II. Диякон і пресвітер в Антіохії
(381-398)
Прийнявши священний чин дияконства, Йоан узявся до вико¬нання своїх обов’язків. Окрім служіння у церкві, диякон мав наві¬дувати недужих й утішати вмирущих, допомагати бідним, шукаючи засоби на їх утримання. Це була важка праця, що потребувала пов¬ного самозречення й любові, але, разом з тим, була доброю школою пастирського служіння. У пустелі Йоан, дбаючи про спасення своєї душі, не міг бачити всіх людських страждань і нужд. У теперішньому своєму становищі він опинився серед щоденного життя і це відкрило перед його очима всі ті реалії, з якими досі не мав нагоди стикатися.
Дияконський чин не передбачав церковного проповідництва, яке належало до пресвітерів, а виконання безпосередніх обов’язків не залишало часу й можливості для цього. Та, не виступаючи при¬людно, Йоан не полишав проповідництва письмового: до того часу належать кілька його знаменитих творів, як «Три слова до монаха Стагирія про промисел Божий», у яких утішає товариша своєї мо¬лодості, доводячи, що все у житті людини діється з волі Божої, а також «Про дівицтво» і «До молодої вдовиці». Останній сповнений особливої сердечності, бо в ньому Йоан посилається на приклад своєї матері, яка знайшла собі утіху у вдівстві, до останку присвя¬тившись піклуванню про гідне виховання свого сина. У всіх цих тво¬рах Йоан постає суворим ревнителем тілесної чистоти. Можна та¬кож припускати, що тоді в остаточному вигляді видана і книга «Про священство», початково написана лише для друга Василія і читана у тісному колі товаришів.
У чині диякона Йоан прослужив п’ять літ. Тимчасом умер єпис¬коп Мелетій, а на його місце вибрано священика Флавіяна. Новий єпископ знав Йоана ще з антіохійської школи. Отож новий єпис¬коп, належно оцінивши дотеперішні успіхи свого учня, ввів його у чин пресвітера (386 р.). Йоанові було тоді близько 39 літ.
Його чекала велика праця. Антіохія була одним із найбільших і найбагатших міст Сходу. Тоді там налічувалося до 200 тис. жителів, одну половину яких становили погани і жиди, а іншу — християни. Поганство мало тут своїх визначних представників. У поганських 18 школах викладали знамениті ритори й філософи, у яких навчались навіть християни, — очевидно, що багато з них переймали погляди своїх учителів. З іншого боку, тут існувала доволі впливова жидівсь¬ка громада, члени якої, до того ж, володіли значними коштами. Са¬мим християнам бракувало єдності: виникали спори поміж різними учителями, з’являлись різні напрями і групи, що вели між собою завзяту боротьбу. Все це вносило неспокій і розлад у церковне жит¬тя. В Антіохії також були представлені різні єресі — аріянство, аномейство і гностицизм. Словом, перед пастирями Церкви тут поста¬вали доволі складні завдання. Непрості проблеми виникали також на соціальному ґрунті: з великим багатством сусідила велика бід¬ність, поруч із розкішними палацами існували бідняки, що гинули від голоду, відтак тут нерідко доходило до заворушень, в результаті яких проливалася кров. Отож Антіохійська Церква у тому непрос¬тому часі потребувала справді добрих і відданих пастирів.
