III. На константинопольському престолі
(398-404 рр.)
Коли пастирська діяльність Йоана в Антіохії добігала кінця, у політичному житті настала важлива переміна. 395 року помер імпе¬ратор Теодосій, який забрав зі собою й останні відблиски слави Рим¬ської імперії. У нього зосталось два сини — Аркадій і Гонорій. Аби не викликати неприязні поміж ними, а головно не вважаючи жодного з них здатним прийняти на себе увесь тягар управління великою дер¬жавою, що й так уже явно хилилась до занепаду, Теодосій провів по¬діл, призначивши для Гонорія західну, а для Аркадія — східну її час¬тину. Обидва спадкоємці були ще молодими людьми, до того ж, не надто щедро наділеними від природи, аби належно сповнити своє призначення. Отож не дивно, що насправді державою управляли не вони, а люди з їхнього оточення. На Заході цю роль виконував зна¬менитий полководець Стилихон, а на Сході не менш відомий євнух Евтропій. Останній, вийшовши з невільників, завдяки обставинам і своєму природному розуму, зумів здобути собі ласку Теодосія, який став доручати йому важливі справи, а по смерті імператора став опі¬куном молодого Аркадія й управителем держави. Саме через сприянняЕвтропіяЙоан перенісся до Константинополя. По смерті АрхиєпископаНектарія закономірно виникло питання про його на¬ступника. Будучи людиною релігійною, Евтропій цікавився життям Церкви, отож під час свого перебування в Антіохії скористався наго¬дою послухати знаменитого проповідника. Йоан справив на нього сильневраження, і тепер Евтропій порадив імператору запросити антіохійського пастиря до столиці. Аркадій погодився, й управитель східних земель Астерій отримав таємне доручення привезти Йоана до Константинополя. Це було несподівано як для Йоана, так і для антіохійців, відтак виконати імператорське побажання було нелегко. Ан- зі тіохійці в жодному разі не погодились би відпустити свого улюблен¬ця, а всяке застосування сили привело би до заворушень. Тому, викликавши Йоана за місто, начебто для спільного поклоніння мощам св. мучеників, Астерій наказав привезти його до Константи¬нополя. Кесар сам зустрів знаменитого пастиря, а 26 лютого 398 року, у присутності багатьох єпископів, Олександрійський Патріярх Теофіл рукоположивЙоана у чин Архиєпископа Константинопольського.
Тепер Йоан був Архиєпископом столичного міста, Патріярхом Сходу, посідав найвищу після Апостольського Престолу в Римі катедру. Становище, яке він займав, було високе, але й сповнене бага¬тьох труднощів. Константинопольська Церква, що її, згідно з пе-реданням, заснував св. ап. Андрей, пережила багато переворотів, а відколи Константинополь став столицею Східної Імперії, була го¬ловним осереддям церковно-релігійного і духовного життя Сходу.
Але, саме з огляду ка таку її роль, через неї перекочувалися бурхливі хвилі: у столиці знаходили собі грунт усякі можливі доктрини, які швидко приймались серед населення і навіть досягали імператор¬ського двору. Наприклад, аріянство поширило тут свій вплив настільки, що католицьке вчення опинилося було перед загрозою повного витіснення. Так було ще зовсім недавно. Скажімо, Григорій Богослов, прибувши до Константинополя, з жалем констатував, що всі найважливіші чотирнадцять церков столиці перебували в руках аріян. Католикам належала тільки одна домашня церква, яка, за його пастирства, стала джерелом католицького відродження. Але й потому вплив аріянської доктрини був іще досить великий, відтак невдовзі Григорій Богослов зрікся архиєпископства. Його наступником став Нектарій, вибраний зі світських придворних достойни¬ків. Він відзначався праведністю життя, але був занадто м’якої вдачі: хоча його правління перебігало спокійно, однак було очевидно, що столиця потребує іншого пастиря, який би мав достатньо мужності виявляти твердість церковної влади, коли цього вимагають обста¬вини. Нектарій був позбавлений такої риси, отож по ньому Церква перебувала у доволі занедбаному стані. Народ, віддаючись розма¬їтим розвагам, не шанував своїх пастирів, які також, разом з єпис¬копами, провадили геть світське життя. Все це глибоко вразило і засмутило Йоана. В Антіохії він теж бачив багато вад і пороків, з якими вів непримиренну боротьбу, але це стосувалося до пастви; тут же самі пастирі потребували поучення і наставлення. Йоан одразу побачив, що нове становище вимагатиме від нього неабияких зу¬силь. Колись, у молодості, сповнений почуття відповідальності, він був відмовився від єпископського чину, поступившись Василію. Те¬пер же, посівши з волі Божої архиєрейський престол, він із запалом узявся до праці.
Найперше він мав утвердитися як пастир-учитель перед новою паствою. Цього від нього очікував народ, що чув про його знамениті проповіді. І справді, перші бесіди Йоана у Константинополі зби¬рали багаточисельну авдиторію. Слухачі часто виражали своє захо¬плення і храм наповнювався бурхливими оплесками. Проти подібних виявів схвалення Йоан виступав ще в Антіохії, вбачаючи у них прояв людської суєти, так само реагував на них і тепер. Та його розчаровання стало ще більшим, коли він переконався, що бурхливе схвалення тут зовсім не означає сприйняття поучення, як це було серед антіохійців. Константинопольці ж часто не надто відрізняли церкву від театру. Слухачів радше приваблював блискучий дар про¬повідника, ніж саме поучення. Тому Йоан неодноразово порушував цю тему, прохаючи своїх слухачів полишити цю звичку і вислухо¬вувати проповідь без аплодисментів, із сокрушеним серцем: «Слу¬хайте мене спокійно, — говорив він, — прошу вас. Якщо хочете, віднині візьмім за правило, щоби ніхто зі слухачів не дозволяв собі перебивати проповідника… Зважте на мою просьбу і знайдете тут джерело благ і школу мудрості. Навіть коли поганські філософи го¬ворили перед своїми учнями, то ті слухали їх, не перериваючи оплесками.Проповідували й апостоли, і ніде не написано, щоби їх галасливоперебивали. Ісус Христос бесідував з народом на горі, і коли Він говорив, не чути було жодних вигуків. Нема нічого пристійнішого для церкви понад тишу і скромність. Галас і викрики пасують у театрі, у лазнях, на майдані, під час світських забав. Пояс¬ненняяі тлумачення наших догматів потребують спокою, зосере¬дженнядуха. Подумайте про це, я вас прошу, благаю… Встановімо такеправило і робімо все лише для слави Божої».
