Життя і діяльність Василія Великого

1Vas_VelСвятий Василій народився 330 року в НеокесаріїПонтійській. Походив зі щиро християнської родини: його дідусь по лінії батька був мучеником за віру, бабу, батька (Василія), матір Емелію, братів Григорія й Петра, а також сестру Макрину про¬голосили святими. їхня родина, що належала до суспільної еліти того часу, розуміла вартість і потребу освіти. Василій спочатку навчався в Неокесарії під керівництвом свого батька, що викладав риторику, а згодом — в КесаріїКападокійській, у Константинополі й, близько п’яти років, — в Атенах. Там він заприязнився з Григорієм із Назіянзу (Григорієм Богосло¬вом). У цих містах він також ґрунтовно вивчив грецьку й еллі¬ністичну філософію, зокрема платонізм, неоплатонізм і стої¬цизм. Крім того, тут Василій добре засвоїв науку християнства. Переживання, пов’язані зі смертю його брата, й розпач матері вплинули на важливі життєві рішення Василія. Після закін¬чення навчання він приймає хрещення і починає думати про чернече життя. У той час Василій зближується з Євстахієм зі Себасти та його монастичною спільнотою, яка, щоправда, перебуває під впливом енкратизму (прихильники суворого ас-кетизму, витвореного на основі юдейсько-християнських тра¬дицій, та гностицизму). Через це Василій ставився до нього доволі стримано. Він насамперед старався пізнати й глибше зрозуміти принципи монастичного життя, що тоді існували.

З цією метою вирушає до Єгипту, Палестини й Сирії, щоби безпосередньо познайомитися з дуже поширеним тоді явищем еремітизму й монастицизму. Там Василій налагоджує зв’язки з еремітами й кеновітами, знайомиться з принципами їхніх організацій, дисципліни, вивчає їхні правила та набуває досві-ду, живучи разом з ними. Після повернення він покидає сус¬пільне життя й оселяється в родинному маєтку в Аннесі. Тут разом із родиною та приятелями пробує займатися монас-тичноюаскезою. У 364 році його висвячують на священика, а в 370 році — на єпископа Кесарії й митрополита Кападокії. Близько 373 року Василій стає моральним провідником схід¬ного єпископату. Як єпископ у своїх виступах і в письмових творах, в проповідях і гоміліях порушує догматичні й моральні теми. Оскільки деякі єпископи та інші особи виявляли при¬хильність до енкратизму, аріянізму й неосабеліанізму (мода- ” лізму), Василій опрацював і видав для вірних моральні пра¬вила, а згодом догматичні трактати, наприклад: “Про Пресвяту Тройцю”, “Про Святого Духа”. Крім того, він писав про аске¬тизм та монаше життя. Особливо важливі два види його пра¬вил для ченців: “Правила, викладені ґрунтовно” (часто їх нази¬вають “Довші правила” або “Великі правила”), що нараховують вказівок, і “Глави правил, викладені стисло”, що скла¬даються з 318 іїравил. Хоча ці твори й називаються правилами, але вони, однак, не є системним кодексом правил для монахів-василіян .

Непересічність єпископа з Кесарії стає ще очевиднішою, якщо взяти до уваги ширший контекст ситуації Церкви в IV столітті. Після трьохсот років переслідувань християнство ра¬зом зі свободою отримало численні права й привілеї. Це спри¬чинило масовий приплив людей до Церкви, однак, на жаль, здебільшого без належної попередньої підготовки. Внаслідок цього люди почали менш суворо дотримуватися християнсь¬ких звичаїв, правил повсякденного життя, через що певною мірою знизився рівень моральности. В цей критичний момент діяльність Василія Великого була скерована на те, щоби побо¬роти такий стан. А робив він це, закликаючи людей до справ¬жнього євангельського життя. У задумах єпископа з Кесарії повернення до євангельського радикалізму мало набути ха¬рактеру широкого християнського руху.