Саме таким вимогам відповідав Йоан. Народившись тут, він добре знав своє місто. Ліпшого пастиря для Антіохії годі було й ба¬жати. Добре це знаючи, єпископ Флавіян залишив йому широку свободу дій і проповідування. У чині диякона Йоан займався лише справами милосердя, тепер же він виступив як церковний пропо¬відник і відразу виявив свій незвичайний дар. Уже перша проповідь, виголошена з нагоди його рукоположення у чин пресвітера, спра¬вила глибоке враження на тих, що прибули на торжество улюбле¬ного диякона. Невдовзі всю різновірну й різноплемінну Антіохію, спраглу на новини, облетіла вістка, що з’явився проповідник, якого варто послухати. Відтак храм, де він служив і проповідував, завжди був заповнений слухачами, які зі здивуванням і піднесенням ловиликожне слово Йоана. Антіохійці любили красномовство і високо ці¬нили добрих риторів, яким був Ливаній. Та зараз вони мали справу із промовцем, що силою переконання перевершував славного вчи¬теля. Таких проповідей Антіохія ще не чула. Жителі міста то тре¬петали перед картинами гніву Божого, то раділи в надії на безко¬нечне Боже милосердя. Коли натхненний проповідник говорив про пороки рідного міста, — ганив захланність і скупість багачів, не¬покірність бідних, черствість урядників, поверховість жінок, — то багатьох присутніх у храмі кидало в багрянець. Коли ж промовець закликав до покаяння і виправлення та обіцяв при тім неодмінну ]9Божу допомогу, то слухачі часто не витримували і переривали його схвальними оплесками. Антіохійці особливо дивувалися з того, що Йоан не читав своїх проповідей, а вів живі бесіди зо своїми слу¬хачами. Ніхто ще не проповідував так слова Божого — без книжки і записок. Йоан був перший. Невдовзі у церкві з’явились записувачі, які фіксували сказане, а свої записки передавали або й продавали іншим. Йоанові проповіді стали предметом загального обговорен¬ня, їх перечитували під час гостин і на торговицях, їх вивчали на¬пам’ять. Послухати Йоана вважалось за особливу честь, отож багато хто придумував йому схвальні епітети. Передання зберегло випадок, при якому його було названо Золотоустим. Не обмежуючись мо¬ральними настановами, Йоан виступав також із догматичною нау¬кою про основні істини релігії. І якось одна жінка, слухаючи його, вигукнула: «Учителю духовний, або, ліпше сказати, Йоанезолотоустий, ти поглибив джерело святої своєї науки так, що наші короткі уми не можуть цього збагнути!» Народ підхопив сказане і від того часу звав свого улюбленого проповідника Золотоустим .
Минуло два літа Йоанової пастирської праці в Антіохії. Набли¬жався Великий піст 388 року. Але тут сталася подія, що порушила зви¬чайний ритм життя у місті. В Антіохії й раніше не раз траплялися народні заворушення. Так було й тепер. Теодосій, за час свого десяти¬літнього правління, зумів забезпечити мир у державі. Возвівши п’ятьліт перед тим свого сина Аркадія у чин Авґуста , Теодосій тепер мав на думці урочисто відзначити цю важливу подію, поєднавши її зі свят¬куванням десятиліття власного правління. Подібні заходи були по¬в’язані з великими видатками, оскільки при цьому мали бути роздані щедрі подарунки військові, по п’ять золотих кожному воякові. Аби не обтяжувати державної казни, Теодосій видав наказ, згідно з яким не¬обхідну суму повинні були зібрати найбільші міста, які за цей час на¬громадили великі багатства. Та громади міст не виявили бажання під¬коритися наказові. Першою проти імператорового едикту повстала Олександрія, услід за нею пішла й Антіохія. Коли едикт прочитано в Антіохії, місцеві сенатори, забувши про власну гідність, зірвалися з місць і почали кричати, що новий податок розорить Антіохію, що її жителі будуть змушені продавати свої добра, своїх дружин і дітей. Це стало іскрою. В Антіохії, як у всіх великих містах, було багато без¬домних людей, для яких було досить одного заклику, аби почати за¬колот, за ними ж пішла решта населення. Збурений натовп рушив насамперед до дому єпископа Флавіяна, щоби той подбав, аби імпе¬раторський наказ був відкликаний. Оскільки ж єпископа вдома не виявилось, то розпалена маса вилилась на вулиці міста, зносячи все, що траплялося на шляху. Далі натовп опинився перед домом претора. Управитель вважав за ліпше втекти через потаємні двері, а розлючена товпа вдерлась у Преторію. У Преторії на чільних місцях стояли статуї імператора Теодосія, його покійної дружини Флацилли, їх сина Ар¬кадія та інших членів імператорської родини. Юрба спершу зупини¬лась перед зображеннями владоможців, тим більше, що більш тверезі голоси стали вмовляти народ розійтись. Але тут в одну із статуй по¬летів камінь, і це послужило закликом до дії. «Погибель тиранам!» — заревіла товпа й почала розбивати статуї. Опісля їх витягнули на ву¬лицю і врешті вкинули в ріку Оронт.
