Повчання 51

Теодор Студит “Повчання для подвижництва монахам”

kniga_111. В обителі всі трудяться, докладаючи свою лепту до спільного,
тому все, що робиться від монастиря, належить кожному.
2. Їжа, напої і вино пропону­ються взагалі всім,
але кожен має право стримуватися.
3. В якому розумінні добре приумножувати братство;
з якими міркуваннями ігумену слід приймати;
і брати мають у цьому долю; приймати перестарілих і покалічених – наш обов’язок (1,55).

  1. 1. “…Віддайте ваші члени”, – говорить апостол, – “на служіння праведності, на освячення” (Рм. 6,19). Прийміть мудрість божественну ще повніше, пізнайте справжню ангельську гідність святого способу життя вашого. А втім, ви це вже спізнали та віддали Богові себе цілковито з покорою, і щодня благодушно перено­сите великі труднощі в духовних і тілесних діланнях ваших, бо ті та інші однаково благоприємні й одні одними надолужуються. Один займається читанням, інший молиться, той, сидячи вдома, займається рукоділлям, а цей працює десь надворі, інший виноградник прокопує, ще один грядки впорядковує, той у справах клопочеться, цей майструє; і нікого немає без діла, ніхто не сидить, склавши руки, але всі посильно трудяться. На мою думку, не слід нехтувати ні воротарем, що впускає прибулих, ні городнім сторожем, що відганяє птахів, бо кожен із них допомагає цілому тілу, займаючи незначне місце ноги чи пальця. Усі ми – одна душа, одна воля. Отак завжди і будемо себе виявляти, і ніхто хай не відхиляється від спільної праці та спільних страждань разом із братством. Руки ваші освячуються, жертва Богові та подаяння приносяться трудами вашими. Чи може я неправду кажу? – Хі­ба не годуєте перестарілих? Хіба не задовольняєте паломників хлібом, овочами, чашею студеної води, або вина, та й усім іншим, що маємо в монастирі? Чи не пригощаєте друзів, які до нас приходять? Чи самих себе не утримуєте? Чи і нас не годуєте? Що це все, як не пожертва Богові? Написано бо:“Ямилосердя хочу, а не жертви”(Мт. 9,13). І це ви – милосердні, коли що-небудь подається від монасти­ря. Бо коли це чиниться, то не один я податель, але всі ми подаємо, чи то гроші, чи одежу, чи щось інше. Ви – дітимої та співучасники у всьому моєму, душевному й тілесному. Серце моє горить до вас і “вам у нас не тісно” (2 Кр. 6,12). Кожного з вас я огортаю духовною любов’ю, кожному співчуваю, кожного стараюся зігріти та заспокоїти. Тому-то знайте, якщо хтось стане проти когось, то й супроти мене, бо він, це – я. Ось тому, нехай між вами буде мир і любов духовна, взаємне пошану­вання і взаємна допомога. Підлеглі, поважайте керівників і головуючих, як мене самого, та слухайтесь їх у всьому зі страхом і любов’ю, хто ж не буде слухатися, той не моя дитина.
  2. 2. Підкріпляйте себе, передовсім, духовною їжею, тверезо та бадьоро звершуючи уставні служби і священні молитви, а потім, через важкі роботи, і тілесним – хлі­бом, вареними овочами і вином, за встановленою мірою. Це – для недостатньо здорових. У кого ж є бажання стримуватися, – слава Богу! – нехай стримується. Але і той, хто п’є, хай не бентежиться, нібито падає, і той, хто не п’є, нехай не пи­шається, нібито чинить щось велике, бо страва не зближує нас до Бога” (1 Кр. 8,8), особливо, якщо при цьому величаємось. Те, що юним не годиться пити вино, хто буде перечити? Але й усім було би добре не пити вина, насамперед тим, які ті­лесно здорові. А втім, я умисне дозволяю декому вживати вино за уставом, для впокорення помислів їхніх, але не постійно, а на деякий час.

