Повчання 8

Теодор Студит “Повчання для подвижництва монахам”

monach_11. Не підупадайте: – праця незначна, а нагорода безмірна.
2. Не потурайте тілу, думаючи, що вже йдете дорогою до смерті.
3. Усякі жертви – за заповідь… нічого не боячись.

1. Не зупиняйтесь і не лінуйтеся, служачи Богові і, дивлячись на теперішні великі труднощі, не позбавте себе насолоди в житті майбутньому. А все, – і слова, і вчинки, – переносьте добросердно й так налаштуйте життя своє, щоб вітали ви один одного в любові Божій і навзаєм були помічниками один одному у важких справах. Пробудьте в подвигах хоч ціле століття, але й це не може йти ні в яке порівняння з однією годиною безмірної повноти віковічного безсмертя. До того ж і блаженно, і скажемо по-людськи, дуже вигідно – малу частку страждань перенести, наче вві сні, а в нагороду отримати безконечне життя блаженне.

2. Не будемо потурати тілу, яке святі за ворога вважали й усіляко вгамовували його здержливістю, бо потурання йому противне життю духовному. Ще трохи – і покинемо цей світ. Приклад цього ми бачимо на наших братах, які один за одним сходять у могилу. А ми хіба тут залишимось? – Звичайно, що ні. Але, браття! Який страшний набуток смерті! Тому й належить нам, якби згори отримавши натхнення, тримати себе у стані постійної уваги, маючи на думці, що ми вже ніби й помираємо, що ось-ось відбудеться відхід душі від тіла, ангели прийдуть (не буду казати – набіжать і біси; бо так буває з тими, кого поневолили пристрасті) і почуємо – час уже, душе, виходь! Як це буде важко і який біль від розриву поєднання буде тоді! Отоді добрі вчинки і неосудна совість будуть великою підтримкою, розрадою й за-ступництвом для помираючих. Отоді послух стане відвагою, покора приверне ласку, сльоза прихилить милість, численні подвиги візьмуть верх над бісами, терпіння за всяку справу заступиться, і вороги назад повернуться з порожніми руками, а душа разом з ангелами в радості великій піде до Спасителя. Або страх наступить, якщо душа звикла до пристрасного життя, та виявиться якось, що над нею гріхи панують, оттоді біси візьмуть гору й потягнуть її бідну за собою в безодню пекла, у темінь і тартар1 нестерпний. Ось і користь душі тій (від потурання пристрастям)!

3. Тож очистимося ще тут. Кров проллємо в подвигах і хай не буде в нас чогось такого, що відривало би нас від заповідей Божих: ні праця, ні хвороба, ні насолода, ні спочинок, ані будь-яке задоволення. Хоч би й помирати нам щодня доводилось, перетерпимо це з радістю, стараючись жити вище мудрості цього світу. Ми не маємо чого боятися, окрім страшного Судді Бога, – ні людини, ні звіра, ні вогню, ні меча, ані моря та нічого іншого, що видається нам страшним; бо людина, що створена за образом Божим, є паном і володарем земних творінь.


1 Тартар у грецькій міфологи – пекло, ад; за іменем Ταρταρος; – грецького божка, що створив титанів, які були ув’язнені в підземному світі. Місце покарання в Підземному царстві, Аїді (Αїδης). У Гомера воно призначене лише для Кроноса й повержених титанів, але пізніше тартар стає місцем покарання для всіх грішників. Давньогрецький поет Гесіод (‘Ηεσιοδος, VІІ-VІІІ ст. до н. е.) розповідає, що він розташований у глибинах землі на такій же відстані від її поверхні, як земля від неба. Страждання грішників у тартарі, зображені в „Енеїді”, надихнули Данте на свою, християнізовану, версію. Тартар – нижня частина пекла, дно Аїда; він оточений мідною стіною й трьома рядами мороку (ночі, оскільки тартар – житло Нікти (Νuζ, Νuκτος) – Ночі).

Залишити відповідь