Та змінити звичаї столиці було нелегко. Йоан, не обмежуючись лишеньпоучениями, перший подавав приклад стриманості у поведінці. Становище АрхиєпископаКонстантинопольського вима¬гало широких контактів, а також постійної участі у прийомах вель¬мож. Природно, що такий триб життя забирав багато часу пастиря, тому Йоан рішуче від усього відмовився. Архиепископ жив немов пустельник: не надавав жодного значення власним потребам, харчувався дуже скромно, а все, що зоставалось із доходів, роздавав бідним. Двері його дому завжди були відкриті для тих, хто потре¬бував не лише духовної, але й матеріальної допомоги. Будучи прия¬телем й опікуном бідних в Антіохії, Йоан залишився таким і на престолі константинопольськім. Столиця, з її розкішними палацами, крила в собі ще більше нужди, ніж Антіохія. Архиєпископськакатедра володіла значними багатствами. Провадячи надзвичайно скромне життя, Йоан значну частину цих засобів віддавав на бла¬гочинні заклади. На той час на цілу столицю було тільки чотири таких заклади, та й на їх утримання бракувало коштів. Йоан, упо¬рядкувавши ті, що були, почав засновувати нові допомогові осеред¬ки, де невдовзі багато недужих, немічних і бідних могли знайти собі притулок і пристановище. Вся діяльність Йоана була звернена го¬ловним чином на підтримку благочинних закладів. У своїх бесідах він часто звертався до слухачів із закликом складати пожертви для Цієї мети, бо милостиня — це найбільша чеснота, що найпевніше відкриває доступ до неба і райської радості. Слова його знаходили відгук і невдовзі справу доброчинства у Константинополі було зру¬шено з місця. Знайшлося досить багатих людей, особливо вдів, які, пожертвувавши все своє майно на доброчинні цілі, самі пішли слу¬жити недужим і немічним. Це тішило Йоана, він навіть думав про той славний час, коли не стане бідності серед його пастви і всі за¬живуть у щасливій братській взаємності, як жили перші християни у Єрусалимі .
Доброчинність становила лиш один бік пастирської діяльності ЙоанаЗолотоустого. Понад тілесні нужди, опіки архипастиря потребували нужди духовні, без задоволення яких і саме доброчинство не могло приносити належної користі. Як і Антіохія, Константи¬нополь був містом зі змішаним населенням. Хоча християни переважали чисельно, але ще давало про себе знати й поганство, яке ви¬являлось у розмаїтих забобонах. Тут також проживала жидівська громада. Врешті, у самій Церкві не було спокою від різник єресей і розколів. Усі ті чинники украй ускладнювали діяльність пастиря. Не бракувало й суспільних проблем. Імператорський двір зовсім не був утіленням тих чеснот, яких звикли від нього очікувати у провінції. Він радше був джерелом морального зіпсуття, що поширювалося на все суспільство. Безумну розкіш двору наслідували придворні вель¬можі, і все це важким тягарем лягало на плечі простих людей. Йоан, перейнятий становищем бідних, гостро виступав проти цього у своїх бесідах. Така розкіш, говорив він, не личить християнам. «Чого, ска¬жи мені, ти носиш шовкову одіж, їздиш на золотозбруйних конях? Коней покривають дорогими попонами; безсловесні тварини мають на собі дорогоцінності, ходять у золоті, а бідний, якого мучить го¬лод, стоїть під дверима твоїми! Христос страждає від голоду! Яке безумство! Чи ж зможеш отримати прощення, коли Христос стоїть перед дверима твоїми в особі бідака, а ти не рухаєшся?» Зрештою, і багаті й бідні однаково пристрасно любили театри і розмаїті роз¬ваги. Часом навіть доходило до того, що під час деяких вистав церк¬ви були порожні. Йоан гостро виступав проти такого стану речей.
Та ще більше Йоана засмучувало моральне падіння тих, яких вибрано провадити Церкву. Багато єпископів вели зовсім світське життя, що також позначалося на звичаях нижчого духовенства.
Особливо сильне невдоволення святителя викликав широко розповсюджений в тім часі звичай замешкання під одним дахом духовних осіб із посвяченими Богу дівицями. Звичай цей вийшов із доброї цілі. Серед духовенства того часу стало поширюватись пе¬реконання, що безшлюбне життя більш відповідне для пастирів, бо дає їм більше свободи для пастирської діяльності. Справді, багато священиків жило безшлюбно. З міркувань милосердя багато з них пиймали до себе в дім бідних сиріт для виховання, які пізніше та¬кож приймали обіт чистоти. Оскільки належно влаштованих жіно¬чих монастирів було ще небагато, то ті вихованки, хоча дійшли до зрілості, і далі жили у своїх вихователів. Часто було так, що дівичі й дівиці жили разом під одним дахом як брати і сестри. При дотри¬манні моральних принципів таке співжиття не могло становити жодної загрози, хоча вже воно саме було предметом осуду на со¬борах і заборонене як невідповідне. Але легко собі уявити, до чого міг дійти той звичай у столиці з її спокусами і моральним зіпсуттям.
Таке співжиття кидало тінь на все духовенство. Треба було цього позбутися, аби підняти авторитет і вплив пастирства. Відтак свя¬титель розпочав нещадне переслідування незаконного співжиття і написав проти нього дві об’ємні книги, у яких ясно зобразив як сам звичай, так і ті зловживання, до яких він міг привести .
Звичай цей уже глибоко вкоренився у суспільстві, його важко було позбутися відразу, але Йоан не відступав і йому вдалось знач¬ною мірою очистити Церкву від нього. Аби дати взірець справжньо¬го монашого життя, він піклувався про заснування й облаштування жіночих монастирів. Монастирі існували і перед тим, але вони були не так місцем молитви і спасення, як пристановищем для осіб, яким обридла суєта світського життя, і вони шукали там відпочинку без розривання зв’язків зі світом. Йоан піддав монастирі радикальним змінам. Він особисто порозмовляв зі всіма монахинями і коли пе-реконався, що деякі з них перебували там зовсім з інших міркувань і більше були перейняті «купелями і строями, ніж постом і молит¬вою», то порадив їм вернутись у світ, бо монастирі повинні бути виключно місцем молитви, посту й покаяння.Це привело до того, що монастирі очистилися від деяких своїхчленів і наповнились тими, які справді хотіли цілкомпосвятити себе на служіння Господу і ближнім. Велика була Йоанова втіха, коли в перемінені таким способом обителіпочали з’являтись особи зі справді чистими наміра¬ми. Приходили навіть знатні і багаті вдови, які посвячували своє життя і своє майно для служіння вбогим і немічним. Щоб мати біль¬шу можливість служити «втомленим й обтяженим» членам хрис¬тиянського братства, вдови найчастіше ставали дияконисами. їхнім обов’язком було наставляти оглашенних жінок, приготовляти їх до хрещення, керувати їх першими кроками у новому житті, а також сповняти розмаїті послуги в церкві. Це була нелегка служба, але, попри всі труднощі, жінки добросовісно виконували її до кінця сво¬го життя. Багато з дияконис прославились своєю самовідданістю, зокрема, у часи Золотоустого: Никарета, шляхетна дівчина з Никомидії, що посвятила себе Богові ще в молодості, Сильвина, з роду мавританських царів, Пентадія, вдова по знаменитім полководцю Тимасію, а також Олімпіяда, яка, рано овдовівши, себе і своє майно віддала Церкві. Ті праведні диякониси були головною опорою ве¬ликого святителя у його пастирській праці.
Борючись із моральним занепадом своєї церкви, Йоан мусив також плекати Христову науку перед розмаїтими єресями. В тому часі особливо активну діяльність розгорнули новаціяни, які пере¬неслися із Заходу на Схід і знайшли собі пристановище у Констан¬тинополі. Вони проголошували, що лишень у них зберігається прав¬дива наука і чисте життя і лишень себе, відтак, вважали справжньою церквою, яка не терпить нечистих членів-грішників. Така смілива заява глибоко вразила Йоана і він виступив проти неї. «Яка гор¬дість, — говорив він, — який безум! Ви, будучи людьми, проголо¬шуєте себе безгрішними? Тоді можна стверджувати, що море може бути без хвиль. Але ж як хвилі не перестають хвилювати море, так і гріхи не перестають діяти в нас… Вас же, возлюблені, прошу три¬матись здалеку перед самохвальбою цих людей, уникати їх гордощів і всіма силами старатись висповідатись зі своїх гріхів… Ніколи не повинні ми слухати тих, які заперечують, що Церква Божа може прощати всі гріхи. Ті нещасні, що не бачать у Петрі скали і не хочуть вірити,що Церква отримала ключі від царства небесного, самі пускають їх зі своїх рук — не бажаючи покутувати, вибирають осудження.Вони заперечують прощення гріхів, та не будучи застрахованимиперед гріхами, забирають своїм навчанням від грішника спосібвиздоровлення… Хто ж, як належить, поспішить визнати свої гріхи іпокаже свої рани лікарю, який його зцілить без жодних докорів, хтоприйме від нього лік, говоритиме з ним сам-на-сам і все йому совісно розповість, той легко позбудеться своїх гріхів, бо сповідь єводночас їх знищенням».
