Життя Преподобного Теодора Студита

Sv_Teodor_Stydit_326 СІЧНЯ, 11 ЛИСТОПАДА

Преподобний Теодор Студит (грец. Ο ΄Αγιος Θεοδωρος ο Ετονδιτης, лат. Sanctus Theodorus Studita) народився в 758 році в Константинополі в родині збирача царських податків Фотина і його дружини Феоктисти, які були доброчесними християнами. Серйозну й ґрунтовну освіту преподобний Теодор отримав у кращих риторів, філософів і богословів столиці.

У той час в імперії широко поширилась єресь іконоборців1, яку підтримував нечестивий імператор Костянтин Копронім (741-775 рр.). Погляди імператора-іконоборця і його двору рішуче суперечили релігійному почуттю Фотина, ревного прихильника православ’я, і він залишив державну службу. Потім батьки святого Теодора, за обопільною згодою, роздавши свій маєток бідним, розійшлися та прийняли чернечий постриг. Їхній син Теодор невдовзі став широко відомим у столиці, беручи участь у численних тоді диспутах про вшанування ікон. Досконале ораторське мистецтво, вільне володіння термінологією й логікою філософів і, саме головне, глибоке знання християнської догматики, букви й духу Святого Писання незмінно приносили перемогу в диспутах святому Теодору – ревному викривачеві іконоборчої єресі.

Церковний розбрат припинив VII Вселенський Собор, скликаний з ініціативи і під заступництвом доброчесної імператриці Ірини 2. Своїми постановами Вселенський Собор, як вищий авторитет у житті Церкви, назавжди засудив і відкинув іконоборство.

Серед отців Собору був блаженний Платон 3, вуй преподобного Теодора, який довгий час проводив чернече життя на Олімпі у Віфінії 4. Старець високого життя, блаженний Платон по закінченні Собору закликав племінників – Теодора із братами Йосифом і Євтимієм – до чернечого життя в пустелі. Брати із вдячністю прийняли науку досвідченого в духовному житті родича.

Залишивши Константинополь, вони відправилися в містечко Сакудіон, неподалік від Олімпу. Віддаленість і краса того місця, його недоступність для сторонніх людей, сподобалися старцю та його племінникам, і вони вирішили там залишитися. Поступово до храму святого Йоана Богослова 5, який побудували брати, почали сходитися ті, що прагнули чернечого подвигу. Так виник монастир, ігуменом якого став блаженний Платон.

Життя ченця Теодора було направду життям подвижника. Він трудився на найтяжчих чорних роботах, строго дотримувався посту, щодня сповідався у свого духівника – старця Платона, відкриваючи йому всі діла і помисли серця, ретельно виконував його поради та настанови. Щодня Теодор приділяв час для духовних розважань, стоячи перед Богом із душею, не затіненою ніякими життєвими клопотами, якби виконуючи певне таємне лужіння Йому. Преподобний Теодор ревно читав Святе Писання і твори святих отців, серед яких найбільш близькі йому були твори святителя Василія Великого 6.

Провівши декілька літ у чернецтві, на настійну вимогу духівника, преподобний Теодор прийняв сан пресвітера. Коли блаженний Платон відійшов від справ, брати одностайно обрали преподобного Теодора ігуменом монастиря. Схиляючись перед бажанням свого духівника, преподобний Теодор прийняв це обрання, але разом із тим наклав на себе ще й великі подвиги. Братів він напоумляв прикладом свого доброчесного життя, а також сердечними отчими повчаннями.