Творець нової форми монастичного життя

Єпископська й письменницька діяльність Василія мала великий вплив на активізацію й розвиток християнського жит¬тя, зокрема монастичного, насамперед на Сході, а згодом і на Заході. У своїх повчаннях він наголошував на тому, що всі гру¬пи християн однаковою мірою зобов’язані жити згідно з Бо¬жими заповідями, і всі, без винятку, покликані до доскона¬лосте. Духовному життю Василій дав солідний біблійний та філософський доктринальний фундамент. З елліністичної спад¬щини він узяв усе, що було в ній цінного і не суперечило науці Христа й Церкви. А монастичному життю, яке вже існувало в східній частині Малої Азії, надав нового характеру. Зокрема, він запропонував інтегральне поєднання контемпляційного життя з апостольською діяльністю. Завдяки грунтовним знан¬ням, глибокому й всебічному вивченню Святого Письма, а також умінню виголошувати влучні повчання він здобув вели¬чезний авторитет серед сучасників. На відміну від правил Пахомія та його стилю чернечого життя, Василій пропонує жит¬тя в значно менших спільнотах (кількадесят осіб). Його наука відзначається розсудливістю, поміркованістю, розумінням щодо инших. Натомість Пахомій був ригористичнішим і формальні¬шим. Василій заохочує до харитативної діяльносте задля вбогих.

Творчість Василія в контексті інших каппадокійських Отців Церкви

Святий Василій разом із Григорієм з Ниси та Григорієм із Назіянзу складають “трійцю великих кападокійських Отців Церкви”. Найстаршим з-поміж них був Василій. Надзвичайно промовистим є зіставлення їхніх імен і дат: усі вони народи¬лися в 330-350 роках, усі жили в той самий час і мали неаби¬який вплив один на одного, у результаті чого утворили дуже характерну групу; усі троє постають як високоосвічені бого¬слови, великі й сильні особистості. Долі їхні виразно індиві¬дуальні, але мають дуже багато спільних рис, через що можна говорити про їхній певний спільний портрет. Усі троє похо¬дять зі щиро християнських родин. Свята бабуся, святі батьки, а також особи, з якими вони мали зв’язки, формували особ¬ливу атмосферу, в якій народжувалися й виростали діти. Го¬ловним елементом, що формував цю атмосферу, була глибока побожність. Ця риса проявлялася в частій молитві, розва¬жаннях Святого Письма, в підпорядкуванні в житті волі Божій. Молитва була постійною складовою частиною дня. Григорій згадує, що молилися, “встаючи з ліжка, розпочинаючи працю, сідаючи до трапези чи встаючи від неї, йдучи на спочинок”. Найчастіше промовляли уривки Псалмів. Той самий Григорій згадує, що з дитинства мати “годувала” їх біблійними істо¬ріями. У дорослому віці справи віри стали предметом довгих родинних розмов. Деякі з них було записано, й вони увійшли до богословської літератури. У такий спосіб передавалася віра. Саме завдяки цьому єпископ Василій міг пізніше сказати: “Поняття Бога я перейняв від моєї побожної матері й бабусі Макрини. Я зберіг його без змін і дбав про його поглиблення. А коли здобув знання й став цілком свідомою людиною, то тільки вдосконалював ті принципи віри, які вони мені пере¬дали”. Глибока віра батьків знаходила вираз у шляхетному й жертовному житті задля ближніх. Пізніше приятель Василія скаже про нього, що доброчинний приклад шляхетного життя він узяв з дому, бо на таке життя “дивився від найранніших літ”. Той самий автор згадує, що Емелію та Василія Старшого “шанували”, а “годування жебраків, надання притулку чужим, самообмеження, віддавання Богові податку з маєтку — про що мало хто тоді дбав” (Григорій з Назіянзу) — було для них чимось природним. Цей приклад згодом дасть плоди. Василій стане одним із найбільших впроваджувачів багатьох харита-тивнихініціятив у життя. Григорій з Ниси, який був рідним братом Василія, водночас уважав його “своїм учителем і бать¬ком”, а також називав його “чудом цілого світу і правзірцем філософа”. Натомість Григорій із Назіянзу був одним із най¬ближчих приятелів Василія ще з часів навчання в Атенах. Вплив Василія на иншихкападокійських Отців Церкви був дуже великим, хоча всіх трьох Церква проголосила святими, а їхню діяльність називають золотим періодом в історії Церкви. Василія характеризують як видатного церковного політика, захисника правовірности та душпастиря. Григорія з Ниси вва¬жають богословом, а Григорія з Назіянзу називають містиком.

