Повчання 5

Теодор Студит “Повчання для подвижництва монахам”

dorotei_101. Змагайтесь один з одним у доброму, але не в лихому.
2. Живемо – як морем пливемо;
духовне свідчення нам на всі випадки плавання.
3. Користь братній спільноті від зразкового брата і шкода від брата лихого.
4. Відплата безмірна; ненамарно біжимо; радійте.

1. Це сьогодні добрі дні, час купівлі, рік Бога набути. Тож не допустимо, щоб ми потратили не лишень рік, але й день; нехай непереможними будуть у нас подвиги і ревність до спасіння, нехай змагання серед нас буде чесним, а заповзяття в наслідуванні чеснот один одного – праведним. Якщо побачимо в комусь визначну доброчесність, – тихість, наприклад, побожність, слухняність, смиренність, чи яку іншу чесноту, то нехай пройме нас добре бажання товаришувати з ним у цьому. Звідси зродиться між нами і спільність миру, і прихильність у любові. А тому, що протилежне йому, не будемо навчатися, змагаючись. Тож, угледівши недбайла, – не будемо недбалими, подивившися на черевоугодника, – не будемо ненажерливими, глянувши на балакуна, – не будемо багатослівними. Але, як мудрі і Богом навчені, самі собою будемо “усе перевіряти; тримати те, що добре” (1 Сол. 5,21).

2. Візьмемося за якір віри нашої, піднімемо вітрило надії та з усією заповзятістю будемо перепливати велике море життя цього, бо під час нашого плавання неминуче налягатимуть на нас вітри, маю на увазі бунт нашого тіла, підніматиметься хвилювання тілесних похотей, зустрічатимуться водоверті, що виходять із глибин серця, нечисті помисли й багато чого іншого, що трапляється в морському плаванні: пірати – біси злостиві, мілини – засліплення від необізнаності, підводні скелі – непередбачувані підступи супроти нашої душі, небезпечне наповнення трюму водою – затаювання гріхів і помислів нечестивих, через які душа гине, як гинуть недбалі мореплавці, що не звертають уваги на те, як їх вода заливає, і сонними занурюються разом із кораблем у морські глибини. Ми ж, любі браття, будемо берегтися від усього цього й бадьоро прямуватимемо шляхом Божим, а передусім, будемо відкривати все, що буває в нашому серці, щоб вода лихих помислів не переповнила душ наших і щоби безодня не поглинула нас, за словами пророка (Йона 2,6).

3. У братстві завжди на все готовий і в душевних подвигах, і в тілесних трудах, як зірка небесна сяє і світлом своїм багатьом шлях указує; ретельний у благочестивих справах, що неба заслуговують, нелицемірний, несміховиний і мовчазний є ангел на землі, що як перед троном херувимським служить Богові й Владиці всього сущого! Чеснотами своїми інших оживляє й побуджує в них заповзяття до ділань духовних, він – сонце променисте, золотосяйне, що зігріває всю повноту братства. А хто похмурий, темний, до ночі подібний, хто затьмарює й тих, що йому підпорядковані, та робить їх схожими на себе? – Хто ж, як не той, хто зарозумілістю, ласолюбством, кепкуванням, неробством, сороміцькими діяннями, наклепами, зухвальством і нечистотою, через поєднання з лихими помислами, стає подібним до скинутого з небес сатани? Не повинні ми підпадати під вплив отаких.

4. Недовгі труди наші, а нагорода вічна; короткі страждання, а радість повсякчасна; тягарі дочасні, а спокій безконечний. Там ви будете веселитися, де “співатимуть і танцюватимуть” (Пс. 87,7), звідкіля “смуток і зідхання зникне” (Іс. 35,10), де немає плачу, а радість одна. Тож чи даремно біжите? Чи намарно працюєте? – Аж ніяк! Навпаки, це і розумно, і піднесено, і прекрасно, і блаженно, і по-апостольськи, і по-мученицьки, і по-отчому, і по-ангельськи, і по-небесному, і Богові приємно, що вийшли ви (зі світу) і прийшли (до нас), і народилися в нас народженням духовним, і виросли, і воїнами стали, і оснастилися зброєю духовною, і поборюєте амалекитів1, аморіїв2 і хананеїв3 з іншими племенами пристрастей. Ви залишили позаду море світу цього (через зречення від нього), перейшли Йордан та в просвітленому й очищаючому другому хрещенні при прийнятті схими4 (а це – справжнє покаяння) звідсіля починаєте приймати частку спадку свого, землю, на яку вказав вам в обітниці своїй Бог наш правдивий, – землю, що тече медом і молоком безсмертя та життя вічного. Тож радійте, торжествуйте й веселіться, дивлячись на таку любов Божу до людини. Перед очима вашими життя стоїть, перед лицем – радість, перед ногами вашими – блаженство, привідкриті двері, – “біжіть так, щоб… осягнути!” (1 Кр. 9,24). Хто при цьому вагатися може? Хто не націлиться і не буде пориватись усе з більшою й більшою ревністю, намагаючись випередити інших, щоб одержати обіцяну нагороду?