Та тільки розгром було довершено, як народ опам’ятався. Тео¬досій міг простити образу, вчинену щодо нього самого, але не щодо покійної дружини. Антіохійці могли справедливо очікувати страшної помсти з боку зневаженого імператора. Він міг спалити й розоритиАнтіохію, а жителів її немилосердно покарати або продати в неволю. Одна думка про те, що сталося, наповнювала всіх страхом і триво¬гою. Перелякані люди поспішили до церкви. Тепер вони особливо потребували слова утішення й бажали почути його від Йоана. Але Йоан замовк на цілий тиждень, глибоко вражений тим, що сталося. Нарешті наприкінці сиропусного тижня він з’явився перед народом і звернувся до нього із пастирським словом. «Що сказати мені, про що говорити? — розпочав він серед плачу зібраних. — Час сліз тепер, а не бесіди, плачу, а не слів, молитви, а не проповіді. Вчинене таке страшне, рана така глибока, що перевершує всі лікарські засоби, і лише найвища допомога може її зцілити. Дайте мені оплакати те¬перішнє нещастя. Сім днів мовчав я, як приятелі Йова, — дайте мені тепер отворити уста й оплакати загальне лихо. Хто побажав зла нам, кохані? Хто позаздрив нам? Звідки така переміна? Не було славнішого понад наше місто — тепер нема понад нього нужденнішого. Народ, тихий і смиренний, завжди покірний наказам управителів, раптом впав у шал і натворив такого, про що й говорити годі. Плачу й ридаю тепер — не через суворість очікуваної кари, а через безум¬ство вчиненого… Від плачу переривається мій голос, ледве можу від¬крити вуста, володати язиком і вимовляти слова…» Далі Йоан утішив і заспокоїв людей надією на Боже милосердя. «Тому, дорогі, — го¬ворив він, — не впадайте у відчай. Не так ми самі дбаємо про своє спасения, як піклується про нас Бог, що нас сотворив».
З полегшеним серцем народ розійшовся по домівках. Поміж тим, про долю антіохійців піклувався і їхній єпископ. Коли з Анті¬охії до Константинополя прибули гінці з вісткою про завору¬шення, Флавіян намагався зробити все можливе, аби пом’якшити гнів імператора. Єпископ був уже літньою людиною, а шлях був далекий і важкий, але він рушив у дорогу, аби випередити гінців.
Та глибокі сніги затримали його в горах Тавру, відтак гінці прибули до столиці швидше за нього. Ніхто не міг передбачити, чим за¬кінчиться виправа старенького архипастиря, тому люди були стур¬бовані. У тому часі Йоан був справжнім утішителем для народу. Впродовж усіх двадцяти двох днів, доки тривала подорож, він виступав перед паствою, яка з увагою його слухала. У знаменитих «Бесідах про статуї» Йоан то зображав пережиті заворушення,викликаючи в людях сором за їх безумство і покаяння за вчинене, то говорив про безконечне Боже милосердя, пробуджуючи у слухачах надію на помилування.
Йоанові бесіди тривали майже увесь Великий піст.
Поміж тим, гінці таки випередили Флавіяна і передали імпе¬ратору вістку про те, що сталося. Кесар одразу відправив до Антіохії двох своїх представників, які мали доволі широкі повноваження. Місто було позбавлено всіх прав, а винних ув’язнено, причому їх набралося так багато, що у темницях забракло для них місця, отож людей закрили у великій загорожі без даху. Все населення впало у відчай, бо, здавалось, чекати порятунку не було звідки. Але коли уповноважені достойники на третій день їхали на засідання, їм заго¬родили дорогу якісь дивні люди з висохлими лицями. Це були на¬вколишні пустельники, які, почувши про біду, залишили свої пе¬чери і з’явились у місті, аби допомогти приреченим. Не боячись нікого, окрім Бога, вони відважно виступили перед представниками імператора і просили їх виявити милосердя й дарувати прощення Антіохії. Особливою сміливістю відзначався маленький немічний старець Македоній. Ухопивши одного з достойників за плаща, він змусив його злізти з коня, а тоді почав просити, аби представники Константинополя вимолили в імператора прощення для міста. Пре¬цінь імператор — також людина, отож мав би збагнути, що це можна воскресити тих, що впадуть як жертви його гніву. Кесар теж повинен пам’ятати про гнів Божий. Достойників вразили слова шанованого пустельника і, пообіцявши заступитись за антіохійців, вони поїхали до Преторії, де уже зі страхом їх чекали люди, засуджені на смерть. Та тут вони наткнулися на нову перепону: біля самих воріт Преторії їх зустріли єпископи і пресвітери, серед яких був і ЙоанЗолотоустий. Пастирі заявили, що не пустять представників до Преторії, доки не отримають від них обіцянки помилувати засуджених. То смиренними мольбами, то покликанням на гнів Божий антіохійські отці домоглися того, що було оголошено прощення. Ця новина мит¬тю облетіла натовп. Пастирі разом із паствою висловили глибоку вдячність за виявлене милосердя. Один із достойників, Кесарій, од-разу подався до Константинополя, аби доповісти про те, що від¬булося, і заступитись за місто.