Наступні покоління визнали Василія винятковою постаттю через його особисту святість і душпастирську діяльність, що охоплювала дуже багато аспектів. Зокрема, до неї належить його письменницька творчість, а саме — догматичні й аске¬тичні твори, гомілії, листи, а також суспільно-харитативна ак¬тивність. У кожній із названих форм його діяльности про¬являлися специфічні риси його духовного образу.

Твори Василія Великого

Історія творів Василія була довготривалим процесом, він створював їх не в тиші келії, а поступово, в міру здобування досвіду. Василій був уважним спостерігачем і реагував на кон¬кретні справи, що відбувалися навколо, потім, з плином часу, доповнював написане новими сюжетними лініями, темами й думками. Зібрання творів, як це випливає з дослідження Й. Ґрібомонта, формувалося у кілька етапів .
Першим твором Василія були “Моральні правила”, напи¬сані близько 360 року, коли він разом із Григорієм із Назіянзу перебував у понтійській пустелі. Твір складається з 80 правил. Перші з-поміж них розповідають про навернення й покуту, а останні — про поєднання з Богом, об’єднуючи в такий спосіб два протилежні моменти духовного життя. Близько 377 року Василій об’єднав “Моральні правила” зі вступами та “Великим Аскетіконом” і видав як одну збірку під назвою “Нарис аскези” та надіслав її ченцям у Понті, до яких не міг приїхати.

Таким чином аскетичні твори Василія охоплюють писання, що з’являлися з-під його пера протягом кількох десятків років, зокрема твори, написані під час його перебування над рікою Ірис близько 360 року, тобто після закінчення навчання й подорожей. Натомість “Великий Аскетікон”, який Василій закінчив писати в останніх роках життя, містить зріле бо¬гослов’я духовного життя, що з часом поширюється на цілий християнський Схід.

Ідеал християнина, який Василій зобразив в аскетичних творах, — це людина, вільна від гріха, духовно зріла, цілісна, що живе згідно із заповідями, вміє молитися, обожествлена, з’єднана з Богом. В основі такого стилю життя лежить момент усвідомлення власної гріховності, а після цього — сильне праг¬нення звільнитися з такого стану. Відкинення гріха, відмежу¬вання від нього, згідно з доктриною Василія Великого, є зво¬ротним моментом зміни, що триває й оновлюється протягом усього життя та метою якої є поєднання з Богом.

Василій застерігає від крайнощів. Небезпечним є надмір¬ний спіритуалізм, як також завелика увага до тілесного виміру життя. Він віддає перевагу розумній стриманості та збере¬женню відповідних пропорцій.

У творах суто догматичного характеру, до яких належить глобально “Відповідь на апологію безбожного Евномія”, Василій порушує питання співіснування з Отцем Божого Сина і Свя¬того Духа, протиставляючи цю проблему аріянській доктрині Евномія з Кизіроса, який твердив, що Син не подібний на Отця. Василій першим дає означення Пресвятій Тройці — єдина природа, три особи. У “Трактаті про Святого Духа”, що написаний близько 375 року, він виступає як захисник божест¬венностиСвятого Духа від прихильників Македонія і вводить тлумачення нової доксології — “Слава Отцю і Сину, і Святому Духові”, – впроваджуючи її до Літургії, щоб таким чином підкреслити рівність Осіб Превятої Тройці.