Не менш гостро виступав Йоан проти аріянства. На окраїнах столиці аріяни ще зберігали вплив і не упускали нагоди, аби заявити про себе, влаштовуючи урочисті релігійні процесії. У тих процесіях із цікавості або через брак знань брало участь також багато като¬ликів. Йоан не міг із цим миритися і, аби відволікти своїх вірних від аріянських зібрань, вважав за необхідне влаштовувати подібні про¬цесії й у своїй церкві. У католицьких процесіях взяла участь навіть дружина імператора Євдоксія, яка веліла за свій кошт роздавати поміж народом свічки. На жаль, дійшло було до вуличних зіткнень, коли католицька й аріянська процесії зустрілися в місті. Полетіло каміння. Під час зіткнення було поранено і вбито багатьох людей з обох боків. Так, одному із придворних достойників імператриці, євнухові Врисону, пробили каменем голову. Це і стало причиною, чому уряд заборонив подібні акції. Та святитель, високо цінячи ду¬ховний спів, і далі влаштовував богослужбові зібрання. Особливо він любив всенічнічування, на подобу всенічних молитов перших християн. «Ніч, — говорив він, — призначена не на те, аби всю її проводити у сні і спочинку — доказом того служать ремісники, тор¬говці і купці. Церква Божа встає опівночі, щоби хвалити Господа. Вставай і ти, піднеси свої очі д’горі, поглянь на хори звізд, прислу¬хайся до врочистої і безмежної тиші, до глибокого мовчання. Схи¬лись перед провидінням твого Господа. В часі ночі душа чистіша, легша, вона швидше і легше піднімається вгору… Що було метою Спасителя, коли Він проводив ночі на горі, як не те, щоб дати при¬клад до наслідування? Вночі рослини віддають свої пахощі, а душатвоя ще більше приймає росу небесну. Що за день спалило сонце, те за ніч освіжається й оживає» . При цій нагоді ревний архипастир закликав присутніх у церкві спільно хвалити Господа, «єдиними вус¬тами» співати псалми на честь Сотворителя. «Якщо цитрист, пояснював проповідник, — вправно вдаряючи у різні струни, видо¬буває з них одне могутнє звучання, то чи можна дивуватись, що й сила духовного співу псалма може зробити те саме? Спільний спів лучить між собою не лише живих, але й мертвих із живими. Бла¬женний пророк співає з нами псалми… Пророк говорить до нас, а 38 ми відповідаємо йому: ми всі співаємо одночасно. У церкві немає ні невільника, ні вільного, ні багатого, ні бідного — тут виключена будь-яка світська нерівність. Якщо хор становлять усі присутні в церкві, тоді земля наслідує небо…, бо зі стількох грудій підноситься один голос до Господа світів . Такі поучення мали великий успіх і ще тісніше пов’язували народ з його архипастирем. Правда, столич¬ні мешканці не могли витримувати довгих богослужень, отож свя¬титель, аби допомогти своїй пастві, уклав окрему літургію, яка й досі під його іменем здійснюється у грецькому обряді .
Влаштувавши життя Константинопольської Церкви ззовні і зсередини, Йоан звернув свою працю на поширення істини віри Хрис¬тової серед тих, які ще жили «у смертній тіні» . Поганські оракули поширювали серед народу нібито старовинне пророцтво, що поступ християнства має за джерело чаклунство св. Петра і має закінчитись з четвертим віком, отож 400 року християнство впаде і настане повне торжество поганства . Простолюд, схильний вірити у все таємниче, із занепокоєнням очікував кінця століття. Але сини Теодосія мали тверду віру. Так, на Заході Гонорій своїми енергійними діями значною мірою послабив прихильників поганства. На Сході поганство мало більшу свободу. У Сирії, наприклад, і далі практикували маіюмськіторжества, ЩО назву свою виводять від одного поганського храму, поблизького до Гази. Ці торжества, спадщина старовинних культів Ваала й Астарти, не раз заборонялися. їх забороняв, зокрема, Кон¬стантин Великий, але Юліян їх повернув. Теодосій знову видав був заборону, але його син Аркадій, побоявшись гніву сирійців, дозволив їх і невдовзі ці містерії здійснювались знову. ЙоанЗолотоустий ви¬ступав проти них, ще будучи священиком в Антіохії. Тепер же, як Архиепископ престольного міста, він знову рішуче виступив проти маіюмських торжеств і невдовзі вони були заборонені. Це дало Архи¬епископу змогу звернути увагу на Феникію — головне осереддя поганства. Тут, побіч Антіохії й Олександрії, поганство ще мало доволі сильну позицію. Йоан доклав немалих зусиль для цілковитого вико¬рінення там поганства і далі не переставав цікавитись станом справ у тому місті.
Але думка святителя сягала далі. Він розумів, що хоча залишки поганства ще затримались у Феникії, містові та його жителям загро¬жує нашестя варварів. Йоан почав думати про працю серед тих кочівних народів. Особливу його увагу привертали скити, що населяли територію по берегах Дунаю. Це були кочівники, яких Золотоустий називав «амаксовіями», тобто тими, що живуть у шатрах. Коли ж во¬ни зустрілися із благовістю про Христа, то невдовзі виявили бажання прийняти християнство. Довідавшись про це, ЙоанЗолотоустий організував спеціальну місію для них, тим більше, що можна було очікувати, що аріянство, широко розповсюджене серед Готських пле¬мен, почне шукати сюди шляху. Місія мала успіх, і народ, воїни якого майже не сходили з коней, тепер став поклонятись перед хрестом роз¬п’ятого Христа.
Святитель звертав пастирську увагу також на інші поганські на¬роди, наприклад, на ґотів. Багато з них жило у самому Констан¬тинополі, який, подібно як Рим, часто вдавався до них по військову допомогу. Переважна їх частина ще зберігала поганство, а інша при¬стала до аріянства. Оскільки ґоти не знали грецької мови, то Йоан постарався усунути цю перепону. Вибравши зі самих ґотів найдостойніших, він посвятив їх у священичий і дияконський чини, вла¬штував для них окрему церкву на честь апостола поган Павла і надав їм можливість здійснювати богослуженнядля своїх одноплемінниківїх рідною мовою. Йоан нерідко і сам бував присутній на їх богослуженні і давав їм поради через перекладачів.