Коли імператор переступив через церковні закони, то події світського життя порушили побожну тишу чернечих келій. Преподобний Теодор, сповнившись мужністю, розіслав по монастирях послання, в яких оголосив імператора Костянтина VI 7 відлученим від Церкви за руйнацію Божественних установ про християнський шлюб. Преподобного Теодора і десятьох його сподвижників заслали до міста Солуня. І відтіля продовжував звучати викриваючий голос преподобного. На засланні св. Теодор покірно все переносив, втішав стражденних братів, – „Богові так угодно, а що від Бога, то все для нашого добра, якщо будемо упокорювати себе у смиренні.” Писав він і до Римського Папи, і від нього отримав утішливу відповідь із похвалою за ревність до Бога та непохитну мужність. Свята Ірина, що повернула собі престол, звільнила в 796 році преподобного Теодора, передала йому запустілий за Копроніма Студитський монастир. Незабаром в обителі святого зібралося близько тисячі ченців. Для управління монастирем преподобний Теодор написав устав 8 чернечого життя, що отримав назву Студитського. Преподобний Теодор виступав із багатьма посланнями проти іконоборців. За догматичні твори, а також написані ним канони і трипіснеці 9 блаженний Феостирікт 10 назвав преподобного Теодора „полум’яним учителем Церкви.”

Коли імператорський престол захопив Никифор 11, усунувши з нього побожну імператрицю Ірину, і грубо порушивши церковні правила, прилучив своєю владою до Церкви раніше відлученого пресвітера, то преподобний Теодор знову виступив із викриттям імператора. Після катувань преподобного ще раз відправили на заслання, де він пробув понад два роки. Звільнив преподобного богобоязливий імператор Михайло 12, що замінив на престолі вбитих на війні з варварами Никифора і його сина Ставракія 13. їхню смерть задовго перед тим передвістив преподобний Теодор.

Щоб уникнути міжусобного кровопролиття, імператор Михайло поступився престолом своєму воєначальнику Леву Вірменину 14. Новий імператор виявився іконоборцем. Святителі й учителі Церкви намагалися напоумити нечестивого кесаря, але безуспішно. Лев заборонив поклонятися святим іконам, віддавши їх на наругу. У відповідь на таке беззаконня преподобний Теодор пройшов із братами хресним ходом навколо монастиря з високо піднятими іконами і співом тропаря15 до Нерукотворного образа Спасителя. Імператор гнівно погрожував святому смертю, але преподобний продовжував відкрито утверджувати віруючих у православ’ї. Тоді імператор відправив преподобного Теодора і його учня Миколу на заслання, спочатку до Іллірії у замок Метопу, потім до Анатолії у Баніту. Але і з ув’язнення ісповідник продовжував боротися з єрессю.

Мордовані катами, яких посилав у Боніту імператор, майже позбавлені їжі й води, покриті виразками, ледь живі, Теодор і Микола, усе переносили з молитвою і подякою Господеві. У Смирні, куди мучеників перевели з Боніти, преподобний зцілив від лютої хвороби воєводу – царського племінника й однодумця, звелівши йому покаятися у вчинених іконоборчих злодіяннях. Однак той знову впав у єресь і помер. Лева Вірменина, убитого своїми ж воїнами, замінив, хоча й нечестивий, але віротерпимий імператор Михайло II Травлій 16. Новий імператор звільнив з ув’язнення всіх православних отців та ісповідників, однак заборонив шанувати ікони у столиці. Преподобний не захотів повертатися до Константинополя й вирішив оселитись у Віфінії в місті Херсонесі, поблизу церкви святого мученика Трифона 17. Незважаючи на важку недугу, преподобний Теодор щодня відправляв Божественну літургію, повчав братів. Передбачивши свою смерть, святий скликав братів і заповів їм берегти православ’я 18, шанувати святі ікони та дотримуватися монастирського уставу. Потім повелів братам узяти свічки та заспівати канон на вихід душі. При словах “повік не забуду заповідей Твоїх, бо ними Ти мене оживляєш” – святий Теодор відійшов до Господа, у 826 році.

У ту ж хвилину було видіння преподобному Іларіонові Далматському 19, – засіяло світло небесне, почувся спів і чути було голос: „Це душа преподобного Теодора, що страждав аж до крові за святі ікони, відходить до Господа.”

Святий Теодор при своєму житті та й після смерті вчинив багато чудес, – закликаючи його ім’я, люди рятувалися від пожеж, від нападів диких звірів, зцілювалися, дякуючи Богові та Його святому угоднику – преподобному Теодору Студиту.

