів призначити своїм наступником у школі, зі щирим жалем повів: «Йоана, якби не вкрали його у нас християни» .

Одночасно з риторикою Йоан вивчав філософію у відомого антіохійського філософа Андрагатія. Філософія тоді вже давно утратила свій класичний характер — під нею розуміли поверхове вивчення дав¬ніх філософських систем. Але видатні представники філософії все-таки уміли надавати своїй науці характеру певного роду мудрості, звертаючи увагу на внутрішній світ людини. До числа таких філо¬софів очевидно належав і Андрагатій. Йоан, чиї проповіді і трактати характеризуються надзвичайною проникливістю, окрім природного обдаровання, значною мірою завдячував це своєму вчителю.

Невдовзі Йоан завершив навчання. Перед людиною його ста¬новища й освіти відкривались широкі можливості. Йоан вибрав ад¬вокатуру — заняття, що, даючи все ж змогу зберігати певну свободу, одночасно відкривало молодим і талановитим людям дорогу до здо¬буття високого становища у суспільстві. Майже вся тогочасна ро¬довита молодь починала свою суспільну діяльність з адвокатства. Нею займались святі Василій Великий, Амвросій Медіолянський, СульпиційСеверта інші відомі люди того часу. Це заняття одразу ввело Йоана у бурхливий колообіг життя. Він упритул зіткнувся з неправдою й кривдою, ворождою і брехнею, слізьми і злом, з яких складається щоденне життя людей, чого, проте, він не знав у ро¬динному домі. Усе це пізніше дало Йоанові чудовий матеріал для проповідей. Адвокатство, у той же час, привчило його до публічного ораторства. Молодого адвоката очевидно чекало блискуче майбут¬нє: його ораторський хист ставав щораз більш відомим, а це відкри¬вало дорогу до становища у вищому світі. Найталановитіших ад¬вокатів, які зробили собі ім’я у суді, запрошувано на посади управителів провінціями, отож Йоан, ідучи по цій дорозі, міг посту¬пово досягнути рівня підпрефекта, префекта, патриція і консула (з гідністю останнього лучився титул «знаменитий»). Цей аспект не міг не приваблювати молодого чоловіка, який тільки-но входив у світ, тим більше, що таке життя було багате на розмаїті товариства і розваги. Світський чоловік, наприклад, обов’язково му¬сив відвідувати театри і цирки. Йоан зо своїми молодими прияте¬лями і друзями також брав участь у тих розвагах, але його незіпсута натура щораз більше повставала проти такого марнування часу. Не¬вдовзі він вирішив від усього відмовитись, аби до останку посвятити себе служінню Богові — до цього-бо його вело стремління до духов¬ної досконалості.

Цю переміну спричинив один із його близьких друзів, а саме Василій. Йоан з великим зворушенням говорить про дружбу, яка пов’язувала його й Василія ще з молодих літ. «Багато було у мене — щирих і вірних приятелів, — пише він на початку своєї книги «Про священство», — і то таких, які не тільки добре знали закони дружби, але й уміли їх строго дотримуватись; серед приятелів був, проте, один, який своєю любов’ю до мене перевершував інших і випередив усіх настільки, наскільки вони — людей байдужих щодо мене. Він завжди був нерозлучним товаришем моїм: ми учились одних і тих же наук і мали одних і тих же учителів; з однаковою охотою й ревністю займались красномовством й однакові мали бажання, що походили від одних і тих же занять». Та ось поміж приятелями лягла тінь . розділення: коли Йоан віддався світському життю, його друг Ва¬силій посвятився «істинному любомудрію», тобто прийняв монашество. Приклад справжнього друга не міг не вплинути й на Йоана.

І хоча він якийсь час іще віддавався своїм мріям і розвагам, але світ¬ське життя настільки його відштовхувало, що поволі став од нього звільнятись. Відтак Йоан знову зблизився з Василієм і врешті по¬становив покинути світ, щоби також цілком посвятити себе Богові.

