Повчання 26

Теодор Студит “Повчання для подвижництва монахам”

starec_61. Поглянувши з висот чернечого життя на світ,
ви бачите марноту, що наче море хвилюється;
тож радійте, що уникли всього цього.
2. Потім, поглянувши на себе,
бачите ті ж самі речі (батьків, рідних, маєтки та ін.),
тільки з утішливою Божественною ознакою;
тож біжіть належно й осягнете.
3. Перелік чеснот, що вгору ведуть, та лиходійств, що скидають додолу.
4. Жаль за монаші недбальства (1,29).

1. Сьогодні почну для вас свою науку апостольським проголошенням: “Радуйтеся завжди у Господі” (Флп. 4,4). І як вам не радіти та не веселитися, якщо через передбачене й наперед визначене покликання всевпорядковуючого у своїй премудрості Бога ви сподобилися прийняти цю Євангельську схиму, і тепер, сидячи на певному високому оглядовому місці вищого поселення, дивитесь на нікчемні та буденні людські марноти, що хвилюються як те море, і з місця на місце переносяться сюди й туди рухом речей, що не мають свого пристановища? Як бачите, нічого там немає постійного, ніщо не втримується в одному стані; але й царі міняються, і князі падають, і володарі земні помирають, як звичайні люди, пошлюблені поживуть трохи, а вже й розлучаються, покидаючи і самі будучи покинутими; краса в’яне, юність швидко минає, насолода раптово проходить, усякий набуток, наче сон і тінь, щезає; бачите плач і голосіння при прощанні з померлими, журбу та відчай при розлуці з коханими, нестерпні муки при невдачах у пошуках бажаного, або шлюбу, або чину, набутку, або втіх і насолод, гризоти від заздрощів і ревнощів, від випадкових принижень та ганьби, і т. д., і т. д.

2. А ви до чого покликані та, вийшовши на гору Господню, що там бачите? – Ось це вам належить: замість землі – небо маєте, замість батьків – Бога, Отця істинного та найпершого, замість родичів – споборників і братів одного з вами духу, замість друзів – ангелів безтілесних і боговидних, замість скарбів – багатство чеснот, замість високих чинів – невимовно величне й безконечне Царство Небесне, замість любощів розпусних – солодку й ненаситну безпристрасність, замість усяких задоволень – немислимі й невимовні щедроти. Знаючи все це, одного Бога живого бійтеся, духовно огородіться, одягніться в броню заповідей і будьте всеозброєними, візьміть меч духовний, а це є слово Боже, і скиньте додолу правителів темряви віку цього та духів злоби, щоб могли ви закликати з божественним Павлом: “Я боровся доброю борнею, скінчив біг – віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, Справедливий Суддя” (2 Тм. 4,7).

3. “Знялись під саме небо, спустилися в безодню” – співає св. Давид (Пс. 106,27). Сприймаючи це духовно, маємо наступну науку: хто потрохи виправляє потрібне в належний спосіб, той здіймається на вищі сходини чеснот, а хто віддається недбальству, той спадає в безодню згуби. Погляньмо тепер, що вгору підносить і що скидає додолу. Тож угору здіймають: Христонаслідувальний послух, покірливість, що з Богом поєднує, відчуження від самовозвеличення, від усякого набутку, від лідерства, від бажання висунутися, від лукавства, від зловтіхи, від шаноби, від насмішливості й кепкування, від чванливості й пихатості через що-небудь зо свого попереднього життя (як це буває, коли хтось говорить: я був тим-то й тим-то, мав те і те, такі й такі справи чинив. – Який сором! Що належало би приховувати, то він тим величається, забувши про богонаслідувальний чин свій). Іще додам – зібраність, миле спілкування із братством, готовність до швидкого вибачення, похилення голови і шиї, опускання додолу очей та повік, скромне положення рук і ніг, байдужість до того, у що і як удягнутися, а, насамперед, і після всього – щире звірення кожного поруху душевного, а щоб довго не говорити – усяке інше добре почуття, настрій і труд, що рівносильні вказаним. Додолу ж скидають: відсутність страху Божого, а де немає страху Божого, там усяка досада і гнів, і хула (Еф. 4,31), як сказав апостол, а як наслідки їхні – горді мудрування, зарозумілі обличчя, закочування очей (або їх піднімання), розширення ніздрів, примруження повік, підняття волосся (волосся дибом).

4. За своїми гріхами я бачу декого в братстві, що розпустилися вони та позабули свої завіти з Богом і страшні обітниці, і те, що в майбутньому маємо постати перед страшним судилищем. О, безумні та повільні серцем (Лк. 24,25), щоби втримати в пам’яті те, на що погодились і зважилися напочатку! Чи ж не дали ми обітів спраглими бути й голодними, нагими, терпіти висміювання, лайки, рани і навіть смерть саму? Але де тепер серед нас такі, якщо ледь трапиться з кимось щось неприємне, як він зараз же вкрай засмучується? Тож задумайтеся над собою та пройміться страхом Божим. Нехай не наважиться ніхто з вас повернутися до того, від чого відмовився. Не допустимось до того, щоб, жаліючи мирян, через те, що вони впадають у марноту, ми самі бува, через гріховність нашу не були ними гірко оплакувані в цьому віці та в майбутньому. Що з того, що звертаються до тебе: отче святий?! Що з того, що люди просять у нас благословення, якщо самі ми залишаємось неблагословенними й непогамовними, як звірі дикі?! – Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа нехай охороняє тих, які вірно прямують Його дорогою, а тих, що спіткнулися, нехай знову виведе на стезю заповідей Своїх!

Залишити відповідь