3. Вам відомо, що майже щодня до нас приходять ті, що бажають вступити до нашої обителі. Але я не всіх приймаю, бо не тим турбуюся, щоб нас тут було біль­ше, аніж в інших монастирях, та не хочу цим похвалятися, хоча й пишаюся. Ми бажаємо, щоб вас прибувало, але щоб ви зростали на славу Божу і за Господньою волею. Численні, зібрані в єдине, більшу, звичайно, віддають хвалу Богові, але то­ді, коли зібрані вони в Його імені. Мені ж відомо, що Бог радіє одним грішником, який кається, то чи не тим більше багатьма такими? І якщо Він перебуває серед двох і трьох, котрі зібралися в імені Його (Мт. 18,20), то чи не тим більше поміж багатьох? Але, усвідомлюючи себе немічним та багатопристрасним, не волію го­ловувати над багатьма, якщо сам із собою не в стані впоратися. І лише перед запо­віддю, яка велить не проганяти кожного, хто приходить (Йо. 6,37), та іншою: “Пу­стіть дітей, нехай ідуть до Мене; не бороніть їм: таких бо Царство Боже” (Лк. 18,13), я схиляюся та приймаю і підлітків, і юнаків, і постарілих, і жонатих, і не­одружених, і здорових тілом, і покалічених, і одноруких, і кульгавих. Чиню це не за своєю волею, нібито роблю щось велике, але поводжуся як підлеглий, що зобо­в’язаний так діяти за волею отців божественних бо якщо так не чинитиму, то стану порушником заповіді. А ви, що на це скажете? Чи погоджуєтеся зо мною та чи го­тові самі брати в цьому участь? Так чи ні? – Кожен відповідай мені, щоби старан­нішим бути мені в цьому ділі, бо плодом трудів ваших є те, чим годувати їх та утримувати, чи вірніше даром Бога, Який насичує“все живе якнайкраще” (Пс. 145,16), та “дає для скоту поживу і воронятам, що квилять” (Пс. 147,9) і промо­вляє: “Гляньте на птиць небесних: не сіють і не жнуть, ані не збирають у засіки, а Отець ваш Небесний їх годує!” (Мт. 6,26). Проте, я покладаюся на ваш здоровий розсуд та надіюся, що ми завжди старанно виконуватимемо усі заповіді та ні в чо­му не будемо винуватцями. Бо якщо я не прийму перестарілого, не заспокою пока­ліченого, то стану порушником закону не лише однієї заповіді, бо заповіді склада­ють нерозривне поєднання й одна одної тримаються, а тут маємо, як їхнє виконан­ня, так і порушення. Тож, якщо переступимо хоч одну заповідь, то найменшими будемо в Царстві Небесному (Мт. 5,19), а бути такими, за св. Золотоустим1, означає не що інше, як підпасти під вічні муки. Тож прийматимемо і дітей, і перестарі­лих, і калік, тоді й милосердний Бог не погордує нами, а буде подавати нам усе необхідне для душі й тіла, як і отримували ми вже від Нього з першого дня і донині.