Василій дуже втішився з такої переміни в житті товариша, і їх намір разом трудитись на монашому поприщі мав невдовзі здійсни¬тися. Та несподівано виникла серйозна перепона з боку Антуси. Ко¬ли вона довідалась, що Йоан вирішив вступити до монашого чину, її охопив смуток і жаль. Усі її надії зазнали краху. Вона зі сльозами стала вмовляти його, аби не робив її вдруге вдовою і сиротою, і це не могло не похитнути Йоанового рішення. Він відмовився від свого наміру і зостався в домі матері, хоча тепер уже геть полишив розваги і цілком віддавався подвигам побожності. Йоан серйозно вивчав Святе Письмо. Разом з Василієм вони відвідували школу, де СвятеПисьмо викладали відомі у тім часі учителі — пресвітери Флавіян і Діодор, які, особливо Діодор, остаточно укріпили його в думці по¬святити себе подвигам учительства й побожності. Мабуть, через цю школу, а може, і раніше, Йоан запізнався з єпископом Мелетієм, який, звернувши увагу на обдарованого і побожного хлопця, на¬близив його до себе і здійснив над ним святе таїнство хрещення. Йоанові було тоді приблизно 22 роки (369 р.). Причина, через яку так довго відкладалось його хрещення, пов’язана почасти зі звичаєм того часу — відкладати хрещення до зрілих літ, а також, імовірно, зобставинами. Антіохійська Церква переживала тоді тяжкі часи: аріяни, утримуючи у своїх руках владу, пригнічували правовірних, сію¬чи поміж ними незгоду й розбрат. У результаті самі християни навіть кілька разів проганяли свого єпископа Мелетія. Усе це відбувалось за Йоанової молодості і з перервами тривало ще понад двадцять літ. З огляду на це зрозуміло, що глибоко віддана Вселенській Церкві Антуса мала достатню причину відкладати хрещення свого сина, аби запобігти згубну єресь. Тепер становище змінилося: єпископ Мелетій повернувся до Антіохії, знову зайняв свій престіл, відтак хрис¬тияни Антіохії могли безпечно і беззастережно приймати хрещення. Хрещення справило глибокий вплив на Йоана. Прецінь він іще ра¬ніше вирішив посвятитись духовному життю, а тепер, прийнявши «купіль відродження», ревно віддався подвигам побожності. Архипастир Мелетій, зауваживши його щире прагнення, возвів його у чин читця Святого Письма. Йоан, аби цілком зосередитись на цьо¬му занятті, навіть наклав на себе обіт утримання від слова, отож давній адвокат та оратор став геть мовчазним.

Поміж тим в Антіохії знову почався неспокій: аріяни, за під¬тримки імператора Валента, знову почали пригнічувати правовір¬них. Мелетія було відправлено на вигнання. Становище католиків узагалі було складним, особливо ж це стосувалося служителів Церк¬ви. Йоана спіткало нове нещастя: померла його мати Антуса. Він зостався сам. Тоді вирішив податись у пустелю і провадити там са¬мітницьке життя. Василій радів за товариша, і взагалі, вони обидва турбувались про те, щоби якнайбільше своїх молодих приятелів на¬вернути до істинного любомудрія. Сам палаючи ревністю до духов¬них подвигів, Йоан тим більше був засмучений, коли довідався, щоодин із його товаришів змінив своє рішення і, під впливом кохання додівчини на ймення Герміона, замислив залишити пустелю й одру¬житись зі своєю коханою. Глибоко тим перейнявшись, Йоан напи¬сав своєму другові два сильних і промовистих листи, у яких, опла¬кавши падіння товариша і змалювавши всю суєту світу з його оманами, закликав Теодора полишити хибну думку й повернутись на дорогу любомудрія . Прочитавши ті листи, Теодор поборов свою слабкість і пізніше став єпископом Мопсвестським.

