Повчання 42

1. Всім управляючий у премудрості Своїй, Бог, що і роками, і часами рядить добре та премудро, визначив упродовж року й певні спасенні та пожиточні для душ наших дні посту, щоб посвятити їх виключно Йому та щоб очистилися ми від гріховної скверни, яка до нас пристала. І слава Тому, Хто встановив ці дні та дав нам нині до них дожити. Ми завжди повинні быть чистими й непорочними та сповняти усі заповіді Божі, але найбільше це від нас вимагається тепер. Тепер час очищення — тож очистимося; тепер час здержливості — тож дотримуватимемося помірності, і не тільки в їжі та питві, бо цього не достатньо, але будемо стримуватись і від любострастя в серці, від сороміцьких уявлень, від заздрощів до доброї слави брата, від гніву на ближнього та від незадоволення ним, від неприборканості язика, не дозволяючи йому вільно лепетати, але визначатимемо йому рамки, час і міру для розмов лише про належне, від блудних споглядань очей, від слухання недобрих і неприємних Богові розмов. Так, діти мої, так — благаю вас, налаштуйте себе як орган¹ і солодкозвучний псалтир² Духа Святого; руки свої бережіть від рухів безсоромних і від дотиків пожадливих, щоб не розслабились ви, та будьте лагідними один до одного.

2. Хоча всечесна Чотиридесятниця³ трохи й обтяжлива для тіла, але не падайте духом, потерпіть трохи і, звикнувши, перестанете відчувати тягар, особливо, коли мине перший тиждень; для нас достатньо хліба і води та ще дечого, щоб себе прогодувати. Всеблаженні отці наші, як вам відомо, в цей час зовсім обходились без їжі, дехто і всю Чотиридесятницю, дехто тижнями постив, дехто три дні, інші ж кожен день їли потрохи, а ми щоденно споживаємо їжу, та не одноманітну, але, щоб «Він згадав нас у нашім приниженні» (Пс. 136:23), та це мале наше, щоби прийняв, як діло Великого Антонія, ми бо живемо у спільноті й дорогою царською прямуємо, якій вітці віддавали перевагу над усім іншим. Тільки в потаємному місці ділання душевного бережіть себе завжди чистими та не допустіть щоб учинили ви щось згубне для душ ваших.

3. Побоїмося Бога, Який «освітить те, що скрите в темряві, та виявить задуми сердець» (1 Кор. 4:5), і «віддасть кожному» не лише «за його вчинками», але й за словами і помилами (Рм. 2:6), і що найстрашніше — віддасть навіть за гріхи невідання. І хто встоїть перед страшним гнівом Його? Хто зможе невинним постати перед Його лицем? Хто ж після цього не буде старатися бігти дорогою праведності? Хто не посилкується і безтурботність відкинути, і сонливу лінь свою? Вгору підніміться, ніч уже минула та засяяв день відплати майбутньої. Хай не застане нас неготовими смерть і не завдасть нам рани якоїсь невиліковної та вічної.

4. Бідний я, бідніший за будь-яку людину, точніше сказати, один, вартий мук усяких, боюся, жахаюсь і тремчу, коли подумаю про вихід із тіла, про прихід по душу ангелів святих, та про те, як перейду повітряний простір і як направлю слово до Світодержця, як про це написано в житті св. Антонія. О, немоче моя! Що ж мене очікує? І яким непотрібним я щоденно стаю, віддаючись дрімоті та сну в гріхах моїх? Як же я постану перед Богом, Суддею всіх і Господом! Якими очима погляну на Нього, на Того, Який поглядом Своїм безодні висушує і словом грізним гори руйнує? Що там скажу у своє виправдання? Якого захисника знайду? Як ублагаю вже невблаганного? Якими сльозами гіркими, якими словами умилостивними і зітханнями сердечними схилю до милосердя неприступного у правді Своїй?! Горе мені, горе мені, браття мої! Звідсіля вже я бачу частку свою. Одна в мене надія — молитви святого отця нашого й ваше блаженне заступництво.

5. А втім, повстанемо ще і ще, та присилуємо себе до усіх Богу приємних справ, переносячи мужньо теперішнє і втішаючись надіями на прийдешнє. Упокоримо тіло та не будемо дивитися ні на труди, ні на скорботи, ні на паплюження, ні на голод і ні на щось інше, окрім ділання свого. Якщо так будемо жити, то, безперечно, спасемося і до небес нас приймуть, до сонму святих, до радості з усіма святими, що від віків належно послужили Христу Господу.