26 січня святкується пам’ять перенесення мощів св. Теодора Студита з Херсонеса до Константинополя, яке мало місце у 845 році.


1 Іконоборство започаткував візантійський імператор Лев III, відомий як Лев Ісавр (грец. ΟΛεωνοΓ΄ο΄Ισα΄uρος, лат. Leo III Isaurianus; бл. 680-741 рр.), який силою викорінював шанування ікон Християнською Церквою, бо розцінював це як ідолопоклонство (едикт від 726 р.). Син Лева, Костянтин V (грец. О Κωνοταντινος; Е’ о Кοπρωνuμος, лат. Соnstantinus V Kopronymus), довів іконоборство до надзвичайно жорстокого гоніння. У церковних істориків до Костянтина пристало прізвисько Копронім („гноєвидний”). По всій імперії нищились релігійні зображення, а до тих, що чинили опір, застосовувалися тілесні покарання та ув’язнення по тюрмах. Пристрасті довкола іконоборства, що наса¬джувалося зверху, непокоїли Візантію більш як сто літ, політика іконоборства вкрай ускладнила взаємини Візантійської імперії з Папами Римськими і Заходом узагалі. див. про іконоборство.


2 Св. Ірина (грец. Н Еірηνη η Αθηναια, лат. Irenia Imperatrix Constantinopolitana, бл. 752 р., Афіни, – 9. 8. 803 р., о. Лесбос) – візантійська імператриця в 797-802 рр. Дружина імператора Лева IV Хазара (грец.
ΛεωνΔ΄οΧαζαρος, лат. Leo IV), що правив у 775-780 рр.; після смерті чоловіка стала регентшею, а потім співправителькою сина – Костянтина VI. Ірина у 787 р. скликала Вселенський Собор у Нікеї, який відновив шанування ікон. Домоглася проголошення себе єдинодержавною імператрицею. У 802 р. Карл Великий направив у Візантію посольство із пропозицією Ірині вступити з ним у шлюб (для об’єднання обох імперій), однак візантійські вельможі перешкодили цьому. У результаті двірського перевороту Ірина була позбавлена влади. Імператором став логофет генікона (керівник податкової служби) Никифор І. ірина була заслана спочатку на острів Принкіпо (сучасна Бююкада в Мармуровому морі), а потім на Лесбос, де вона й померла. Східна Церква канонізувала Ірину за її внесок у боротьбу з іконоборством.

3 Блаженний Платон (грец. О ‘Оσιος Πλατων ο Ετοuδιτης, лат. Plato Monachus) народився в заможній родині, але в тринадцять років осиротів. Роздавши все своє майно бідним, він став ченцем у монастирі Символи біля гори Олімпу (тепер Улудаг) у Віфінії. У монастирі він відзначався працьовитістю, ретельністю до молитви і в 770 році його обрали ігуменом. У 775 р. Платон разом із двома племінниками (святими Теодором і Йосифом) заснував свій мо¬настир у місцевості Сакудіон. Він відмовився від запропонованої йому архієрейської кафедри в Нікомедії, бо за його часів стати архієреєм означало піти на компроміс з імператорською владою. У 795 р. саме Платон і його племінник Теодор відлучили від Церкви імператора, який відправив свою дружину в монастир, а сам обвінчався з іншою. За це блаженного Платона ув’язнили, а коли в 797 р. звільнили, то він пішов у Студитський монастир простим ченцем. У 807 р. він із племінником знову виступили проти імператора теж за порушення ним церковних канонів, і Платона знову ув’язнили й заслали на чотири роки на один з островів Босфору, і звільнили лише після смерті кесаря в 811 р. Він прожив після цього ще три роки і відійшов до Господа на 79-му році життя. За сміливі виступи та захист святих ікон Платона називають Ісповідником. Пам’ять – 18 квітня.

