Зміст повчання:
- Ми покликані до високого життя, але чи живемо так, як самі намірилися, і як інші сподіваються?
- Будемо незмінними в доброму та не будемо захоплюватися пристрастями не лише на ділі, але й у помислах.
- Навіщо ми покинули світ? — Щоб жити у нестатках, маючи надію.
1. «…Божа благодать з’явилася», за словом чудесного Павла, «спасенна всім людям і навчає нас, щоб ми», а головне ті, що полюбили чернече життя, «зрікшися нечестя та гріховних бажань цього світу, жили тверезо», преподобно, «праведно і благочестиво в нинішньому віці, чекаючи блаженної надії і славного з’явлення великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа» (Тит. 2:11-12), Який одним, котрі «витривалістю в добрім ділі шукають слави, чести і нетління», дасть Царство Небесне, а іншим, «слухняним кривді» і велінню тілесному, які відмовились від благих старань та справ — «гнів» і муки безнастанні у вогні вічному (Рм. 2:7-8). Тож глядіть, чи так ми живемо? Чи за тим наміром, який мали напочатку? Тож, прийнявши назву і наймення: “святі”, “подвижники” — не осоромимо розпочатого подальшими справами, та не будемо подібні до фіміаму, який спершу все пахощами наповнює, а під кінець вражає згаром нюх, ані до світильника, що спочатку яскраво горить і освічує всіх у домі, а потім кладеться під посудину, чи гасне.
2. Відмітна ознака правдивого доброчестя — весь час зберігати свою витримку, і в цьому — труд наш. Бо ми, люди, дещо схильні до спотикання і легко переходимо до неналежного, як прорік колись Божественний голос: «…помисли людського серця злі вже з молодощів» (Бут. 8:21). Тож, покинувши світ, нехай знову не станемо його спільниками та пристрасними; зневаживши славу, нехай знову не запрагнемо її за лихим умислом; визнавши себе тут вільними від усього (житейського), нехай не візьмемося знову за пожадання та за добра, що чужі для нас. То чому тоді, забувши свої обітниці, які давали у присутності ангелів та людей, домагаємось, хтось першості, хтось учительства, хтось заспокоєння? Інші виявляють велике невдоволення, якщо поставяться до них з якоюсь неувагою, чи не пошанують їх як преподобних мужів, бо бачать вони перед собою не смерть, не страшний суд та осудження помислів і справ їхніх, не нависаючий над ними тягар гріхів, а те, до чого вабить і чого прагне серце їхнє і що вимальовують їм задуми, що хилять додолу, та у фантазіях їхніх одних уводять до кліру, інших підносять до ігуменства, тих покривають словом премудрості, а отим доручають управління та нагляд за потребами монастиря. Тож, чи не сатанинські це принади й обман?! Не всім ми за це дорікаємо, але є серед вас отакі; а слово наше взагалі до всіх спрямоване, для укріплення в добрих помислах та почуттях.
3. Усе визнавши другорядним та попрощавшись з усім земним, будемо діяти, натомість, в тому, до чого приступили. Задля чого ми покинули світ? — Покинули, щоб злидарювати, плакати, голодувати, зазнавати спраги, бути чистими серцем і миротворними, бути знеславленими, якщо випаде, гнаними, обмовленими — бути покидьками світу і, зрештою, коли настане час переслідувань, на смерть себе віддати заради Того, Хто помер за нас, бо ті, що наважились на це і завжди до цього готові, зараховуються до тих, що дійсно постраждали, і разом із ними прославлені будуть та володарюватимуть з єдиним Богом нашим і Всецарем Христом.