1 Іван Золотоустий, Іоан Золотоуст, Йоан Золотоустий (грец. О Аγιος Ιωαννηςο Χρuσοοτομος, абоΙωαννηςτγςΑντιοχειας лат. SanctusIohannesChrysostomus, або IohannesAntiochensis, 347-407 рр.) – СВЯТИЙ, вселенський учитель, один із засновників Константинопольського патріархату, блискучий оратор і релігійний полеміст походив з родини високопоставленого чино­вника й народився в Антіохії, тодішній столиці Сирії, на Сінгонській вулиці, де, до речі, за переказами, якийсь час проживав апостол Павло. Незабаром після його народження (бл. 344 р.) помер його батько. Матері Йоана, Анфусі, було 20 років, коли вона залишилася вдовою. Вона вирішила цілковито присвятити себе вихованню сина. Йоан здобув ґрунтовну освіту в традиційній грецькій школі, опа­нував риторику й філософію. Його вчителем був знаменитий ритор Ліваній (грец. Λιβανιος, лат. Libanius, 314-394 рр.). Закінчивши науку, він якийсь час працював адвокатом. Хрещення Йоан прийняв у 18 років. За порадою свого приятеля Йоан постановив присвя­тити себе монашому життю і піти до аскетів, яких багато жило по печерах на горах в околиці Антіохії. Там він опановував мистецтво аскетичного життя, написав кілька аскетичних творів, зокрема „Проти недругів монашого життя”. Як богослов, він зазнав впливу Діодора Тарсійського (грец. О ΔιοδωροςτηςΤαρσοu, лат. DiodorusTarsensis, 330-бл. 394 р., єпископ Тарсу в 378 р.). Йому властиві чуйне проникнення в сенс Святого Письма, уникання алегоричних тлумачень і богословських суперечок. Через пости та чування він підупав на здоров’ї і повернувся до Антіохії. Єпископ Мепетій (грец. МελετιοςΑΑντιοχειας лат. МeletuisAntiochensis, 381 р.)висвятив його на диякона, а за п’ять років – на священика. Св. Йоан пише трактат „Про священство”, починає проповідувати, заступаючи єпи­скопа. Він бореться з поганськими звичаями: захопленням цирком, театром, еллінськими святкуваннями. Йоан викриває зловживан­ня, суспільну неправду, захищає злидарів. Він тлумачить як Старий, так і Новий Завіти; особливо він цінував св. апостола Павла. Тлумачення Послання до римлян належить до найкращих творів св. Йоана Золотоустого. З огляду на зміст і спосіб виголошення про­повідей Йоана стали називати „Золотоустий” (Хризосгом). Усі, хто слухав Йоана, захоплювалися його талантом, знаннями й красою мови. Хоча він говорив довго, бувало, навіть до двох годин, та вірні слухали його із захопленням, а подеколи скорочено записували його слова. Золотоустий намагався якнайдоступніше пояснювати Святе Письмо, наголошуючи насамперед на його моральному вчен­ні. Він звертав увагу на значення у християнському житті любові до ближнього, котра, на його думку, особливо виявляється у любові до вбогих. Особиста християнська досконалість повинна бути поєднана з піклуванням про спасіння інших. Якою величезною була проповідницька діяльність Йоана Золотоустого, свідчить значна кількість виголошених проповідей, які збереглися до нашого часу: 152 гомілії до Старого Завіту, 486 гомілій до Нового Завіту, зокрема 246 гомілій до послань св. Павла. Після смерті архієпископа Нек- тарія (грец. О ΝεκταριοςΠατριαρχηςΚωνσταντινοuπολεως лат. NectariusConstantinopolitanusPatriarcha, 381-397 рр.) Йоан у 397 р. став єпископом Константинополя. Він виявився суворим і непоступливим пастирем. З архієрейського дому були забрані всі предмети розкоші, скасовані врочисті прийоми. Він продав майно, що залишилося після його попередника, а отримані за нього гроші роздав убогим. Розпочав реформу духовенства, критикував багатство і розкіш імператорського двору. Особисто збирав кошти на різноманіт­ні добрі діла, на притулки, лікарні, дитсадки. Він часто проповідував: бувало, двічі на тиждень. Однак не всім подобалася діяльність Йоана, особливо багато ворогів він набув через критику на адресу імператорського двору. Скориставшись нагодою, імператриця Євдокія (грец. Н Еuδοξια, лат. AeliaEudoxia, 380-404 рр.), котра почувалася ображеною тим, що говорив Йоан, повернула справи так, що Золотоустого було засуджено і позбавлено