4 Віфінія (грец. Βιθuνια) – історична область на півночі Західної Малої Азії, прилегла до південного узбережжя Чорного моря.

5 Йоан Богослов (грец.ΟΑγιοςΙωαννηςοΘεολογος, лат. Sancrus Ioannes Evangelista et Apostolus) був родичем Ісуса та наймолодшим з апостолів. Написав Євангелію, три послання і єдину новозавітну пророчу книгу Одкровення. Новий Завіт указує, що Йоан був сином рибалки Заведея. Як тільки Господь покликав його, то Йоан відразу попрощався з батьком та з рибальським промислом, і разом із братом Яковом пішов за Христом. Відтоді та аж до кінця земного служіння Господа св. Йоан ніколи Його не покидав. Коли всі апостоли залишили Господа у Його Страстях, то Йоан не відходив від Нього, а стояв разом із Його Матір’ю під Хрестом. Послухавши Господа, він став сином для Пречистої Діви і старанно їй служив та оберігав її аж до її Успіня. Після Успіня Пресвятої Богородиці він зі своїм учнем Прохором проповідував Євангелію у Малій Азії. Працював і жив переважно в м. Ефесі. Натхнена проповідь і чуда св. Йоана привели багатьох до Христа і похитнули самі основи язичництва. Розсерджені язичники схопили його і послали до Риму на суд імператора, який віддав його на муки та бичування. Та ні отрута, яку примусили його пити, ані кипуча олія, у яку його вкинули, не завдали шкоди Йоанові. Переляканий імператор уважав, що він – безсмертний і вислав його на острів Патмос на заслання. Св. Йоан і там продовжував апостольську працю і привів багатьох до Господа. А щонайголовніше, – там він написав свою Євангелію, Послання та таємничу книгу Одкровення. Імператор Нерон (Тиберій Клавдій Друз Нерон Германік Цезар, грец. О ΤιβεριοςΚλαuδιοςΝερωνΚαισαρΑuγοuοτοςГερμαωικος, лат. Тib. Claudius Drusus Nero Germanicus Ceasar, 37-68 р. н. е.; правив з 13 жовтня 54 р. до 9 червня 68 р.), коли зайняв трон, то визволив в’язнів, і Йоан повернувся до Ефесу, де прожив ще багато років утверджуючи труди, які раніше розпочав. Одного дня Йоан Богослов попросив своїх учнів винести його за місто і там вико¬пати йому гріб у формі Хреста. Тоді він ліг у нього й попросив учнів накрити його землею. Лице йому покрили полот¬ном, а потім накидали землю. Та коли інші його учні згодом прийшли і захотіли ще раз поглянути на лице апостола то, відкривши гріб, побачили, що він порожній. Тому день його спочину часом називають днем його переселення із землі на небо. Пам’ять – 21 травня, 3 липня, 13 липня і 9 жовтня.

6 Василій Великий, Святий Василій (грец. О ΄Аγιος και Μεγας Βασιλειος, абоОВασιλειος Καισαρειας, лат. Sanctus Basilius Magnus, або S. Baslius Caesariensis, 329-379 рр.) – святий, архієпископ Кесарії Каппадокійської в Малій Азії, визначний церковний діяч, один із Отців Церкви, борець проти аріанства, видатний богослов „золотого віку”. Походив із вельми заможної і глибоко побожної християнської родини, яка дала багато святих. Під впливом старшої сестри Макрини відрікся від блискучої кар’єри й розпочав суворе монаше життя. Згодом уклав дві збірки „55 Коротших правил” і „313 Ширших правил”, які до сьогодні є джерелом правил чернечого життя усього християнського Сходу. Св. Василій заснував декілька монастирів, поблизу яких завжди знаходили притулок тисячі вбогих і знедолених. Згодом це діло милосердя назвали „Василіядою”. Ставши архієпископом Каппадокії, Василій рішуче боровся проти різ¬них єресей і залишив нам у спадщину чимало догматичних і аскетичних творів, гомілій та листів. Василій Великий написав св. Літургію, яку до сьогодні відправляють 10 разів на рік. Дні пам’яті: 14 січня і 12 лютого (Трьох Святителів).