Уся ця архипастирська праця Йоана справила благотворний вплив на церкву і суспільство. Церковно-релігійне і суспільне життя столиці стало підноситись і розвиватись. Але невдовзі Константи¬нополь спостигло страшне нещастя, спричинене землетрусом, що навідав столицю у перших літах пастирства святителя. УIV столітті не раз траплялися землетруси, про це багато писали сучасники, але той землетрус був особливо сильним. Стіни будинків репали і ва¬лились, ховаючи під своїми уламками людей. До того ж, вийшов зі своїх берегів Босфор, а зловмисники підпалювали будинки, аби приховати сліди грабежів. Усіх охопив страх. Кесар і його наближені врятувалися втечею. Скрізь настав великий безлад. Серед того всьо¬го Архиепископ був одним із небагатьох, що залишилися на своєму місці, своїм авторитетом часто заміняючи відсутню владу. Він від¬новив порядок у місті, заспокоїв і підтримав тих, що піддалися стра¬хові, а коли населення повернулось до столиці, знову розпочав свої бесіди. Аби підбадьорити народ, Йоан здійснив урочисте перенесення мощів святих мучеників до спеціально облаштованого для них храму на протилежнім березі Босфору, на відстані більше як ми¬лю від столиці. Перенесення здійснювалось уночі. Врочиста багато¬людна процесія із запаленими свічками і побожними піснями спра¬вляла незабутнє враження. У перенесенні брала участь дружина імператора Євдоксія, якій Золотоустий у своїй проповіді віддав честь за її релігійну ревність і побожність. Наступні події, правда, показали, що не все було так просто з Євдоксією, але зараз Йоан щиро радів з доброго прикладу імператриці, що міг бути повчаль¬ним для всіх жінок столиці.
Будучи ревнителем слави Церкви Божої, ЙоанЗолотоустий вва¬жав за свій обов’язок берегти ті права і привілеї, які їй належали. Тільки володіючи такими правами, Церква могла сповняти своє просвітницьке і спасительне завдання у світі. Поза тим, представ¬ники уряду тоді вже не раз порушували або обмежували права Церк¬ви, найчастіше керуючись не так державними, як особистими ін¬тересами. Одним із важливих привілеїв Церкви з давніх часів вважалось належне їй право пристановища. Право це, що бере свій початок ще із старозавітньої Церкви, було надзвичайно важливеу тих часах, бо часто лише Церква могла дати пристанище ще й тим, що утікали від насильства та самоуправства. Йоан, послідовний захисник слабких і пригноблених, надавав йому великого значення.Проте саме це право щораз більше зазнавало обмежень, головним чином з ініціативи могутнього тоді євнуха Евтропія. Зосередившиу своїх руках велику владу, він нещадно усував усіх, кого вважавсвоїм противником. Оскільки багато хто шукав рятунку від його гніву якраз у Церкві, Евтропій постановив скасувати це право. Даремно ЙоанЗолотоустий виступав проти таких утисків — євнух наполігна своєму і право пристановища було скасоване.
Та невдовзі сталася подія, яка показала, якою слабкою є людина і наскількивона потребує заступництва Церкви. Евтропій через свої інтриги впав у неласку і його становище захиталось. Коли ж він, геть забувшись, образив навіть Євдоксію, що одразу з дітьми прийшла до імператора зі скаргою на Евтропія, доля останнього була вирішена: його усунено, мало того, йому загрожувала кара смерті. Досі все¬могутній, Евтропій став тепер зовсім безрадним. Не було нікого, хто простягнув би йому руку помочі чи виявив співчуття. Навпаки, всі раділи з падіння гордого євнуха, вістка про це миттю рознеслась по місту. Багато хто готовий був ще до засуду відомстити йому за вчи¬нені кривди. Його становище було просто безнадійне. Тоді, зламав¬ши в собі гордість, Евтропій звернувся по захист до Церкви, попри те, що саме на його вимогу право пристановища було скасовано.
Там його зустрів святитель, якому ще недавно діяльність Евтропія приносила стільки прикрощів, і надав йому притулок. Євдоксія, ба¬жаючи помститися, наказала негайно доставити євнуха і покарати його. Але коли її посланці з’явились у церкві з цим наказом, Йоан, попри їх вимоги і вигуки невдоволеного натовпу, що теж вимагав видачі Евтропія, мовив: «Ви уб’єте Евтропія хіба умертвивши мене». Потім сам подався до імператора і випросив помилування для Ев-тропія. Все це діялось вночі, а зранку Йоан виголосив перед багаточисленним народом знамениту проповідь «про Евтропія-євнуха». Показавши на його прикладі вражаюче падіння з висоти донизу, ве¬ликий святитель говорив: «Я говорю це не для того, щоб викликати До нього погорду чи тішитись із його нещастя, а для того, щобпом’якшити серця ваші і переконати вас обмежитись тією карою яка уже на нього впала. Поміж вами є багато таких, які навіть докоряють мені, що я прийняв його у святилище, тому я звертаю Вашу увагу на його страждання. Чому, скажи мені, возлюблений, ти рем-ствуєш? Тому, кажеш, що знайшов пристановище у церкві той, хтопостійно ворогував проти неї. Але ж саме тому і треба прославляти Бога, бо Він дав йому пізнати силу і людинолюбство Церкви: по-перше, за ворогування проти неї його спіткало таке нещастя, по-друге, у його падінні саме Церква закрила його щитом, взяла під свої крила й огородила від усякої небезпеки, не згадуючи того, що вона перед тим зазнала від нього… Це прикраса для вівтаря. Яка, скажеш, прикраса у тому, що вівтаря доторкається чоловік переступний, ко¬ристолюбець і грабіжник? Не говори того: і блудниця діткнулась ніг Христових. Була вона дуже переступна і нечиста, а проте це стало для Ісуса не доказом її вини, а похвалою і великою славою, тому що нечиста не осквернила чистого, а чистий і нескверний зробив переступну блудницю чистою. Не будь же злопам’ятний і ти, чолові¬че, — ми слуги Того, Хто на хресті молився: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять». Та, скажеш, він сам собі загородив вхід до церкви різними розпорядженнями і законами! Але ж він пізнав свою вину і своїм учинком перший порушив свій закон, а тепер звідси мовчки перестерігає: не робіть такого, щоб і ви не постраждали, як я. Нещастя зробило його учителем. І ясно сяє престол, що тримає зв’язаного лева»36. Евтропія було зіслано, і хоча пізніше кара таки його дістала, у час його падіння великодушність Йоана таки поря¬тувала його від самосуду.
Після цих подій до Йоана звідусіль стали звертатись за допомо¬гою. Через численні заворушення церковне життя у багатьох єпар¬хіях, особливо в Малій Азії, не було налагоджене належним чином. На чолі Церков часто стояли недостойні особи, катедри займали лю¬ди, що добивались їх підкупом. Коли скарги на ті зловживання дій¬шли до Йоана, то він, навівши лад у власній єпархії, вирішив упо¬рядкувати й сусідні. З цією метою 401 року він подався до Малої Азіїі,переконавшись на місці у незадовільному стані церковних справ, вжив суворих заходів, відтак кількох єпископів, що провинились симонією,було позбавлено їх достоїнства. Три місяці провів святитель Малій Азії і, досягнувши бажаного, вернувся до своєї столиці, де йоговже давно чекав народ. Поміж тим, за час його відсутності у місті сталися певні зміни. Користаючи з від’їзду Архиепископа, знову ак¬тивізувались аріяни, на чолі яких став відомий Готський полководець Гайна.Зловживаючи потребою держави у військовій силі, він поста¬вив перед імператором вимогу, аби аріянам було віддано один із храмів у самій столиці. Імператор боявся йому відмовити. Тут втрутився Йоан, який переконав імператора, що вимога Гайни несправедлива. Під впливом Йоанових доказів Гайна відмовився від свого наміру. Невдовзі, однак, він повстав проти імператора, загрожуючи самому Константинополю. Кесар розгубився. З його придворних ніхто не бажав піти на переговори. Тоді знову зголосився Золотоустий. Усі боялись за життя святителя, але, упізнавши в особі імператорського посланця знаменитого Константинопольського Архиепископа, Гайна змирився і виявив йому незвичайні почесті.