У той сам час, коли Кесарій поспішав до столиці, Флавіян докла¬дав усіх зусиль, щоби добитись авдієнції в імператора і випросити ми¬лосердя для своєї пастви, та дарма: розгніваний кесар і чути не хотів про прохання єпископа. Глибоко засмучений, Флавіян уже втратив будь-яку надію, коли прибув Кесарій і, виклавши імператору суть справи, просив його помилувати бунтівне місто, яке уже й так досить поплатилося за своє безумство. Кесар іще вагався й не давав оста¬точної відповіді, але прийняв Флавіяна, якому врешті вдалося змінити гнів володаря на милість. З глибоким смутком постав він перед ім¬ператором, не сміючи підняти очей. Вигляд сивочолого архипастиря33 зворушив Теодосія: він сам підійшов до єпископа й уже більш м’яким тоном повів бесіду про те, що сталося. Флавіян пояснив імператору, що становище черні, яка стала призвідцем заворушення, заслуговує більше на співчуття, аніж на гнів, і просив милосердя для міста. Кесар може спалити й розорити Антіохію, але мусить пам’ятати, що й над ним є Цар Небесний, який заповідав усім людям: «Коли ви проща¬тимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам» . Врешті імператор дарував повне прощення місту. Флавіян негайно послав гінців, аби ті чимскоріш донесли радісну вістку до жителів Ан¬тіохії. Сам також вирушив у дорогу і прибув до Антіохії перед самим Великоднем. Усе населення вийшло йому назустріч, єпископа на ру¬ках урочисто внесли до міста. Йоан виголосив слово з нагоди повер¬нення архипастиря. «Благословен Бог, — говорив він до зворушених слухачів, — що сподобив нас відсвяткувати цей святий празник з ве¬ликою радістю, що повернув голову тілу, пастиря стаду, учителя своїм учням, первосвященика священикам. Благословен Бог, який зробив незміримо більше від того, що ми просили чи про що думали: нам-бо здавалось достатнім бути ізбавленими від загрози, що нависла над на¬ми, але милосердний Бог, незмірно перевершуючи своїми дарами на¬ші прохання, ще й повернув нам нашого отця швидше, ніж ми могли сподіватися». Далі Йоан докладно оповів про виправу єпископа, а на завершення просив своїх слухачів ніколи не забувати про цю науку.
Історія ця особлива тим, що в ній виявився вплив християнства на суспільні процеси. Єпископ, якого не злякали ані труднощі да¬лекої дороги, ані гнів імператора, пустельники, що зоставили своїпечери і з’явились у місті, аби заступитись за людей, і пастир, який увесь той страшний час був із народом і щоденно виголошував про¬повіді, справили незабутнє враження на населення. Проповіді Йоана знаходили відгук у серцях не тільки християн, але і поган: тепер, у час загального нещастя, вони йшли слухати Золотоустого у надії знайти в його словах утішення і заспокоєння. Тоді багато з них прий¬мало віру Христову і хрестилось: Йоан з радістю повідомляв, що не¬вдовзі по поверненні Флавіяна він був зайнятий «утвердженням у ві¬рі тих, що через нещастя опам’ятались і полишили поганську оману».
Події, що довелося пережити Антіохії, забрали від самовідда¬ного пастиря стільки душевної енергії, що він на якийсь час зане¬дужав. Виздоровівши, він знову ревно взявся до праці. Ще десять років Антіохія мала змогу слухати натхненного пресвітера-пропо-відника. Тут мимоволі пригадується біблійний вислів, що добрий пастир знає свої вівці і вівці знають його і слухають голосу його .