7 Костянтин VI Сліпий (грец. Κωνοταντινος ΣΤ΄, лат. Сonstantinus VI, 771-797 рр.), останній візантійсь-кий імператор Ісаврійської династії, правив із 780 до 797 р. Костянтин звинуватив свою дружину Марію у спробі отруї¬ти його і змусив її постригтися й піти в монастир. Сам же одружився на придворній Феодотії, незважаючи на зусилля патріарха Тарасія (грец. О ΄Αγιος Ταρασιος, Πατριαρχης Κωνοταντινουπολεως, лат. Sanctus tarasius Patriarcha Constantinopolitanus, 784-806 рр.) відрадити його від цього кроку й відмови в благословенні. Пишне весілля, ніким не схвалене, тривало 40 днів, і ще більш знизило престиж імператора і серед знаті, і серед народу.

8 Устав (у перекл. із грец. τυπος– „зразок”) – монастирський устав – правила організації чернечого життя; церковний устав – правила, порядок здійснення богослужінь і поведінки в храмі. Останній ще називається Типик (з грец. Τυπικον – „книга зразків”) – збірка церк. приписів (рубрик), як відправляти поодинокі денні й нічні бого¬служіння у тому чи іншому випадку. Богослужіння у Східній Церкві відбуваються в різних циклах, які між собою пере¬плітаються, із чого виникають різноманітні комбінації відправ. Типик збирає в одне всі можливі комбінації і подає точні вказівки, як у тому чи іншому випадку „уставно” (звідси Устав), тобто зразково, відправляти те чи інше богослужіння. В Україні від часів св. Теодосія Печерського ( 1074 р.) уживався Студитський Типик, але від XV ст. його замінив Єрусалимський Типик (із Лаври св. Сави б. Єрусалиму). Рукописні Типики мають назву Устав або „Око церковноє”. Типик спершу друкувався окремими частинами, в кінці богослужбових книг (т. зв. Маркові глави), а далі появився окремим друком скорочено в Почаєві, 1766. Повний Типик п. н. „Устав Церковного Пінія” появився в 1780 р. На Зах. Укр. зем¬лях систематичний виклад Типика видав Я. Досковський у Перемишлі (1852, дальші вид. 1870,1903 рр.) та О. Микита в Ужгороді (1890, 1901 рр.). Один із найкращих укр. Типиків – „Типік Церкве Руско-Католіческія” І. Дольницького (1899 р.). За його вказівками виходять щорічні церковні устави, що їх звичайно друкують окремими виданнями або в календарях.

9 Тріодь (грец. τριοδιον – „трипіснець”) – богослужбова книга для перед- і повеликоднього часу церк. календаря. Є дві Тріоді, Пісна, у якій вміщені пісні переважно покаянного змісту, пристосовані до Великого посту, здебільшого у формі трьох пісень; і Цвітна (або ж Квітна), що охоплює служби пасхальні зі Страсним Тижнем, Велико¬днем, Зеленими Святами і з Неділею Усіх Святих.

10 Феостирікт, Стирікт (грец. О ΄Оσιος ΄Θεοοτηπικτος ο εν Συμβολοις, лат. Rheostiriktus Monachus) – преподобний, провадив своє подвижництво в IX ст. у монастирі Символи біля гори Олімпу в Малій Азії. Описав життя свого наставника преп. Микити Медикійского, де згадується і св. Теодор Студит. Пам’ять – 10 листопада.

11 Никифор І Логофет, або Генік (грец. Νικηφορος А’ лат. Nicephorus І. 811 р.) – візантійський імператор. За походженням – араб. Прийшов до влади, скинувши імператрицю Ірину – останню представницю Ісаврійської династії. Перед приходом до влади керував фінансовим відомством імперії. Проводив жорстку фіскальну політику. Бу¬дучи іконоборцем, намагався обмежити могутність Церкви. Загинув у битві з болгарським ханом Крумом. Із черепа імператора хан зробив чашу для бенкетів, оздоблену сріблом.