Безкомпромісність і принциповість, з якими Йоан виступав проти всього, що суперечило духові Христової науки, викликали незадоволення у певної частини духовенства і знаті. Суворі заходи, що мали на меті виправлення церковного і суспільного життя, викли¬кали роздратування і ненависть з боку тих, до яких це стосувалось. Передовсім невдоволення виявляли єпископи, яких було усунено з катедр. Вони розпочали агітацію проти Константинопольського Архиепископа, ставлячи йому на карб незаконне втручання у спра¬ви єпархій. До них пристали й ті, кому не подобався великий вплив Золотоустого на народ. Один із них, СеверіянГавальський, навіть користувався довір’ям Йоана: на час свого перебування у Малій Азії Архиепископ доручив йому управління своєї церкви. Северіян, за підтримки своїх приятелів, зумів проникнути до двору і здобути ласку Євдоксії. Невдовзі по поверненні Йоанові довелося упритул зіткнутися з його підступністю. Йоан хотів випровадити його зі сто¬лиці, але Євдоксія впросила Золотоустого не робити цього. Северіян зостався. Недолюблювали Йоана й інші єпископи, бо він нехтував розкішні прийняття: будучи зайнятим важливими церковно-релігійними справами, відбував гостини просто і, як їм здавалось, сухо йгордо. Один із єпископів, а саме АкакійВерейський, був так цим ображений, що навіть погрожував помститися. Тим більше було невдоволене столичне духовенство. Звикнувши за попереднього Архц„ єпископа до повної свободи, воно не сприймало Йоанових дій щодовикорінення різних зловживань, як-от співжиття з дівицями.
Невдоволення духовенства зросло ще більше, коли відданий Золотоустомуархидиякон, прямий і не завжди стриманий у своїх висловлюваннях Серапіон, знаючи столичне духовенству, на од¬ному з церковних зібрань сказав: «Не можеш, владико, виправитиїх, якщо всіх не покараєш своїм жезлом». Цей вислів підхопили невдоволені, які стали поширювати у місті різні наклепи на святи¬теля, звинувачуючи його в жорстокості і ненависті до людей. Особ¬ливе невдоволення духовенства викликало розпорядження Йоана, аби доброчинці, зокрема багаті вдови, не передавали своїх маєтків духовним особам, які могли цим зловживати. Цей захід, скерова¬ний проти одного з найбільших зол, явно був невигідний для тих, що звикли з того користати. Невдоволені пояснили це розпоря¬дження тим, що Архиєпископ хоче забрати всі пожертвування собі. Виявляли протест і деякі монахи, очевидно, ті, які у монашестві вбачали можливість здійснення якихось своїх цілей. Такі псевдоіноки називали Архиєпископа гордим і жорстоким і навіть поширювали про нього у місті різні плітки.
Якщо таке ставлення до святителя було серед клиру, то тим біль¬ше виступала проти Йоана столична знать. Вони звинувачували йо¬го навіть у підбурюванні низів проти верхів, бідних проти багатих. Але найбільше невдоволені були жінки з вищого світу, вишукані строї яких часто ставали предметом критики Йоана. Кожне слово проповідника вони перебільшували і спотворювали. Так, коли він ставив їм на карб надто велику любов до розкоші, для задоволення якої їх чоловіки грабували народ, або докоряв їм за зловживання ру¬м’янами, то вони поміж собою говорили, що слова святителя стосу¬ються не до них, а до Євдоксії. При цьому, зрозуміло, імператрицю повідомлялося про все у перебільшеному і перекрученому вигляді. Такі наклепи не могли не змінити ставлення Євдоксії до Йоана, тим більше, що спосіб життя, який вона провадила, був далекий від зраз¬ка стриманості і доброчесності.
Так поволі навколо святителя стали громадитись хмари зла, ненависті, наклепів, що рано чи пізно мали у щось вилитись. Йоанзнав про це, але, цілком покладаючись на промисел Божий, не звертав жодної уваги на дії недоброзичливців. Поміж тим, серед невдоволенихЙоановою діяльністю були доволі впливові люди, як, наприклад, Теофіл Олександрійський. Це була людина горда і честолюбна,крім того, його також цікавив престол столиці. По смерті Нектарія він хотів його посісти, але, оскільки це було неможливо намагався принаймні проштовхнути когось зі своїх підлеглих, аби бодай так мати вплив у столиці. Тому він виступав проти кандидатури Йоана і навіть не хотів брати участі у його хіротонії. Під тиском влади, однак, він погодився на хіротонію, але від того часу ставйого завзятим ворогом, з Олександрії прискіпливо пильнуючи завсім, що діялось у Константинополі. Коли у столиці стало зро¬стати невдоволення Йоаном і погіршилось ставлення до нього імператорського двору, у Теофіла з’явились нові сподівання. Він пе¬редбачав, що все це рано чи пізно допровадить до розв’язки і не¬терпеливо чекав, не упускаючи нагоди її пришвидшити.
Невдовзі така нагода випала. Приводом послужила доля мона¬хів Нітрійської пустелі. Серед них особливою праведністю й уче¬ністю славились чотири іноки, яких через високий ріст називали «довгими братами». Спочатку Теофіл виявляв до них пошану і двох із них навіть схилив прийняти священство для служіння в Олек¬сандрії. Та коли брати сказали йому, що вони не можуть служити в місті, оскверненому пороками самого Архиепископа, то Теофіл зви¬нуватив їх у прихильності до вчення Оригена. Це широко розпов¬сюджене у тім часі вчення вимагало великої обережності з боку архипастирів. Проти нього енергійно виступало багато ревнителів науки Христової, як, наприклад, св. ЕпіфанійКипрський, який спе¬ціально відбув подорож до Палестини, аби там боротись проти оригенізму. Теофіл раніше сам визнавав Оригена, а тепер якщо й пере¬слідував оригенізм, то тільки тому, що це давало йому в руки зброю проти супротивників і відвертих ворогів, яких він мав немало. Не задовольняючись одним лише звинуваченням нітрійськихіноків, він скликав собор із прихильних до нього єпископів, на якому «довгі брати» були засуджені як єретики. Мало того, аби знищити, так бимовити, саме гніздо єресі, Теофіл звелів спалити Нітрійські скити. «Довгі брати» ледве врятувались втечею. Опинившись у скрутному становищі, вони не знали, що їм робити. Під владою Теофіла зали¬шатись було годі, і тому вони подались насамперед до Єрусалима, а опісля добрались до столиці, сподіваючись знайти захист в Архи¬епископа Константинопольського, а через нього й у самого імператора.