Доходило до того, що Йоанові годі було навіть через утому чи недугу залишити свої бесіди бодай на кілька днів. «Не було мене лише день, — говорив він, повернувшись із подорожі, — і здавалось мені, що вже цілий рік не був із вами, — так сумував і нудьгував! По тому, який ви мали жаль і сум, можете судити і про мої почуття. Ко¬ли малу дитину відривають від грудей матері, вона крутиться й огля¬дається, шукаючи її; так і я, коли був відірваний від вас, всі мої дум¬ки були звернені до цього священного зібрання» . Іншого разу, коли через хворобу він мусив кілька днів пробути вдома, по виздоровленні говорив: «Сьогодні, коли я знову серед вас, здається мені, ніби я вернувся із довгої подорожі. Коли два приятелі не можуть бачитись один з одним, яка користь із того, що вони живуть в од¬ному місті? Не покидаючи своєї домівки, я був би так само відчу¬жений, якби велика відстань відділяла мене від вас, тому що не міг би бесідувати з вами» . Ще якось Йоан подався в пустелю, аби там відпочити і набратись сил, то вірні вислали до нього листи, у якихпросили його якнайшвидше вернутись. І він повернувся, хоча його здоров’я ще не зміцніло достатньо. Повертаючись до свого престолу, він говорив: «Чи правда, що ви пам’ятали про мене в часі моєї від¬сутності? Щодо мене, то я не міг забути про вас ні на хвилю. Ті, що їх полонила тілесна краса, скрізь, де лиш ходять, мають перед мисленним зором улюблений образ; так і ми, захоплені красою ваших душ, всюди носили ваш образ у серці своєму. І як живописці поєд¬нанням барв представляють предмети, так і ми, уявляючи собі вашу ревність до наших бесід, вашу любов до проповідей, вашу прихиль¬ність до проповідника та інші ваші чесноти, складали з них, немовби із фарб, образ ваших душ. Цей образ скрашував нам нудьгу роз¬луки. Чи ми сиділи, чи стояли, чи перебували в спокої чи в русі, вдома чи поза ним — всюди переслідували нас ті думки. Навіть у сни наші приходили згадки про вашу любов, і вночі, як і вдень, нас під¬тримували ті солодкі спомини. Як у Соломона: «Я сплю, та моє сер¬це не засинає» … Я поступився перед вашими просьбами, вважав за ліпше швидше вернутись, не одужавши до кінця, ніж випробо¬вувати вашу любов… Ось чому я встав і прийшов до вас» .
Але, справді високо оцінюючи народну любов, Йоан не переставав докоряти своїм слухачам за їх легковажність. Коли вони, за¬хоплені бесідами улюбленого проповідника, за тодішнім звичаєм виявляли своє схвалення голосними оплесками, Йоан суворо го¬ворив їм: «Я не бажаю ваших оплесків і галасу. Все, чого я хочу, — щоби ви, мовчки вислухавши те, що кажу вам, застосовували це по¬вчання до життя. Ось похвала, якої я бажав би… Ви ж не в театрі, не перед акторами — тут школа духовна, і ви повинні доводити свій послух справами. Тільки тоді я буду вважати себе нагородженим за свою працю» . Багатьом таке не подобалось і вони висловлювали своє невдоволення. На подібні роз’яснення Йоан витрачав немало часу й зусиль. Він легко прощав образи, які стосувались до його осо¬би, натомість глибокий жаль огортав його серце, коли антіохійці,замість моральних поучень, віддавали перевагу новим розвагам. По-дібне траплялося доволі часто: люди за один день могли зруйнувати те, що будувалось роками. Хоч як любили вони свого проповідника, але досить було влаштувати в місті іподром з перегонами, як антіохійці покидали церкву і спішили на видовище. Така непостійність украй засмучувала Золотоустого, і він не раз із гіркотою запитував: «Чи, може, надармо труджусь я? Чи, може, сію на камінні або серед терня? Боюся, що мої зусилля до нічого не допровадять» . Ще біль¬ше він переймався невідповідною поведінкою у церкві: «Чи можнасказати? Церква сталась театром! Сюди приходять жінки, зодягнені ще більш непристойно і безсоромно, ніж ті, що блудодіють на ву¬лиці. За собою вони притягають сюди й безсоромників. Якщо хтось хоче звабити жінку, жодне інше місце, гадаю, не здасться йому зруч¬нішим за церкву. Та й якщо комусь треба щось продати або купити, то церква для нього більш придатна за площу. Тут пліткують, тут слухають пересуди більше, ніж будь-де. Якщо хочете дізнатись но¬вини, то тут їх довідаєтесь більше, як у суді або почекальні лікаря… Чи маємо з цим миритись? Чи можемо це витримати? Щодня я тру¬джуся і турбуюсь, щоб ви взяли тут пожиточну науку, & ви виходите радше зі шкодою, як з користю» .