12 Михайло І Рангаве (грец. О Μιχαηλ Α’ ο Ραγκαβε, лат. Michael I Rhangabus) – візантійський імператор, правив у 811-813 рр. Куропалат Михайло Рангаве був одружений на Прокопії, дочці імператора Никифора І. У жовтні 811 р. він захопив владу, скинувши хворого сина Никифора, імператора Ставракія. На долю Михайла випала тяжка війна з болгарами, розпочата його тестем. У 812 р. болгари взяли Месемврію, підійшли до стін Константинополя, але були відбиті. У вирішальній битві 22 червня 813 р. ромейске військо зустрілося з болгарським ханом Крумом під Версиніками, неподалік від Адріанополя, і зазнало від нього жорстокої поразки, причому греки кинулися навтіки ще перш, аніж болгари зуміли на них напасти. Проклинаючи боягузтво воїнів, Михайло повернувся до Константинополя. На чолі армії, він залишив свого полководця, Лева Вірменина. Довідавшись незабаром, що той проголосив себе імператором, Михайло негайно склав із себе владу й постригся у ченці.

13 Ставракій (грец. Σταυρακιος, лат Stauracius І.) – візантійський імператор, співправитель в 803- 811 рр. єдиновладний з 811 року. Син імператора Никифора І (Геніка).

14 Лев Вірменин (вірм. Левон Арцруні, грец. О Λεων Ε ο Αρμενιος, лат. Leo V Armenianus; 775-820 рр.) – візантійський імператор вірменського походження, був полководцем у Никифора І і Михайла І. У 813 р. після поразки від болгарського хана Крума армія позбавила влади Михайла І та проголосила Лева імператором. Незабаром Лев уклав із наступником Крума Омортагом мир. У 815 р. він змістив із правління константинопольського патріарха Никифора та скликав новий іконоборчий собор, на якому були скасовані постанови собору 787 року, що відновляли шанування ікон, і було проголошене повернення до постанов іконоборчого собору в Ієрії 753 р. 25 грудня 820 р. прихиль¬ники Михайла Аморійця, напередодні засудженого імператором на смерть, убили Лева під час різдвяної служби в соборі св. Софії, після чого імператором став Михайло.

15 Тропар (грец. Τροπαριον – „обертаючий”, тобто строфа, що повинна перемежовуватися з іншими текстами) – спів на честь Спасителя, Пресвятої Богородиці, святого або свята, який стисло виражає суть свята або описує спосіб життя святого.