Побачивши перед собою п’ятдесятьох сивоголових старців, ли¬ця яких носили на собі сліди довголітноїаскези і які тепер просили про опіку, Йоан пообіцяв заступитись за них перед Теофілом, до¬зволивши їм тимчасово поселитись коло церкви св. Анастасії. До церковного сопричастя, однак, прийняти їх не міг, бо канонічні пра¬вила забороняли приймати до церковного сопричастя тих, яких ви¬ключив інший єпископ. На лист Йоана з проханням про милосердя для монахів Теофіл відповів неприхильно і різко. Поміж тим, «довгі брати», бачачи нерішучість Йоана, самі звернулись зі скаргою на олександрійського патріярха до імператора й у своєму зверненні ви¬клали ряд серйозних звинувачень проти Теофіла. Справа набувала розголосу. Теофілові загрожував суд. Але Йоан не хотів очолити цей суд, боячись розколу в Церкві, попри те, що Теофіл уже був отримав офіційний виклик до Константинополя. Олександрійський Патріярх, затаївши образу на те, що його викликано до суду, очевидно, вирішив, що краще буде, якщо константинопольський престол посідатиме хтось із його прихильників. І невдовзі він спробував по¬вернути ситуацію на свою користь. Якщо Йоан прийняв під свій захист «довгих братів», тих єретиків, послідовників засудженого Церквою Оригена, значить, він і сам оригеніст, а послідовник єре¬тика не може займати престол столиці. Теофіл розгорнув активні дії у цьому напрямку. Різними інтригами він зумів настроїти проти Йо¬ана навіть такого знаменитого і шанованого святителя, як св. ЕпіфанійКипрський, що ревно боровся з помилками Оригена. Теофіл переконав його, що науці Христовій загрожує небезпека, оскільки єресь Оригена вже проникла до Церкви і знайшла собі осідок на константинопольському престолі під проводом АрхиепископаЙоа¬на. Довірливий старець був переляканий і, незважаючи на похилий вік, поспішив до Константинополя, аби викорінити єресь. Не розібравшись у ситуації, не поговоривши з Йоаном, не зустрівшись із ним, вважаючийого прихильником єресі, Епіфаній відслужив літургію в одній із церков і навіть здійснив рукоположения в чин диякона, не попросивши на це дозволу місцевого єпископа, як того вимагаликанонічні правила.
Епіфанія з почестями прийняла Євдоксія, поселився він у при¬ватномубудинку і вирішив одразу на урочистому богослуженні у соборнійцеркві архиепископа здійснити велике відлучення над усі¬ма послідовниками Оригена, в тому числі, опосередковано, й надЙоаном.Йоан намагався всякими способами заспокоїти старця, — пояснюючи,що не можна здійснювати відлучення, не перевіривши перед тим на соборі самих підстав звинувачення. Епіфаній завагав¬ся, тимбільше, що від багатьох чув зовсім інші відгуки про Йоана як про людину глибокої віри, великих чеснот і непорочного життя.
Тоді втрутилась Євдоксія, яка зуміла знову повернути Епіфанія про¬ти Йоана. На той час вона зайшла у безпосередній конфлікт із ним через історію з виноградником однієї вдови. Євдоксія вирішила за¬брати його собі, але вдова звернулась по допомогу до Архиепископа. Йоан прийшов на імператорський двір, аби заступитись за покривджену. Коли ж Євдоксія, не зваживши на його просьбу, веліла про¬гнати його з палати, Йоан заборонив їй доступ до церкви і виго¬лосив проповідь про Іллю і Єзавель. Проповідь справила велике враження на народ, який сприйняв її образи як алегорію на Євдоксію. Звісно, коли це дійшло до володарки, вона вирішила позбутись проповідника. Запросивши до себе Епіфанія, вона стала переко¬нувати його, щоб той ужив заходів, аби Йоана засуджено як єретика, недостойного займати архиєпископський престол. Епіфаній запе¬речив їй, що не належить давати волю своєму гніву, що справа по¬требує докладного розгляду. Євдоксія ж стала погрожувати, що як¬що він перешкодить вигнанню Йоана, то вона сама відречеться християнства, відновить усі поганські храми, а на Церкву впадуть всілякі можливі переслідування. Епіфанія здивувала така позиція імператриці. Побоюючись, щоб вона справді не зробила чогось непоправного, він вважав за ліпше усунутись від справи. Припи¬нивши подальше розслідування, Епіфаній рушив до своєї єпархії. У дорозі він помер.
Теофіл пильно слідкував за подіями, а його прихильники ти^ часом поширювали чутки проти Йоана. Табір противників Архиєпископа очолила сама Євдоксія, яка не надто перебирала засоби для досягнення своїх цілей. У її палатах збирались ті, що затаїли якусь образу на Йоана. Все це було відомо й імператору Аркадію який шанував і любив святителя, але був надто слабкої й нерішучої вдачі. Такий стан справ цілком влаштовував Теофіла: переконав¬шись, що ґрунт уже підготовлено, він вирішив податись до Кон¬стантинополя, але вже не як підсудний, а як судця. У цьому вимірі його утвердив лист Євдоксії, в якому вона просила його негайно прибути до столиці без жодних побоювань: «Я упрошу й імператора за тебе і всім твоїм противникам загороджу уста, — писала вона, — тільки приїзди негайно, зібравши можливо найбільше єпископів, щоби прогнати мого ворога Йоана».
Теофіл пустився в дорогу. Він прибув до Константинополя у сер¬пні 403 року. На пристані його урочисто зустрів натовп прихильників. Імператор, довідавшись про прибуття Теофіла, не захотів його при¬йняти, трактуючи як підсудного, натомість Євдоксія таємно прийня¬ла його у своїх палатах, спонукаючи чимшвидше завершити справу. На її бажання, Теофіл вирішив скликати собор — для суду над Йоа-ном. Оскільки у столиці годі було непомітно і безкарно вчинити таке беззаконня, то місцем для собору вибрано Халкедон, який знахо¬дився по другий бік протоки, на азіатському березі, тим більше, що єпископ Халкедона Кирило підтримував Теофіла. Оскільки Теофіла підтримувала необхідна кількість єпископів, частину яких він привіз зі собою з Єгипту, а частину підкупив у дорозі, він міг розпочинати собор. Собор було відкрито у передмісті Халкедона, що називалося «Під Дубом».
Собор складався із 23 єпископів. Вислухавши свідчення усу¬нених від виконання обов’язків дияконів і відлучених від спільноти монахів, які скористалися нагодою звести порахунки з Архиєпископом, від якого прийняли кару, собор склав акт обвинувачення, що містив 29 пунктів, і викликав Йоана до суду. Йоан з гіркотою спо¬стерігав затим, що відбувалося. Він не міг збагнути, як Теофіл, яко¬го недавно звинувачувано, зумів так швидко змінити ситуацію і сам виступив обвинувачем і суддею. Зібравши довкола себе відданих йоєпископів, яких назбиралося 40, він звернувся до них зі зворушливоюпромовою: «Моліть Бога за мене, браття, — говорив він. — Якщо любите Христа, не відходьте від церков ваших. Для мене уже настав час нещасть. Та ви не плачте наді мною, але поминайте мене молитвахваших». Ті слова глибоко вразили присутніх. Порадившись із владиками, Йоан вирішив не визнавати правочинності собору «Під Дубом» і не з явився на його виклик.
Далі події розвивалися так: у пориві гніву, члени собору побили єпископів іпресвітерів, яких Йоан послав із відповіддю. Одного зпісланцівзакували у залізні окови, приготовані для Йоана, а опісля, підкріпившисправу свідченнями нових підставних свідків, судили заочно.Йоан, свідомий своєї невинності, говорив: «Численні підносятьсяхвилі істрашні починають віяти бурі, але ми не боїмося поги¬белі, бо стоїмо на скелі! Нехай піниться море, але ніколи не змете воноскелі, нехай підносяться хвилі, але ніколи не зможуть вони потопитикорабля Христа! Чого, скажіть, боятись нам? Смерті? «Для мене бо життя — Христос, а смерть — прибуток»37. Вигнання? Та «Господня є земля, її повнота». Втрати маєтку? Та всім відомо, що ми нічогоне принесли зі собою у світ, нічого не можемо й узяти. Я ні убожества не лякаюсь, ні багатства не бажаю, ні смерті не боюсь. Проодне тільки молю: щоб ви зростали у доброму».