Але спалах нарікань і гніву негайно поступався місцем любові і прощенню, лишень проповідник помічав дію свого докору. Поспі¬шаючи загладити власну суворість, він просив пробачення у своїх духовних дітей. «Відчуваю, — говорив він, — що я ужив занадто су¬ворих слів. Пробачте мені. Так буває зо всякою душею, що вболіває. Та се я говорю не зі злого серця, а з любові до вас, тому зменшую свою суворість» .
Траплялося, що від поведінки антіохійців у Золотоустого справ¬ді уривався терпець, і тоді їх вражав грім його справедливого гніву, але й поміж тим завжди було чутно голос любові. Пастир суворо докоряв своїй пастві тому, що любив її, і вона смиренно зносилайого інвективи, бо знала це і сама любила його. Йоан завжди вмів говорити гірку правду своїм слухачам, бо керувався справжньою, безкорисливою любов’ю до них, що йшла з глибини серця. Тому так щиро звучать ці слова: «Я ношу вас у серці моєму, ви займаєте всі мої думки. Великий народ, але велика й любов моя до нього, і вам не тісно буде в душі моїй. У мене немає іншого життя крім вас і турботи про ваше спасения» .
Як батько, Йоан входив не тільки в духовні, але й матеріальні, життєві потреби людей: у своїх проповідях він сміливо виступав на захист найбіднішого населення. Часом Йоанові навіть докоряли, що — він говорить лише про бідних, ніби інші не заслуговують на його увагу. Золотоустий на це відповідав, що йому дороге спасення всіх, багатих і бідних, але про бідних він піклується особливо, бо не тіль¬ки їх душі, але й тіла потребують опіки. І Спаситель на страшному суді спитає, чи нагодували ми голодного, чи зодягли нагого. «Тому я не перестану повторювати: давайте бідним, і буду неустанним об¬винувачем тих, які цього не роблять» .
Сам будучи великим подвижником, Йоан був нещадним до по¬років і згубних пристрастей і вів із ними завзяту боротьбу. Але суворе * ставлення до гріхів і пороків у нього ніколи не переходило у непри¬язнь до самих грішників. Навпаки, наскільки гостро він засуджував гріхи, настільки велике співчуття виявляв до самих грішників, вба¬чаючи у них заблуканих овець, що потребують опіки пастиря. Тут він часто наводив слова Спасителя: «Бо Син Людський прийшов не губить душі людські, а спасти!» — і далі роз’яснював, що нема та¬кого гріховного падіння, з якого людина не могла би піднятись. Свої роздуми на цю тему Йоан часто підтверджував прикладами не лише із Біблії, але і з дійсності. «Чи не чули ви, — говорив він якось, — про блудницю, яка перевершила всіх пропащих жінок, а пізніше перевищила святих своєю праведністю? Я маю на увазі не ту, про яку оповідає Євангеліє, а ту, що була відома, коли я ще був дитиною. Походила вона з розпусної Феникії. Вона була першою у театрі, а слава про неї ширилась до Киликії і Кападокії. Скількох багачів во¬на розорила! Скількох молодих хлопців звабила! Її навіть звинува¬чували у чаклунстві, наче для її пристрасті не досить було краси. Вона піймала у свої сіті навіть брата імператриці. Ніхто не міг остоятись проти її сили. І несподівано, сподобившись Божої благодаті, вона вирвалась із бісівських тенет і звернула свою дорогу до неба. Та, з якою ніхто не міг зрівнятись у безсоромності на сцені, стала взір¬цем цнотливості і, вдягнувши волосяницю, проводила весь час у покаянні. Даремно префект, за спонукою деяких, змушував її повернутись на театральну сцену. Навіть вояки, яких післано за нею, не змогли забрати її від дівиць, що її прихистили. Допущена до свя¬тих таїнств, очищена благодаттю, вона досягла найвищої чесноти: зовсім не виходила до своїх прихильників, замкнулась у такій собі темниці, де і провела кілька літ. Так перші будуть останніми, а ос¬танні першими. Маймо надію і ми, що теж зможемо стати великими і славними» . Такі бесіди справляли глибокий вплив навіть на най¬більших грішників, подаючи їм надію на Боже милосердя^Справді рятівним колом є слова золотоустого пастиря: «Ти грішник? Не впа¬дай у відчай: я не перестану давати вам ліки, бо знаю зброю проти диявола — не піддаватись безнадії! Якщо ти у грісі — не занепадай духом. Не перестану твердити: якщо грішиш щодня, то щодня й кайся… Ти заскорузу грісі? Онови себе покаянням! Чи можна, спи¬таєш, покаянням досягнути спасения? Ясна річ, можна. Якщо я все життя своє провів у гріхах і покаюсь, то чи спасусь? Очевидно, що так, бо милосердя Боже незміриме і доброта Його невимовна. Зло, хоч би яке, є зло людське і тому обмежене, а милосердя є Боже і тому безконечне. Уяви собі іскру, що падає в море: чи може вона зоста¬ватись там чи бути видимою? Що іскра перед морем, те й зло людсь¬ке перед добротою Божою. Ба навіть доброта непорівняно більша. Море, хоч яке велике, має межі, а доброта Божа не має границь» .