1 Амалекити, нащадки Амалека (євр., грец. Οι Αμαληκιται, лат. Amalechitae), відомі ще як гіскоси – арабський народ, досить могутній у період між виходом ізраїльтян з Єгипту й правлінням царя Саула (бл. 1020 р. до н. е.). У Біблії (Чис. 24, 20), про них говориться як про „перший із народів” цієї епохи. Амалекити (їх називали також Аму та Омая) змушені були покинути свої землі в Хіджазі через стихійне лихо й вторглися через південну Палестину в Єгипет. У 1675 р. до Р. X., не зустрівши опору єгиптян, амалекити з хурритами, з осілими хананеями Південної Палестини і сусідніми кочовими племенами північно-західної Аравії й Зайордання створили могутню племінну державу, вожді якої були відомі в Єгипті під ім’ям „князів шасу” (давньоєгип. „хеку-шасут”, грец. □καως, або □ζως- „гік-сос”, що значить „пастухи-царі”) і почали правити Нижнім Єгиптом як фараони й брати данину з Верхнього Єгипту, Палестини та Сирії. їхньою столицею було велике укріплене місто Ель-Аріш (Хетварт, Аварис, Цоан, Таніс). Ізраїльтяни, що залишали Єгипет, зіткнулися з амалекитами в Рифідимі, де між ними відбулася битва, але останні не були знищені (Вих. 17, 8). Конфлікт, що тривав „з роду в рід” (Вих. 17, 16) у період Книги Суддів закінчився тим, що ізраїльтяни зламали могутність амалекитів. Саул з армією, що нараховувала більше 200 тис. чоловік (не враховуючи єгипетських союзників), після тривалої облоги захопив і розграбував твердиню амалекитів, але всупереч велінню Божому, даному через Самуїла, не вбив царя амалекитів і не знищив їхньої худоби. Уцілілі амалекити стали кочівниками й промишляли розбоєм. Амалекити – уособлення сатанинських сил у Св. Писанні.
Амалек (євр., грец. Αμαληκ, лат. Amalech) – онук Ісава, син Еліфаза і його наложниці Тімни, дочки Хорія (Бт. 36,12). Амалек уважався родоначальником амалекитів, його іменем також звуть весь цей народ (напр., Чис. 24,20). Заперечення проти такого походження назви „амалекити” полягає в тому, що ще в Бт. 14,7, задовго до народження Амалека, згадується земля амалекитів. Вірогідно, ця територія названа тут іменем її майбутніх мешканців, так само як це було у випадках з іншими назвами, які застосовували пізніше. Амалекити проживали в районі між Синайським півостровом і південно-західною частиною Палестини, до границь з Єгиптом і Аравією (Бт. 14,7; Чис. 13,30; 14,25; 1 Сам. 15,7). Валаам називає амалекитів першими із народів (Чис 24,20). Незабаром після виходу ізраїльського народу з Єгипту амалекити напали на відсталих ізраїльтян, а потім зазнали поразки від Ісуса Навина при Рефідимі (Вих. 17,8 – 16; Втор. 25,17 – 19). За їхній безпричинний і підступний напад на народ Божий, Господь вирішив цілковито знищити пам’ять амалекитів із землі (Вих. 17,14). Вони зазнавали поразок від Гедеона (Суд. 7,9 – 25), Саула (1 Сам. 15,2 – 7), Давида (1 Сам. 30,8 – 20) і, нарешті, за словом Господа вони були повністю знищені коліном Симеона (1 Хр. 4,43). Амалек – символ ворога народу Божого.

2 Аморії (євр. – гірські жителі, або горяни грец. Οι Αμορραιοι, лат. Amorreus) – плем’я, що походило від Ханаана, було найстрашнішим з усіх племен, з яким колись мали справу ізраїльтяни. Вони були гігантського зросту і дуже войовничі (Ам. 2, 9); населяли одну з найродючіших країн на землі, омиту з трьох сторін річками: Арноном, Явоком і Йорданом. Частина того народу спочатку жила між західними кручами й смоляними ямами берегів Мертвого моря (Бт. 14,7). Ізраїльтяни просили дозволу перейти через їхню землю, обіцяючи при цьому не робити ніякої шкоди й навіть не черпати води з їхніх криниць, але в цьому проханні вони їм відмовили. Аморії зібралися й намагались зупинити їхній хід, але були вщент розбиті; їхня країна була здобута й поділена між колінами Рувима та Гада. Аморій уживається іноді в грубому значенні та майже рівносильне назві хананей.

3 Хананеї (євр. чуюпі, грец. Οι Χαναναοιο, лат. Chananeus) – у широкому значенні – жителі ханаанської землі, нащадки Ханаана.

4 Схима (грец. Σχημα – чернечий убір. букв, – „зовнішній вигляд, форма”) – урочиста клятва (обіт) монахів дотримуватися особливо строгих аскетичних правил поведінки. Схима, відповідно до ступенів чернецтва, буває мала і велика. Чернець, який прийняв схиму, називається схимонахом або схимником.

Залишити відповідь