Заочно, на основі всіх свідчень і звинувачень, зібраних у 32 пун¬ктах, Йоана було оголошено усуненим із престолу і рішення це ви¬слано для потвердження імператору. Слабовольний кесар, маючи тепер перед собою, крім наполягань дружини, ще й соборне рішен¬ня, потвердив постанову і віддав наказ прогнати Йоана. Вислали воїнів з наказом випровадити його на вигнання. Та лиш тільки віст¬ка про це рознеслася по місті, як народ піднявся і рушив на захист улюбленого архипастиря. У будь-який момент могло розпочатись кровопролиття поміж людьми і військом. Йоан, бажаючи уникнути сутичок і невинних жертв, сам потайки вийшов зі свого дому і віддав себе в руки воїнам, які негайно відвели його до пристані, посадили на корабель і повезли до Пренет, що близько Никомидії.
Усе це сталось уночі, і коли вранці люди довідались, що їх пр0, повідника вже вислано, у місті почались заворушення. Загинули лю¬ди. Всюди — у церквах і на площах — тільки й було мови, що пр0несправедливий суд над Йоаном. Серед натовпу піднімались голоси що вимагали, аби головного призвідця цієї історії, Теофіла Олексан-дрійського, побити камінням. Так воно би й сталось, якби, дізнав¬шись про загрозу, він потаємно не виїхав зі столиці. Тоді, позбавлені можливості вилити свій гнів на Теофіла, люди гурмою рушили д0імператорських палат і там просили й вимагали, аби святителя Йоана було повернено. Почувши це, Євдоксія перелякалась, але й далі сто¬яла на своєму. Але несподівано стався страшний землетрус, що не минув і кесарського палацу. Тоді цариця, у страху, що це Бог карає її за кривду, заподіяну святителю, стала просити імператора, аби той змінив свій наказ і дозволив Йоанові повернутись. Імператор пого¬дився. Євдоксія власноруч написала до Йоана листа, у якому, запро¬шуючи його назад до столиці, всіма способами намагалась виправ¬датись, запевняючи його, що сама нічого проти нього не має і була підступно введена в оману. З тим листом і наказом імператора роз¬летілись гінці на всі сторони, бо спочатку не знали, де шукати свя¬тителя. Нарешті Врисону вдалось натрапити на Йоана у Пренеті. Знайшовши його там, Врисон просив святителя, аби той якнай-швидше вертав до столиці і заспокоїв до краю налякану царицю. І Йоан, забувши всі кривди, повернувся до міста, де уже натовп народу на березі і на численних човнах і суднах, що запрудили весь Босфор, готувався зустріти свого архипастиря. Йоан спершу не хотів в’їжджа¬ти до міста, бажаючи, аби насамперед було скликано собор єписко¬пів, який скасував би рішення зібрання «Під Дубом». Та люди не хотіли чути про формальності і, майже силою взявши Йоана, урочис¬тою процесією, з радістю й піднесенням, повели його у катедральний собор і поставили на тім амвоні, з якого звикли слухати його бесіди й поучения. І хоча Йоан був дуже втомлений, він усе ж виголосив ко¬ротке, але сильне слово, в якому із глибини серця подякував Богові за милосердя, а народові за відданність своєму пастирю. Люди тіши¬лися, багато хто плакав із радості, а його противники, бачачи той по¬рив усезагального піднесення, на певний час розсіялись і принишкли.
Так Йоан милістю Божою був відновлений на престолі і виправ¬даний від попереднього осудження новим собором із 65 єпископів.
Але спокій тривав недовго: невдовзі зібралась нова буря, ще сильніша.Йоанові недруги лишень чекали нагоди, аби поквитатись. Євдоксія, яка швидко поборола свій страх, знову розпочала кампанію проти Архиєпископа. При нестримному характері Євдоксії, доволі по через два місяці після повернення Йоана, дійшло до нового зіткнення між нею й Архиепископом. Не маючи сумніву в тому, що саме вона очолює державу, а не малодушний і слабосильний Аркадій, Євдоксія захотіла небувалої почесті — встановлення колони, вінчаної її зображенням, на найважливішій площі столиці, коло церкви св. Софії. Честолюбство Євдоксії викликало обурення наЗаході: Гонорій вважав за свій обов’язок перестерегти брата перед подібним порушенням давніх звичаїв. Але Євдоксія ні на що не зва¬жала, і колона з її срібною статуєю таки постала недалеко від церк¬ви. Біля колони влаштовували театральні вистави, танці, галас доли¬нав до церкви і заважав богослужениям. Святитель виголосив бесіду про зневагу святині і звернувся до префекта з вимогою усунення такого надужиття. Той, однак, будучи маніхеєм, доповів Євдоксії, що Йоан виступає проти почестей, які все місто віддає її зображен¬ню, і всіляко намагається ворожо настроїти народ проти неї. Інші ж противники Архиепископадонесли їй, ніби Йоан порівнював її у своїх проповідях з Іродіадою, бо одну з них почав словами: «Знову біснується Іродіада, знову непокоїться, знову танцює; знову шукає голови Йоана» . Таким способом вороги патріарха добилися свого.Євдоксія поскаржилась імператорові на Йоана і вимагала скликання нового собору для відсторонення його від престолу. Вона також написала до Теофіла, переконуючи того знову приїхати до Констан¬тинополя, аби завершити скинення Йоана. Теофіл, ясна річ, був радий сповнити просьбу цариці, але недавній урок змусив його ви¬явити більшу обережність. Не бажаючи наражатися, він вислав замість себе трьох єпископів з відповідними дорученнями і вказів¬ками на канони, на основі яких можна було добитися осудження Йоана. Канони ті були аріянського походження: їх уклали аріяни в Антіохії супроти Атанасія Великого, відтак їх юридична сила не по¬ширювалась на Католицьку Церкву. Однак, у них містилась одна постанова, яку можна було застосувати до цього випадку, а саме: єпископ, якого зняв собор, не може знову зайняти престол без ска¬сування попереднього рішення на більшому соборі.
Теофіл наполягав на застосуванні цього правила до Йоана, який поновився на престолі згідно із розпорядженням імператора і волею народу, без соборного рішення. Знову скликано майже тих самих єпископів, які засідали «Під Дубом», і, зрозуміло, Йоана засуджено за звинуваченням у порушенні згаданого канону. Рішення це не ма¬ло жодних підстав, бо насправді Йоана після повернення з вигнання виправдав більший собор, у якому взяло участь 65 єпископів. Проте тут ніхто не збирався на це зважати, натомість оголосили про ски¬нення Йоана із престолу.
Кесар постанову потвердив, але цього разу не зважився засто¬сувати силу і хотів, аби Йоан вибрався зі столиці сам. За кожної нагоди Йому вказувано, що він більше не Архиепископ і незаконно займає престіл. На празник Різдва Христового 403 року імператор не прийняввід нього Святого Причастя. Ця невизначеність тривала до самої Пасхи.Нарешті імператор, за радою Євдоксії, котра не давала йому спокою, поки святитель залишався у місті, надіслав Йоановінаказ зоставити церкву. Йоан, спираючись на пастирські обов’язки, відповів, щоне залишить церкви, яку йому довірив Христос, щоби не бути покараним за самовільний відхід. Нехай його проженуть силою, тоді ця вина впаде не на нього, Кесар завагався, але під наполяганням Євдоксії,вирішив усе ж діяти до кінця.Придворному достойнику Маринубуло доручено вигнати Йоана із церкви. Йоан саме готувався здійснитихрещення над 3000 оглашенних. Марин виконав наказ: світлийпразник (16 квітня 404 р.) був затьмарений сценами дикого насильства.Вдершись до церкви, воїни, під орудою поганина Луція, почалинещадно розбивати і грабувати все, що потрапляло під руки.