Проповідуючи милосердя і всепрощення, ЙоанЗолотоустий боляче переживав будь-який розбрат і розкол, чого тоді якраз не бракувало серед католиків Антіохії. У своїх бесідах він часто піднімав цю тему і намагався пояснити, що корінь зла зовсім не у релі¬гійній ревності, а у людському самолюбстві і владолюбстві. «Нічого так не роз’єднує Церкву, — говорив він, — як владолюбство, нічого так не викликає гніву Божого, як поділ у Церкві. Навіть якщо ми робимо найліпші справи, то, розриваючи єдність, будемо покарані, начеб ми розривали тіло Господа… Навіть мучеництво не може загладититакого гріха. Для чого ти приймаєш мучеництво? Чине за¬для слави Ісуса Христа? Ти віддаєш своє життя за Ісуса і водночас розриваєш Церкву, за яку прийняв смерть Христос». Такі проповіді зробили дуже багато для примирення у Церкві різних течій і груп.Йоан ще мав щастя дожити до остаточного подолання розділення.
Так у живому зв’язку із паствою Йоан провів свої найліпші літа.
До цього періоду належать усі його найважливіші проповіді, як екзе¬гетичні, так і полемічні. У своїх бесідах він торкався не лише ок¬ремих уривків, а й тлумачив цілі книги Святого Письма . Йоанові пояснення відзначаються ясністю, простотою і життєвістю, вони становлять чудовий взірець екзегетичної праці і морально-етичного поучения. Найціннішими вважаються його бесіди на Євангеліє св. Матея і на послання ап. Павла. Йоан належав до антіохійської екзегетичної школи, яка, на відміну від школи олександрійської, при¬тримувалася буквального пояснення текстів Святого Письма. Зна¬ючи також твори олександрійських екзегетів, зокрема Оригена, Йоан зайняв серединну позицію. Ні на крок не відступаючи від свя¬щенного тексту, він викладає його зміст і з нього виводить догматич¬ну науку, а опісля вказує на морально-етичні норми, що з неї ви¬пливають. Усе це подавалось дуже просто і доступно.
За час своєї пастирської діяльності в Антіохії Йоан настільки зжився зо своїми вірними, що справа їх просвіти та наставления на путь істини стала основним його заняттям. Іншої мети він собі і не ставив. Правда, часом, під впливом утоми або ж розчаровання від певних дій своєї пастви, він звертав свій погляд на навколишні гори, де колись перебував у молодих літах і де далі вели усамітнене життя багато «земних ангелів», як він любив називати пустельників. Ін¬коли він навіть на якийсь час ішов у гори, аби відпочити від ви¬снажливої праці і міської суєти, але обов’язки пастиря не давали йому змоги залишатись там надовго. По короткім відпочинку він знову вертав до пастви, кажучи: «Добре бачу, що не можу полишити ЗО це місто і що мені належить зоставатись тут до кінця моїх днів»25. Але промисел Божий судив інакше: 397 року помер Архиєпископ Константинопольський Нектарій, і саме Йоан мав очолити першу катедру Східної Вселенської Церкви.