16 Михайло II Травлій („недорікуватий”), або Аморієць (грец. ΟΜιχαηλΒοΤραυλος, або Ψηλλος, лат. Michaelus II Traulos, або Psellus, пселлус – „заїка”; 820-829 рр.) – візантійський імператор. Разом із Левом Вірменином почав свою службу в стратига Анатоліка Вардаца, що відзначив його й висунув у число полководців. Але коли Вардац в 803 р. повстав проти Никифора І і проголосив себе імператором, Михайло покинув його й перекинувся до Никифора. Надалі він був одним із головних учасників перевороту, організованого Левом Вірменином, одержав від нього звання патриція та посаду начальника федератів. Але й проти Лева він почав незабаром плести інтриги та паплюжив його при кожному зручному випадку. За це Лев велів його ув’язнити, а розібравши справу, засудив до смерті. Страту від¬строчили через святкування Різдва, а тим часом спільники Михайла, боячись, як би він їх не видав (він сам загрожував розголосити їхні імена, якщо вони не спробують його врятувати), напали в церкві на імператора Лева й там його уби¬ли. Михайла звільнили з-під варти і, не знявши з ніг кайданів (не могли знайти ключів, які для безпеки Лев зберігав при собі), посадили на трон, і всі що перебували в палаці схилили коліна і проголосили його самодержцем. У середині дня, коли поголоска про те, що трапилося, уже поширилася всюди й ледь удалося розбити молотом ланцюги, Михайло відправився в собор св. Софії й був коронований патріархом. Так Михайло врятувався від смерті, одержав свободу, а разом із нею імператорську владу. На Михайла II покладали надію всі православні. І дійсно, він одразу оголосив амністію всім засланим за ікони при Леві V. Повернулися патріарх Никифор і Теодор Студит. Вони думали, що нарешті прийшов шанувальник ікон, а тому представили новому кесарю проект скликання собору. Але спроби з їхньої сторони переконати імператора відмінити іконоборчу систему не принесли результатів. Михайло II відповідав, що лише ті, хто раніше займався дослідженням церковних догматів, будуть відповідати перед Богом за правильність їхнього узаконення. Імператор наказував не згадувати про собори, ікони і не виступати за чи проти ікон. Звичайно, висловлена тут неупередженість у цій справі не змогла бути дійсно витримана. Св. Теодор Студит домагався скликати собор, де було б поставлене питання про ікони. Влада погоджувалася лише на приватні переговори між представниками іконоборства та православних. Ігумен та імператор не дійшли згоди, тому не могло бути й мови про примирення між ними, як особами, що за провидінням Божим представляли Церкву і Державу. Теодор не бачив простої дійсності – Михайло II після смерті патріарха Феодота (821 р.) призначив патріархом відомого іконоборця – Антонія, єпископа Силейського. І це не випадково. Сам Михайло був людиною особливої біографії. За його словами, він, як солдат, ніколи не поклонявся ні одній іконі, був іконоборцем, але принципово толерантний і ніби цинічно індиферентний, Михайло був родом із Фригії і по національності та релігії належав до інородців. Як відомо, він був хрещеним євреєм. У всякому випадку Михайло II був павликіанином, сектантом гностичного маніхейського спрямування. Православні засуджували Михайла, говорячи, що він заперечував Пресвяту Трійцю, не вірив у воскресіння мертвих, в існування диявола, сміявся над пророками, не визнавав церковний авторитет. Можна подумати, що Михайло Травлій, як павликіанин із дитинства і як іконоборець у військовій кар’єрі, міг би бути справжнім гонителем ікон. Але він був практичним політиком, зацікавленим у збережен¬ні влади. Будучи павликіанином за сімейними звичаями, він ненавидів релігійні гоніння. Ще недавно при Михайлові І православні добивалися смертної кари для павликіан, тому з Михайла Травлія, цього напівварвара, в IX ст. сформува¬вся своєрідний захисник свободи віровизнання, яких до нього ще не було. Думки розбігаються, коли йде мова про релігійні погляди царя Михайла. Одні історики вважають його нейтральною людиною, яка стала на шлях віротерпимості, інші називають його переконаним іконоборцем, хоч і не фанатичним, який вирішив підтримувати іконоборчу реформу Лева, що погоджувалась з його особистими переконаннями, і в той же час він відмовлявся від подальших переслідувань шанувальників ікон. Однак, незважаючи на свої іконоборчі симпатії, Михайло II не відкинув цілковито переслідувань православних. Коли Методій, який став потім патріархом Константинопольським, приніс імператору послання від Римського Папи і закликав до встановлення шанування ікон, то зазнав бичування і був навіть замкнений у гробниці. Порівнюючи часи Лева V і царювання Михайла II, сучасники вживали такі фрази: „вогонь погас, а дим залишився, зима минула, та весна ще не настала”.