Ті, хто намагався захистити святителя, були убиті, духовенство й оглашенні, що готувалися до хрещення, вигнанііз храму, Євхаристія осквернена, а священний посуд пограбований. Святителя ж замкне¬но у патріаршому домі, де він іще два місяці перебував під домашнім арештом. Єдиною втіхою у цьому часі була молитва і товариство близьких йому осіб, зокрема дияконисиОлімпіяди .
Після цього Йоан написав листа до до Папи Інокентія І, в якому просив Вселенського Архиерея про допомогу й заступництво. «Ще до нашого листа, — писав константинопольський святитель , — чули, думаю, Ваше Блаженство, про те беззаконня, яке тут у нас звершилось. Біда така велика, що напевно нема місця, де б не дійшла вістка про цю трагедію й де б вона не викликала сліз і роз¬чарування. Та оскільки мало лиш плакати, а треба дати цьому раду і знайти спосіб угамувати бурю, то ми вважали за необхідне просити богобоязливих єпископів Димитрія, Пансофія, Паппа і Євгенія залишити свої церкви, пустившись у далеку й небезпечну морську подорож, поспішити до Вашої Святості і, розповівши вам все докладно, прискорити таким способом виправлення того, що сталоСь Разом з ними ми післали чесних дияконів Павла і Киріяка, а також самі хочемо у листі представити Вашій Святості суть справи…» Оповівши про останні події, патріярх завершує свого листа до Римського Архиєрея такими словами: «…Тому, щоб ця буря не охопила всі народи, прошу Тебе написати, що все, що так незаконно, однобіч¬но, без нашої присутності сталося (хоча ми не ухилялись від суду)? позбавлене будь-якої сили, що винні у цьому мають бути покарані за церковними канонами, а нам, оскільки жодної нашої вини не доведено, дозвольте втішатись Вашими листами, Вашою любов’ю як і досі . А якби ще й тепер ті, які припустились такого вчинку наполягали на своїх звинуваченнях, через які нас несправедливо прогнали, не передавши нам ні протоколів, ні скарг, не повідомив¬ши, хто нас звинувачує, то ми готові з’явитись перед справедливими суддями, захищатись перед ними і довести, що нема нашої вини у тому, що ставлено нам на карб. Натомість те, що вони зробили, пе¬реходить всякі межі, всякі закони і церковні канони. Та що там цер¬ковні канони — подібного не траплялось ні у світських судах, ні на¬віть у варварів: ані скити, ані сармати не проводили судів так однобічно, без звинуваченого, який усувається не від суду, а від ворожди, який згідний стати перед тисячами суддів, який говорить, що він невинен, що готовий перед усім світом спростувати звину¬вачення і повністю довести свою невинність.
Дізнавшись про це ще більше від наших братів-єпископів, поста¬райтесь подати нам зі свого боку можливу опіку і допомогу. Тим заслу¬жите собі вдячність не тільки нашу, але й усієї Церкви, а нагороду від Бога… Будь здоров і молись за мене, всечесний і святіший Владико».
Разом із Йоановим листом Інокентію було вручено ще два: один від сорока єпископів, які не визнавали законності рішення зібрання «Під Дубом», другий — від клиру, що підкорявся Йоанові. Ці три лис засвідчували, що стан справ у константинопольській громаді потребував невідкладного втручання Вселенського Архиєрея. Отож, виразно зазначивши,що осудження Йоана на соборі «Під Дубом» недійсне, Інокентій закликав обидві сторони прибути на «новий собор єпископівСходу і Заходу, з якого належить вилучити як приятелів, так і ворогів, оскільки і ті й ті рідко коли вершать справедливий суд». А, щоб розрадити настоятеля Константинопольської Церкви, Папа вислав до Золотоустого листа такого змісту: «Хоча невинному нале¬жить сподіватись усякого добра і просити милосердя у Бога, та однакіми посилаємо листа у відповідь через диякона Киріяка із заохоченням до терпеливості — щоб образа не перемогла чисту совість і надію. Не треба учити тебе, учителя й пастиря народу, що найліпші люди часто — або й завжди — піддаються пробі, щоб стало ясно, чи сильна їхня терпеливість, чи не впадуть вони під тягарем труду й не¬щастя, І щоб досвідчили, що совість є найсильнішою опорою супроти всяких несправедливих нападів. Хто не здолає їх терпінням, сам дасть підставу до злої підозри. Все повинен витримати той, хто уповає пе¬редовсім на Бога, а потім на свою совість. Добрий чоловік може бути випробуваний на терпеливість, але не може бути переможений, бо його оберігає Святе Письмо: у божественних книгах повно прикладів, які ми пояснюємо вірним і які показують, що майже всі святі стра¬ждали, що їх випробовувано. Таким способом вони здобули вінець терпіння. Нехай утішить любов твою, дорогий брате, совість, яка у нещастях підтримує чесноту. Під провидінням Владики Христа очи¬щена совість стане у пристані миру» .
Хоча Вселенський Архиєрей робив усе, що тільки було в його силах, аби до Східної Церкви повернувся спокій, становище Йоана з кожним днем погіршувалось. Дійшло навіть до того, що біля па-тріяршого дому стали з’являтись якісь підозрілі особи. Було затри¬мано одного нібито біснуватого з ножем у руках. Після цього люди стали охороняти дім архипастиря. Часом серед народу здіймались хвилі незадоволення і гніву, що могли перерости у заворушення. Аби запобігти пролиття крові, святитель вирішив, як і першого разу, до¬бровільно віддати себе в руки світської влади. Скликавши востаннєсвоїх друзів, він просив їх бути твердими в католицькій вірі. Прощання було зворушливим. Потім, віддавши Себе Божому Провидінню, святитель вийшов іншими дверима з дому і непомітно вирушив до моря, де його взяли воїни і човном перевезли до Витанії.
Дізнавшись про це, недруги зраділи, але їх радість була затьма¬рена нещастям. У самій патріяршій церкві, не знати з якої причини сталася пожежа. Під поривами вітру вогняний стовп піднявся ви¬соко над землею. Вогонь перекинувся на будинок сенату й охопив найкращі будинки столиці. Всі вбачали у цьому Божу кару за несправедливість. Та вороги Йоана стали поширювати поголоску, ніби пожежу спричинили його однодумці. Багато осіб, близьких до Золотоустого, були ув’язнені, дехто навіть помер під час жорстоких допитів, хоча причину пожежі так і не встановили. Архиєпископський престол, стараннями Євдоксії, зайняв вісімдесятилітній старець Арсакій, брат Нектарія, який на соборі «Під Дубом» свідчив проти Золотоустого. Духовенство, однак, його не хотіло прийняти, оскіль¬ки Папа Інокентій визнав іменування Арсакія недійсним і закликав клир і вірних Константинополя підкоритись патріярховіЙоану як своєму правдивому пастирю. Це ще більше розгнівило ворогів Зо¬лотоустого і вони, називаючи тих, що зостались вірними своєму архипастирю, «йоанитами», завзято їх переслідували, забирали їх ма¬єтки і карали вигнанням, аж доки подібними жорстокостями не змусили їх до покірності і мовчання.