Листи Василія є своєрідним щоденником його переживань і життєвого досвіду. Завдяки своєму особистісному характерові вони представляють автора в контексті суспільно-політичних і церковних подій того часу. Збереглося 365 листів. Багато з них викликають сумніви щодо їхньої автентичності, однак є надзвичайно цінним джерелом для пізнання історії Церкви в ІVстолітті. їх вважають шедеврами християнської епістолографії. Листи Василія дуже різноманітні за своєю формою, їх можна поділити на: догматичні, канонічні, пастирські, мо¬ральні, аскетичні, ті, в яких висловлено співчуття, та ті, метою яких є певне втручання. У всіх них Василій виступає як розсуд¬ливий провідник і порадник, як людина, що мислить над¬звичайно масштабно.

Гомілії і проповіді Василія вражають ясністю думки, гли¬боким знанням, сугестивним стилем і пристрасною вірою при одночасному збереженні життєвого реалізму. “Гомілії на Гексамерон” (шість днів сотворения), або “Бесіди на Шестоднев”, що базуються на прологу до Книги Буття, зображають красу природи та всемогутність і доброту Бога. Автор дуже майс¬терно переплітає моральні мотиви з похвалою мудрости Твор¬ця. Ці гомілії були надзвичайно популярними з огляду на недосяжну майстерність їх риторичного стилю.

Гомілії і проповіді святого Василія належать до найкращих текстів, що їх було написано на тему щоденного життя, за всю історію Церкви. Великий проповідник виголошував їх з різних нагод. Кілька з них він виголосив з нагоди празників і на честь мучеників. Імпульсом висловитися на актуальні теми були події, які спостерігав, і дуже пластично, з використанням пра¬вил риторики, зображав. Він знав силу пристрастей, з якими людина намагається боротися. Через гоміліїВасилій звер¬тається до вірних, щоби застерегти їх від згубних наслідків зла й гріха (“Про заздрість”).

Слова Василія часто безжалісні: “Чим, людино, ти від¬різняєшся від тварин?” (“Про п’яниць”). Василій не шкодує різких слів, щоби затаврувати погану поведінку, нерозривно пов’язану з розбурханням і посиленням прагнень, що нищать людську гідність (“Про гнівливих”). Проповіді Василія, виго¬лошені понад тисячу шістсот років тому, зовсім не втратили своєї актуальності. Проблема надалі залишається в серці людини і в середовищі тих, хто вірує. Гомілії і проповіді тільки відкривають перед нами ті недуги, що існують в самій людині та були в лоні давньої Церкви. Це не критика поганського світу. То християни піддавалися злу і своєю поведінкою ви¬кликали відразу в інших. У гоміліяхзаторкуються в багатьох вимірах актуальні проблеми Церкви, з якими треба постійно . боротися. Потрібно також у рамках відповідальності за життя свого середовища уважно стежити за всіма знаками, що свід¬чать про появу загрози як у родині, так серед сусідів чи в місцях праці. Християнин повинен знати, яким є рівень за¬грози і — наскільки це від нього залежить, — повинен дистанціюватися від тих, які починають заплутуватися в гріхах. Важ¬ливою є часта й публічна молитва, що не тільки шукає під¬тримки й допомоги в Бога, але й показує всьому суспільству ту загрозу, з якою воно має справу. Така молитва – не тав¬рування поневолених гріхом, а рука, простягнута до Бога і в їхній бік, готова допомогти, якщо тільки вони самі зроблять один крок• назустріч тим, хто хоче їм допомогти (“Про віру”).

Святий Василій Великий у своїх проповідях наголошує на спасенному впливі посту на тіло й душу людини. Нагадує про те, що постити лікарі рекомендують хворим, а організм, який задовольняється поміркованим і легким харчуванням, легше уникає хвороб, ніж перевантажений багатьма вишуканими стравами, яких навіть не може належним чином перетравити. Використовуючи цей засіб у боротьбі з гріхом, треба, однак, мати добрий настрій і постити з усмішкою, без штучної пози великого аскета (“Про піст”).

Залишити відповідь