Молоді приятелі з палкістю, притаманною молодості, відда¬лись духовним подвигам. По околицях стала ширитись чутка про — їх надзвичайну праведність, і до них звідусіль приходили недужі духом і тілом й отримували зцілення. Десь тоді Йоан написав свої два слова «Про сокрушення» до іноківДимитрія і Селехія, подавши в них науку утішення всім, хто духовно страждає і журиться через свої гріхи. Жителі Антіохії дивувались із подвигів молодих іноків. Собор єпископів застановлявся над тим, що добре було би наблизити їх до Церкви, яка тоді потребувала самовідданих пас¬тирів. І ось пронеслася чутка, що їх обох мають рукоположити у єпископи. У тих неспокійних часах подібні випадки були непо-одинокі: у сан єпископа могли возводити молодих людей, якщо вони виявлялися цього гідними. Це була велика честь, але вістка про це схвилювала Йоана. Він подався у пустелю, аби в усаміт¬ненні спасати свою душу — далеко від турбот цього світу, а тепер мав би опинитися у їх гущі, до того ж у такому сані, про який і помислити не смів. Він вирішив відмовитись. Оскільки ж його друг виявляв більшу схильність до такої діяльності, то Йоан по¬сприяв, аби у чин єпископа рукоположеноВасилія. Довідавшись про дії приятеля, Василій виявив невдоволення, і тоді читець Йо¬ан, на своє виправдання і заспокоєння друга, написав знамениту книгу «Шість слів про священство», у якій показав усю почесність і складність пастирського покликання. Ця книга стала незамінним дороговказом для всіх пастирів душ: саме з неї вони черпали і досі черпають для себе духовну мужність і силу. Василій заспоко¬ївшись, ревно віддався архипастирській праці.?

Йоан же, відмовившись од єпископства, залишився у пустелі. У тих часах, коли у політичному житті панувала невизначеність, а в церковному посилився вплив аріян, чимало побожних людей воліло шукати душевного спокою саме в такий спосіб. Гори в околицях Ан¬тіохії давали їм притулок. Опівночі пустельники вставали на мо¬литву і гори наповнювалися злагодженим співом псалмів. Трохи від¬почивши, зі сходом сонця вони збиралися на утреню, а потому, кожен у своїй келії, читали Святе Письмо або переписували святі книги. Упродовж дня, в означені години, вони знову збирались на «спільні молитви, що називались часами третім, шостим, дев’ятим і вечірнею, а в перервах займались усілякими роботами, аби заробити собі на проживання. Згідно з обітом убожества, все у них було спіль¬не, як в апостольських часах. Важке і суворе було життя тих подвижників, але його нагородою ставав душевний спокій і надія на Боже милосердя. Чотири роки (375-378) провів Йоан у тій обителі. Очевидно, що для нього, вихованого у достатках під чуйною опікою матері, нелегко було зносити всі труднощі пустельного життя, тим більше, що фізично він не був сильний. Та, попри це, Йоан засу¬джував тогочасні небезпечні виступи проти монашества, що поча¬лися із вступом на престол імператора Валента, який виявився ве¬ликим ворогом правовірних і нещадно їх переслідував. Особливу ж неприязнь викликали у нього іноки: за його наказом, було зруй¬новано знамениті Нітрійські монастирі, а 24 правовірних пастирів у Никомидії спіткала смерть на вогнищі. Навіть погани засуджували таку жорстокість, та все ж багато хто, з огляду на позицію володаря, чинив усілякі можливі перепони тим, що хотіли прийняти мона¬шество, трактуючи їх як ворогів вітчизни і держави. Йоан виступив непохитним поборником монашества і написав «Три книги проти ворогів монашого життя». У тих книгах він переконливо показував, яке щастя знаходить душа в пустелі у бесіді з Богом. Під тим самим враженням написано й невеликий роздум «Порівняння влади цар¬ських багатств і прикмет з істинним християнським благочестям монашого життя».

Не вдовольняючись далі служінням у монастирі, Йоан подався в печеру, аби там піддати своє тіло ще суворішим випробам. Він чув у собі силу Іллі або Йоана Хрестителя і, подібно до них, прагнувусамітнення, аби далеко від світу приготувати себе до майбутнього служіння. Загалом, він готовий був назавжди поселитись у пустелі, але промисел Божий судив інакше. Суворий триб життя підірвав здоров’я Йоана і він змушений був вернутись до Антіохії. Там його з радістю зустрів єпископ Мелетій і посвятив у чин диякона. Відмо¬вившись перед тим від сану єпископа, Йоан тепер смиренно прий¬няв дияконський чин (380 р.). Відтоді розпочався новий період у його житті.

Залишити відповідь