уряду єпископа Константинополя. У 403 р. архієпископ Олександрійський Теофіл (грец. О ΘεοφιλοςΑλεξανδρειας, лат. TheophilusAlexandrinusepiscopus, 385-412 рр.) зібрав у передмісті Халкидона собор „При дубі”, на якому 23 єпископи склали звинувачувальний акт проти Йоана. Було використано різні наклепи, випадки втручання у справи мало­азійських Церков, навіть захист монахів від переслідувань Теофіла. Йоана було позбавлено сану й за згодою імператора відправлено на заслання до Пренести у Віфінії. У той самий час стався великий землетрус, тоді на вимогу народу та імператриці Євдокії, яка доти переслідувала Йоана, його повернули з дороги. Хоча Йоан не хотів повертатись до Константинополя, доки не буде виправданий, його переконали прибути до міста, а вже потім було зібрано собор із 65 єпископів, котрі визнали попереднє рішення неправочинним і повернули Йоанові управління Церквою. Та невдовзі стався новий конфлікт. Поблизу церкви св. Софії було споруджено колону зі срібною статуєю імператриці Євдокії. Відкриття колони супроводжувалося кількаденними веселощами з поганськими церемоніями й танцями, які перешкоджали відправі богослужінь у храмі. Тоді св. Йоан виголосив проповідь, що починалася словами: „Знов шаленіє Іродіада, знов метушиться, знов плеще руками й танцює, знов шукає Йоанової голови”. Розгнівана імператриця зажадала від архієпи­скопа Теофіла, щоб той знову покарав Йоана Золотоустого. З Олександрії викликали трьох єпископів, котрі заявили, що рішення собору „При дубі” залишається чинним. Єпископи, які тоді брали в ньому участь, підтвердили свою постанову. Перед Великодніми святами у 404 р., коли Йоан готувався хрестити три тисячі оглашенних (катехуменів), до церкви увірвалися вояки під проводом пога­нина Луція. Вони розгромили й осквернили храм, вигнали геть катехуменів і заарештували Золотоустого. Два місяці Йоан перебував під домашнім арештом, а тоді його заслали до села Кукуз у Малій Вірменії. Звідти Йоан листувався зі своїми прихильниками й шану­вальниками, особливо із земляками з Антіохії, які його навіть там відвідували. За це його знову засудили на заслання аж до найвідда- ленішого в імперії міста Пітіунта на східному березі Чорного моря, між Понтом і Колхідою (нинішня Піцунда). Дорогою Йоан Золотоус­тий помер у Понті 14 вересня 407 р. у страшних фізичних муках, але сильний духом зі словами на устах: „Слава Богові за все! “Свя­тий Йоан Золотоустий, як твердять дослідники його життя, був єпископом 9 років і майже 7 місяців, з яких 3 роки та 3 місяці провів у вигнанні. Коли вже не стало на світі його переслідувачів, мощі святого в 438 р. було врочисто перенесено до Константинополя й покладено у церкві Святих Апостолів. Імператор Теодосій II (грец. ΟΘεοδοσιοςοВ’, лат. TheodosiusFlaviusSecundus, 408-450 рр.) з великою повагою очолював жалобну процесію з мощами вигнанця до храму. Потім мощі Йоана Золотоустого були переправлені до Риму, де зберігаються й донині. У Київській Русі, а пізніше й на території України, твори Йоана Золотоустого в корпусі християнської релігійної літератури з’явилися досить давно та набули великої популярності. Наші предки їх переписували та переплітали у збірники „Златоструй”, „Ізмарагд” (XIV-XVII сторіччя). В Європі численні промови святителя Йоана були писані та друковані латиною, а у нас, як тільки з’явилася писемність, були перекладені на слов’янську мову майже одночасно зі Святим Письмом і богослужбовою літерату­рою. Відомо, що досить значне зібрання творів Золотоустого перекладене на церковно-слов’янську мову в XVII сторіччі у Києво-Печерській Свято-Успенській лаврі. Це були проповіді на послання святого апостола Павла, що перевидані в синодальній друкарні 1894 року. Про те, що українці з великою увагою ставилися до творчого спідку святителя Йоана можуть свідчити факти, що митропо­лит Київський і Галицький Петро Могила часто посилався на нього у своєму знаменитому Катехизисі 1645 року. Пам’ять – 9 лютого, 12 лютого, 27 вересня і 26 листопада.

Залишити відповідь