17 Святий мученик Трифон Арамейський, Нікейський (грец. О АγιοςΤρυφων, лат. Sanctus Tryphon) на-родився в одній з областей Малої Азії – Фрігії, у селищі Кампсада. З юних літ Господь дарував йому силу виганяти бісів і зцілювати людей. Одного разу жителі його рідного села були врятовані ним від голоду, – святий Трифон силою своєї молитви вигнав шкідливих комах, що винищували зернові культури та спустошували цілі поля. Особливо прославився святий Трифон вигнанням біса з дочки римського імператора Гордіана (грец. О Гоρδιανοςο Г’, лат. Marcus Antonius Gordianus Pius; 225-244 рр.). Коли на імператорський престол вступив Децій (грец. О ΔεκιοςГαιος, лат. Gaius Messius Quintus Trajanus Decius, 201-251 рр.), жорстокий гонитель християн, то йому донесли, що святий Трифон сміло пропо¬відує Христову віру. Його віддали на жорстокі катування. Усі муки святий Трифон мужньо терпів, не видаючи ні єдиного стогону. Нарешті його засудили на усікновення голови мечем. Перш, аніж воїни занесли меча над головою святого мученика, він віддав свою душу в руки Божі. Ця подія відбулася в місті Нікеї в 250 р. Мощі святого були перенесені в Константинополь, а потім до Риму. Пам’ять – 14 лютого.

18 Православ’я (грец. Ορθοδοξια, букв, „правильне уявлення”) – означає віру і правдиве почитання Господа Бога. Тут мова не ведеться про православ’я як протилежність до католицької Церкви, але про православ’я, що було спільне для всієї Христової Церкви аж до роз’єднання Східної і Західної Церкви за патріарха Керуларія в XI ст. Вселенсько-католицьке православ’я визнавала вся Христова Церква першого тисячоліття у боротьбі проти єресей та іконоборства, а назви: православна Церква та католицька Церква мають умовно конфесійне значення, бо як та, так і інша частини колись єдиної Церкви Христової вважають себе Святою Православною Вселенською Апостольською Цер¬квою (грец. АγιαΟρθαδοξηΚαθολικηΕκκλησια, лат. Sancta Ecclesia Apostolica Orthdoxa Catholica).

19 Преподобний Іларіон Далматський, Новий (грец. О МεγαςΙλεριων, лат. Sanctus Hilarius) народився в побожній родині. У двадцятилітньому віці постригся в чернецтво в Ісихійській обителі поблизу Візантії, а звідти пере¬йшов у Далматську обитель, де став учнем преподобного Григорія Декаполита (грец. О АγιοςГρηγοριοςοΔεκαπολιτης, лат. Gregorius Decapolitus, 816 р.). Після смерті ігумена брати хотіли обрати на його місце св. Іларіона, але він, довідавшись про це, таємно повернувся у Візантію. Тоді ченці Далматської обителі надіслали святителеві патріарху Никифору (грец. ОΝικηφοροςΑ, лат. Nicephorus І, 806-815 рр.) клопотання про призначення преподобного Іларіона Ігуменом. Патріарх прикликав святого й переконав його погодитись. Преподобний Іларіон у святій покірливості згодився і впродовж 8 років мирно керував монастирем. У 813 р. імператорський престол зайняв іконоборець Лев Вірменин. Преподобний відмовився зневажати святі ікони й звинуватив імператора в єресі, за що переніс багато стра¬ждань. Декілька разів його ув’язнювали, морили голодом і спрагою. Ченці Далматської обителі прийшли до імператора й просили його відпустити святого, обіцяючи коритися імператорській волі. Але, повернувшись у монастир, преподоб¬ний Іларіон і всі ченці продовжували шанувати святі ікони. Розгніваний імператор знову ув’язнив преподобного в тем¬ниці. Новий імператор Михайло II звільнив преподобного Іларіона з ув’язнення, і святий оселився у самотній келії. При імператорі-іконоборці Теофілі (грец. О Θεοφιλος, лат. Тheophilus, 829-842 рр.) преподобного Іларіона знову взяли під варту й, жорстоко побивши, замкнули у в’язниці на острові Афусії. Після смерті Теофіла побожна імператриця Теодора звеліла повернути ісповідників із заслання. Преподобний Іларіон повернувся до Далматської обителі, знову прийняв у ній ігуменство й мирно помер в 845 р. Пам’ять – 19 червня.


Залишити відповідь